— Ти бачила, на чому вона сьогодні приїхала? Кажуть, татко на день народження подарував.
— А сумка? Сто вітсотків тисяч за сто!
— Та годі вже про сумку. Ти на манікюр її глянь — там одні стрази, як моя місячна стипендія коштують!
Марина поморщилася, слухаючи перешіптування однокурсниць. Віка, єдина дочка відомого забудовника, як завжди, сиділа в гордій самоті на останній парті, розсіяно гортаючи щось у телефоні із золотим корпусом.
Довге біляве волосся ідеальними локонами спадало на плечі, а бездоганний макіяж робив її схожою на дорогу порцелянову ляльку.
«Цікаво, що у таких в голові?» — подумала Марина, потайки розглядаючи однокурсницю.
За два роки навчання Віка не сказала нікому і кілька десятків слів. Приїжджала на пари на розкішних машинах (щомісяця, здавалося, на новій), бездоганно складала іспити і зникала, не беручи участі в загальному студентському житті.
— Мабуть, тільки про ганчірки і думає, — пирхнула Катька, подруга Марини, простеживши її погляд. — Типова мажорка.
Вчора чула, як вона по телефону з кимось розмовляла — там кожне друге слово «Мілан» та «Париж».
Марина кивнула, хоча щось всередині противилося цьому простому поясненню. Іноді вона ловила в очах Віки якийсь дивний вираз…
Немов та дивилася крізь них всіх, думаючи про щось своє, далеке і зовсім не гламурне.
— А пам’ятаєш, як вона в минулому семестрі захищала диплом з екології? — раптом згадала Марина. — Про вплив людини на популяції диких тварин. Звідки така тема у «типової мажорки»?
— Та годі тобі, — відмахнулася Катька. — Мабуть, татові референти писали. А вона тільки губки нафарбувала та прочитала.
Але Марина пам’ятала той день. Пам’ятала, як загорілися очі Віки, і коли вона розповідала про проблеми безпритульних тварин.
Як затремтів голос, коли показувала статистику щодо жорстокого поводження з хвостатими. У той момент вона здавалася зовсім іншою — живою, справжньою.
Але потім знову надягла маску холодної відстороненості.
Їхня випадкова зустріч відбулася вогким листопадовим вечором. Марина вискочила з торгового центру, притискаючи до грудей пакет з продуктами, і застигла як вкопана.
Біля входу, присівши навпочіпки, Віка годувала величезного бродячого собаку. Її ідеальні пальчики з голографічним манікюром обережно відламували шматки ковбаси.
Собака — брудний, зі скуйовдженою шерстю і явно хворою лапою — жадібно ковтав частування.
— Тихіше-тихіше, не поспішай так, — голос Віки, зазвичай холодний і відсторонений, звучав незвично м’яко. — Давно не їв, бідолаха? Знаю-знаю.
Вітер тріпав її дороге пальто, але вона, здавалося, не помічала ні холоду, ні бруду під колінами.
Адже це було завжди, раптом зрозуміла Марина. Ті дивні пропуски занять, раптові відлучення з пар, таємничі дзвінки.
Вона згадала, як одного разу побачила в сумці Віки пакет із собачим кормом. Тоді не надала цьому значення — хто знає, може у неї вдома живе породистий пес.
Віка, згодувавши всю ковбасу, раптом взяла морду собаки в свої доглянуті долоні і заговорила, дивлячись прямо в карі собачі очі:
— Знаєш, я тебе розумію. Правда-правда. Ніби ніхто не бачить справжнього тебе, так?
Собака тихо заскиглила.
— Пам’ятаю, як у дитинстві благала батьків взяти собаку, — продовжувала Віка, немов розмовляючи сама із собою. — А тато все повторював:
«Навіщо тобі дворняга? Хочеш — купимо породистого цуценя з розплідника. З родоводом, з дипломами».
А я просто хотіла друга. Справжнього. Який буде любити не за дорогі подарунки і статус.
Марина відчула, як до горла підступає клубочок розчулення. Вона раптом побачила зовсім іншу Віку.
Не гламурну принцесу з обкладинки, а самотню дівчину, яка сховала свою справжню сутність за ідеальним фасадом, бо так потрібно було батькам.
— Ну все, досить сумувати! — Віка рішуче встала, обтрушуючи пальто. — Поїхали.
На подив Марини, собака, кульгаючи, поковиляв за дівчиною. А та, не вагаючись, відкрила задні двері свого бездоганно чистого автомобіля.
— Давай, мій хороший, застрибуй. До ветеринара тебе відвеземо, а потім щось придумаємо.
— Гей, ти що робиш?! — вирвалося у Марини.
Віка обернулася, і на мить їхні погляди зустрілися. У них не було ні збентеження, ні виклику — тільки якийсь глибокий, прихований смуток і рішучість?
— Те, що вважаю правильним, — просто відповіла вона, допомагаючи собаці залізти в машину. — Знаєш, іноді потрібно просто бути собою. Навіть якщо всі навколо чекають від тебе іншого.
З цими словами вона сіла за кермо і поїхала, залишивши Марину в цілковитому здивуванні.
Наступного дня Віка не з’явилася на заняттях. І через день теж.
Марина ловила себе на тому, що постійно дивиться на порожнє місце на останній парті, а в голові крутяться питання: куди вона відвезла ту собаку? Що з ним і з нею сталося?
До кінця тижня цікавість взяла верх. Після пар Марина набралася сміливості і підійшла до однокурсників, які були ближче знайомі з Вікою.
— А ви не знаєте, де Віка? Щось давно її не видно.
— Та хто ж її знає, — знизав плечима Антон. — Може, знову в Європу полетіла. Хоча, — він замислився. — Останнім часом її машину часто бачили біля якогось старого складу.
Марина відразу згадала випадково підслухану розмову Віки по телефону:
«Ні, тату, я не можу зараз приїхати. У мене важливі справи. Так, важливіші за показ у Мілані!»
Немов пазли почали складатися в єдину картину.
Через годину Марина вже їхала в старий промисловий район. Вона сама не знала, навіщо — адже минув уже тиждень з тієї зустрічі.
Але внутрішній голос вперто повторював, що вона на правильному шляху.
Біля облупленої будівлі колишнього складу стояв знайомий автомобіль. А з-за рогу доносився дзвінкий гавкіт.
Марина обережно заглянула за ріг і завмерла. У внутрішньому дворику, обгородженому високим парканом, бігали, гралися і просто грілися на сонці десятки собак.
Тут були і великі, і зовсім маленькі, доглянуті і ще не зовсім відгодовані. А посеред цього собачого царства стояла Віка.
У простих джинсах і старому світшоті, з недбало зібраним у хвіст волоссям. Вона розкладала корм по мисках.
— Я все думала, коли ж ти здогадаєшся, — раптом сказала вона, не обертаючись.
— Як давно це у тебе? — тільки й змогла видавити Марина.
— Майже рік. — Віка присіла погладити цуценя, яке підбігло. — Спочатку просто підгодовувала на вулицях. Потім почала лікувати.
А потім зрозуміла, що їм потрібен дім. Хоча б тимчасовий. Тато дав грошей на нову машину, а я викупила цей склад. Ремонт робила сама, майже все літо тут провела.
— Тому ти ніколи не ходила з нами на вечірки? — здогадалася Марина.
— Так. Знаєш, ці дорогі речі, машини, вечірки — все це не моє. Татова мрія, не моя. А тут я справжня.
Віка нарешті обернулася, і Марина побачила в її очах той самий вираз — тільки тепер зрозуміла, що це була не порожнеча, а глибока, всепоглинаюча любов.
Любов до тих, кого кинули, кого зрадили, хто зневірився знайти свій дім.
— Знаєш, тій собаці, яку ти бачила біля торгового центру, вже знайшли господарів, — посміхнулася Віка. — Взагалі, вони непогано приживаються.
Особливо якщо не брехати про породу і титули, а просто розповісти їхню історію. До речі, не хочеш допомогти? Рук вічно не вистачає.
І Марина, дивлячись на цю абсолютно нову, незнайому, але таку справжню Віку, раптом зрозуміла — хоче.
Дуже хоче стати частиною цього маленького дива, захованого за облущеними стінами старого складу.
— З чого почнемо? — запитала вона, засукавши рукави.
Час летів непомітно. Марина тепер майже щовечора приїжджала до притулку.
Поступово вона дізнавалася історії кожного собаки, вчилася знаходити підхід навіть до найнепокірливіших. А ще — все краще пізнавала саму Віку.
Виявилося, що за маскою розпещеної «мажорки» ховалася дивовижна людина з великим серцем.
Віка не тільки утримувала притулок на свої гроші, але й вела сторінку в соцмережах, де розповідала історії своїх підопічних.
Без прикрас, без зайвого пафосу — просто чесно писала про кожну собачу долю.
— Людям важливо знати, що вони беруть не просто тварину, а друга зі своїм характером і історією, — пояснювала вона Марині. — Тоді і зрад менше.
Того вечора вони вдвох сиділи на старому дивані в кімнаті відпочинку. За вікном падав сніг, у притулку було тихо — собаки вже повечеряли і спали на своїх місцях.
— Знаєш, про що я мрію? — раптом сказала Віка. — Хочу одного разу відкрити справжній притулок. Великий, сучасний, зі штатом ветеринарів.
Щоб можна було допомагати не тільки собакам, а й котам. Щоб були умови для реабілітації хворих тварин.
— А чому не зараз? У тебе ж є можливості.
— Тато, — Віка сумно посміхнулася. — Він вважає це примхою, яка пройде.
Каже, нема чого витрачати час на бездомних собак, коли можна будувати кар’єру в його компанії. Навіть про цей притулок не знає — думає, я на шопінг гроші витрачаю.
У цей момент телефон Віки вибухнув треллю — на екрані висвітилося «Тато».
— Так, тато. Ні, я не можу зараз. У мене важлива зустріч. Так, важливіша за різдвяний прийом.
Марина бачила, як подруга нервує, як тремтять її пальці. І раптом зважилася:
— Може, пора розповісти йому правду?
— Він не зрозуміє.
— А ти спробуй. Покажи йому це місце, розкажи про свою мрію. Адже ти його дочка — невже він не захоче зробити тебе щасливою?
Віка довго мовчала, дивлячись у темряву за вікном. Потім рішуче кивнула:
— Знаєш, ти права. Досить ховатися. Але у мене до тебе велике прохання, — Віка нервово смикала рукав толстовки. — Ти не могла б завтра бути тут, коли я буду розмовляти з батьком?
— Звичайно, — не роздумуючи відповіла Марина. — Але навіщо?
— Розумієш, — Віка запнулася. — Я так боюся цієї розмови. Боюся його реакції, його розчарування. Мені буде легше, якщо поруч буде людина, яка розуміє мене.
Марина уважно подивилася на подругу. Дивно було бачити її такою — розгубленою, невпевненою. Куди поділася та гордовита красуня з останньої парти?
— Звичайно. І знаєш що? Твій батько не може не зрозуміти. Адже ти не просто допомагаєш тваринам — ти створюєш щось важливе. Це теж бізнес, просто особливий.
Віка поривисто обійняла подругу:
— Дякую тобі. За те, що віриш у мене. За те, що залишилася тоді допомагати. За все.
Наступного дня вона зателефонувала батькові і попросила приїхати «на дуже важливу розмову».
Марина бачила, як хвилюється подруга, як нервово поправляє волосся, поглядаючи на годинник.
Коли у двір в’їхав представницький «Мерседес», Віка зблідла. Але розправила плечі і пішла зустрічати батька.
Батько, високий імпозантний чоловік у дорогому костюмі, зупинився на порозі, оглядаючи територію притулку. Його обличчя було непроникним.
— Отже, ось де ти пропадаєш, — сказав він нарешті.
— Так, тату. Це мій притулок. Тут живуть собаки, яким потрібна допомога. Ми їх лікуємо, годуємо і шукаємо новий дім.
— Ми?
— Я і мої друзі-волонтери. Тату, я знаю, ти вважаєш це марною тратою часу. Але подивись.
Віка почала розповідати — про кожну собаку, про те, як важливо дати їм шанс, про свою мрію створити справжній центр допомоги тваринам.
Вона говорила гаряче, захоплено, і Марина бачила, як поступово пом’якшується погляд її батька.
А потім сталося диво. До них підійшов Малюк — старий пес із сивою мордою, якого Віка нещодавно підібрала на трасі.
Він обережно обнюхав черевики чоловіка і раптом довірливо притиснувся до його ніг.
— Неймовірно, — пробурмотів той. — Точнісінько як мій Джек.
— Джек? Той пес з твого дитинства, про якого ти розповідав?
— Так. Звичайний дворняга. Врятував мене одного разу від хуліганів, коли я був хлопчиком.
Найвірніший друг. — він нахилився, щоб погладити Малюка. — Знаєш, а я колись в молодості теж хотів відкрити притулок. Тоді, після Джека. Але життя закрутило — бізнес, гроші.
Він випростався і уважно подивився на дочку:
— А у тебе виходить. І очі горять не як від чогось мінливого. Покажеш мені свої плани щодо нового центру?…
Через пів року на околиці міста відкрився центр допомоги безпритульним тваринам «Вірний друг». З просторими вольєрами, ветеринарним обладнанням і штатом фахівців.
А на відкритті Віка і її батько перерізали червону стрічку разом — обоє в джинсах і футболках з логотипом центру.
— Знаєш, — прошепотіла Марина подрузі, — а ти все-таки стала тією, ким хотів бачити тебе батько.
— У якому сенсі?
— Успішною бізнес-леді. Просто у своїй, особливій справі. І в звичайній футболці.
Віка посміхнулася, дивлячись, як її батько із захопленням розповідає журналістам про плани розширення центру.
— Напевно. Просто іноді потрібно набратися сміливості і зняти маску. І тоді виявиться, що під чужими очікуваннями весь цей час ховалося щось справжнє. Потрібно тільки дозволити йому проявитися.
Вона нахилилася погладити Малюка, який, як завжди, крутився поруч:
— Правда, друже?
І пес, немов погоджуючись, дзвінко гавкнув, змусивши всіх розсміятися.
Так закінчилася історія про дівчину, яка не побоялася стати собою. І про те, що за будь-якою маскою може ховатися дивовижна душа — потрібно тільки дати їй шанс розкритися.
