— Твоя родина? — Оля повільно обернулася від плити, де доваривала борщ. — Це та, яка три роки тому назвала мене шльондрою за те, що я була розлучена?
— Не перебільшуй! Мама просто недоречно висловилася тоді!
— Недоречно? Твій братик тоді ще додав, що такі, як я, народжують дітей заради аліментів. При моїй доньці сказав!
Оля пам’ятала той день до найдрібніших подробиць. Перша зустріч із родиною Андрія. Ресторан «Прага», біла скатертина, кришталеві келихи.
Свекруха Галина Петрівна оглядала її, як породисту кобилу на ярмарку — не вистачало тільки стан зубів перевірити.
— А чоловік тебе чому кинув? — запитала вона тоді між салатом і гарячим.
— Ми розійшлися за взаємною згодою.
— Ну так, ну так. Взаємною, — хмикнув брат Андрія, Вітька. — У мене сусід теж «взаємно» розлучився. Дружина йому з начальником зрадила.
Маленька Катя тоді підняла очі від тарілки:
— Мамо, а що таке «шльондра»? Тітка про тебе так сказала, коли ви з дядьком Андрієм у туалет пішли.
Запала тиша. Тільки офіціант завмер із підносом біля сусіднього столика.
— Катя, це погане слово. Його вживають невиховані люди, — Оля погладила доньку по голові, дивлячись прямо в очі свекрусі.
Після тієї вечері Андрій довго вибачався. Обіцяв, що поговорить із рідними. Що вони її приймуть. Просто потрібен час.
На зараз вже минуло три роки.
— Оль, ну що ти, як дитина! — Андрій схопив ключі. — Люди три години в поїзді їхали! Хотіли сюрприз зробити!
— Сюрприз? Знаєш, що твоя матуся минулого разу сказала? Що я тебе причарувала! Що нормальний мужик на розлучену з причепом навіть не подивиться, не те що одружиться!
— Вона більше так не скаже!
— Тому що тепер я не розлучена, а заміжня дурепа, яка їх впустила!
Дзвінок у двері пролунав вимогливо. Потім ще раз. І ще.
— Андрій! Синку! Ми тут подарунки вам привезли! Відкривай! — голос свекрухи просочувався крізь двері, як масло крізь марлю.
Оля витерла руки об фартух. У каструлі булькав борщ — вона з ранку варила, Катя попросила.
Дочка сиділа у своїй кімнаті, робила уроки. Субота була їхнім днем — млинці на сніданок, прогулянка в парку, ввечері кіно.
— Знаєш що? — Оля зняла фартух. — Відчиняй. Але я попереджаю — один косий погляд на Катю, одне криве слово в мою чи її сторону — і я їх виставлю. І плювати, що сусіди почують.
Андрій кинувся до дверей.
Галина Петрівна ввалилася першою — у новій норковій шубі, з неймовірною зачіскою.
За нею Вітька з дружиною Аллою — та вічно ходила з таким виглядом, ніби нюхає тухлу рибу.
— Ах, Оленько! — свекруха розкинула руки для обіймів.
Оля відступила на крок.
— Здрастуйте, Галино Петрівно.
— Що за офіційність! Ми ж давно сім’я!
«Сім’я», — подумала Оля, дивлячись, як родичі знімають і ставлячи взуття прямо на чистий килимок, не на полицю.
Шкарпетки у Вітьки, як завжди, з сильними протертостями.
— А де наша красуня Катеринка? — проспівав Вітька, простягаючи пакет із подарунками.
— Катя робить уроки.
— У суботу? — пирхнула Алла. — Мої у вихідні відпочивають. Не треба дітей перевантажувати.
«Твої дорогоцінні дітки в п’ятому класі читають по складах», — ледь не вирвалося в Олі.
Катя з’явилася у дверях — в улюбленій піжамі з єдинорогами, розпатлана.
— Мамо, можна соку?
— Катя! Іди до бабусі! — Галина Петрівна кинулася до дівчинки з обіймами.
Дівчинка відійшла та притиснулася до Олі.
— Це не моя бабуся. У мене є баба Люся.
Настала пауза…
***
За столом Галина Петрівна розгорнулася на повну силу:
— Борщ непоганий. Але я Андрія навчу, як правильно варити. З квасолею обов’язково треба!
— Я не люблю квасолю в борщі, — спокійно відповіла Оля.
— Це тому, що ти не вмієш її як слід готувати! Ось я в молодості…
Оля відключилася. Дивилася, як свекруха розмахує ложкою, як Вітька хлібає борщ, чавкаючи. Як Алла колупається в тарілці з видом мучениці.
— А квартирка у вас нічого, — Вітька озирнувся. — Правда, ремонт би не завадив.
— Нам все подобається, — відрізала Оля.
— Та годі тобі! Он, шпалери місцями відходять. Я можу хлопців підігнати, недорого зроблять.
— Дякую, не треба.
Катя сиділа тихо, їла борщ маленькими ложечками. Розумниця, розуміла — краще не висовуватися.
— А чому Катя така худенька? — Галина Петрівна прискіпливо оглянула дівчинку. — Погано годуєш?
— Нормально годую.
— Дитина має бути з щічками! Ось Андрійко в її віці…
— Андрію сорок років, а він досі бігає до матусі за порадами, — вирвалося в Олі.
Андрій закашлявся борщем.
— Що ти собі дозволяєш? — Галина Петрівна встала з-за столу.
— Те саме, що й ви. Кажу те, що думаю, не добираючи слів.
— Я тобі не рівня, я старша! Має бути субординація!
— Субординація? — Оля теж підвелася. — Це коли ви мені при першій зустрічі заявили, що я пастка для вашого сина?
— Так і є! Ти розвела його на квартиру!
— Та невже?! Це моя квартира! Я отримала її від бабусі! Ваш син в’їхав до мене, а не ми до нього!
Вітька присвиснув:
— Ого, а ти альфонс, виявляється!
— Вітя! — пригальмувала його Алла.
— А що Вітя? Правду кажу!
Андрій мовчав. Сидів, уткнувшись у тарілку.
— Синку, ти чого мовчиш? — Галина Петрівна повернулася до сина.
— Мамо, може, досить?
— Досить? Я за тебе переживаю! Зв’язався незрозуміло з ким!
Оля відчула, як всередині щось обірвалося. Як тоді, в дитинстві, коли гойдалка різко зупинилася, і вона полетіла обличчям у пісок.
— Все. Забирайтеся з мого дому.
— Що? — здивувалася свекруха.
— Геть. Всі. Негайно.
— Ти не можеш нас вигнати! Чому? — верещала Галина Петрівна. — Андрію, не мовчи, скажи їй, синку!
Андрій підвів голову. Подивився на матір. На дружину. На Катю, яка згорнулася в клубочок від незручності.
— Мамо, вам краще піти.
Тиша вдарила по вухах.
— Що? Ти… ти обираєш її з чужою дитиною замість рідної матері?
— Я обираю свою сім’ю. Олю і Катю.
— Вона тобі не рідна! — вигукнув Вітька.
— Рідніша за рідну. Я хочу офіційно її удочерити. Документи вже подав.
Оля обернулася до чоловіка. Він не говорив їй про це.
— Ти… ти збожеволів! — Галина Петрівна схопилася за серце. — Чужу дитину на себе повісити!?
— Мою дитину. Катя — моя дочка. Фактично, якщо не по крові.
Катя підняла голову:
— Правда, дядько Андрій?
— Правда, сонечко. Якщо мама дозволить — будеш Катерина Андріївна.
— Мамо! — дівчинка повернулася до Олі.
— Потім поговоримо, маленька.
Родичі пішли зі скандалом. Галина Петрівна голосно ридала, Вітька погрожував «розібратися по-чоловічому» та іншим разом, Алла щось шипіла про карму.
Коли за ними зачинилися двері, Оля сіла на підлогу прямо у передпокої і дивилася на плями на килимі.
— Ти справді подав документи?
— Ще місяць тому. Хотів зробити Каті сюрприз на день народження.
— А якби я була проти?
— Ти б не була. Я ж тебе добре знаю.
Катя підійшла, сіла поруч:
— Мамо, а можна я буду називати дядька Андрія татом?
— Запитай у нього сама.
— Можна?
Андрій сповз на підлогу поруч із ними:
— Я буду щасливий.
Вони сиділи втрьох на підлозі. А за вікном починався дощ. І борщ на плиті давно охолов.
— Знаєш, про що я подумала? — Оля повернулася до чоловіка. — Твоя мати мала рацію.
— У чому?
— Я справді тебе причарувала. Інакше з чого б ти, нормальний чоловік, зв’язався з розлученою жінкою з причепом?
— Дурненька ти, — Андрій обійняв її. — Це я тебе причарував. Дивись, навіть доньку віджав.
Катя засміялась…
А через тиждень Галина Петрівна надіслала повідомлення: «Можна мені приїхати? Я буду одна. Хочу поговорити. І познайомитися з онукою. По-справжньому».
Оля показала повідомлення Андрію.
— Це тобі вирішувати, — сказав він.
— Нехай приїжджає. Але якщо хоч слово…
— … ти виставиш її за двері. Знаю.
Вона відповіла: «Приїжджайте в суботу. На борщ. Але без квасолі».
