— Ти де була?! — Валера задихався від обурення, дивлячись на дружину, яка з байдужим виглядом знімала взуття в передпокої.
Годинник показував пів на четверту ранку. Віра всунула ноги в домашні капці, повісила на плечики плащ і втомлено сказала:
— Я тобі зрадила…
Валерій відсахнувся. Його обличчя спотворила судома люті. Він хотів щось сказати. Потім замахнувся.
Однак натрапив поглядом на прямий і спокійний погляд дружини, опустив руку і сам опустився на полицю для взуття.
— Це ти мені так помстилася, так? За… — чоловік запнувся.
— За кого, Валера? Продовжуй, чому ти замовк? За Ольгу? За Риту? За Вероніку з перукарні? За Наталку з восьмого будинку? За всіх твоїх коханок?
Віра з посмішкою вимовляла ім’я за ім’ям. Валерій відвів очі і немов завмер.
Жінка пройшла у ванну, зачинила за собою двері, роздяглася і стала під струмені води, ніби бажаючи змити з себе все, що сталося цієї ночі.
Сімнадцять років тривало її заміжжя, яке в результаті не принесло нічого, крім гірких розчарувань, болю і принижень.
І сьогодні вона твердо вирішила: досить. Жертвувати собою заради уявного благополуччя сім’ї, якої фактично і немає, Віра більше не буде…
…Вони познайомилися, коли обоє ще були студентами. Вона вчилася на фізматі, він — на останньому курсі технологічного вузу.
Валера вважався всіма завидним нареченим: його батько керував великим виробництвом, і хлопець, можна сказати, вже був працевлаштований — на посаду начальника цеху під крилом батька.
Ну, і всяких інших благ також вистачало: квартира, машина, відпочинок на хороших курортах.
А Віра… Дівчина з простої родини. Її батьки з усіх сил тягнули двох дочок, намагаючись дати обом вищу освіту.
Зрозуміло, що подруг сердечних у юнака було багато. Мабуть, він би одружився ще на першому курсі.
Але батьки, суворо контролюючи сина, швидко відважували всіх мисливиць за їх сімейними капіталами.
З Вірою юнака звів випадок. Обидва вони брали участь у Студентській весні, обидва отримали дипломи переможців.
Вірі з подружкою потрібно було дістатися до гуртожитку на іншому кінці міста, Валера запропонував їх підвезти.
На подив хлопця, батько з матір’ю не були проти його стосунків з цією дівчиною. Особливо мама.
Вона з усією привітністю приймала Віру в їхньому домі, всіляко підштовхуючи сина до зближення з нею.
Він і сам не був проти стосунків з цією милою дівчиною. Тож практично відразу, як Валерій отримав диплом, вони зіграли весілля.
Чи кохала Віра чоловіка? Так, кохала. Перші кілька років сімейного життя вона просто світилася від щастя, не могла надихатися своїм Валерою.
А ось він, скоріше, сприймав прихильність дружини з неабиякою часткою покровительства і поблажливості. Але поводився по відношенню до неї, можна сказати, звичайно.
Через два роки після весілля народилася дочка. І характером, і обличчям Ліза пішла в маму: була такою ж білявою, миловидною, поступливою.
Бабусі й дідусі онуку обожнювали. Що ще для щастя потрібно?
Жила молода сім’я в квартирі, яку Валері на повноліття подарували батьки. Місця в «трійці» вистачало, проте чоловік вирішив будувати будинок.
Працював він під керівництвом батька. Непогано, треба сказати, працював, у своїй справі розбирався. Хіба що не вистачало початківцю впевненості, чи, готовності брати на себе відповідальність.
Але на зарплаті це ніяк не відбивалося. І незабаром на придбаній ділянці землі неподалік від батьківської дачі почав рости новий будинок.
Віра ж після декрету влаштувалася на роботу в коледж — викладачем математики та фізики.
Її дохід, звичайно, і в порівняння не йшов з доходом чоловіка. Однак молода жінка була невибаглива в запитах, на себе майже не витрачалася.
А на все інше вистачало і зарплати Валери. Та й батьки його завжди були готові допомогти.
Перший дзвіночок пролунав саме тоді, коли молода мати тільки-но вийшла на роботу.
З нагоди Дня працівника освіти викладачі організували невелике застілля. Одна з колег, злегка захмеліла, підійшла до Віри і запитала, єхидно посміхаючись:
— Ти, чула, за Валерієм Логачовим заміжня?
Віра кивнула.
— Ну і як він в ліжку? Кажуть, вогонь мужик?
Жінка розгубилася, навіть заїкатися почала від несподіванки і нетактовності співрозмовниці:
— Х-хто говорить?
— Ой, та годі, — хихикнула та, — всі ж знають, що Валерій жодної спідниці не пропустить. І не роби з себе святу простоту.
Якби я в такій родині жила, теж на загули благовірного очі б закривала.
Потім, мабуть, зрозумівши, що наговорила зайвого, дівчина спробувала якось згладити ситуацію.
— Ні, ти не думай, я нічого конкретного на увазі не мала. Так, базікають люди. Може, і даремно базікають. Сама ж знаєш, що деяких хлібом не годуй, тільки дай попліткувати.
Ця розмова залишила у Віри неприємний осад. Якщо раніше вона не помічала нічого підозрілого в поведінці чоловіка, то тепер, згадуючи якісь окремі моменти, відчувала… тривогу?
Так, Валера часто затримувався на роботі до пізнього вечора. Але завжди пояснював свої затримки терміновою роботою: то нову лінію в цеху монтують, то поломка сталася, то черговий проект запускають…
А коли будівництво дому почалося, то відлучки і затримки стали постійними.
В інший час чоловік був уважний до Віри і доньки, балував їх, намагався, щоб рідні ні в чому не мали потреби.
Тоді Віра не сказала Валері ні слова і постаралася прогнати тривожні думки. Зрештою, було б нерозумно через балаканину напідпитку колеги руйнувати мир у родині.
Однак незабаром цей мир дійсно похитнувся…
Одного разу Віра поверталася з роботи, забрала Лізу із садочка, і вони затрималися на дитячому майданчику біля будинку.
Дочка влаштувалася в пісочниці, а Віра опустилася на лавку, спостерігаючи за малечею. Незабаром поруч присіла темноволоса дівчина.
— Ви — Віра Логачова? — несподівано запитала вона.
— Так, — відповіла Віра, з цікавістю розглядаючи незнайомку.
— Я… хочу з вами поговорити, — невпевнено почала дівчина. — Мене Ольгою звуть. І я… я… Загалом, ми з Валерою давно вже разом.
Віру немов облили відром крижаної води. Вона не знала, що сказати, як відреагувати на почуте.
Дівчина не виглядала нахабною чи самовпевненою, їй самій було не по собі — Віра це бачила.
— І… що ви хочете? — нарешті промовила жінка.
На очах Ольги виступили сльози:
— Я не знаю, правда. Я кохаю Валеру. А він не хоче розлучатися з вами. Каже, донька маленька, батьки не зрозуміють…
А мені що робити? Я теж хочу сім’ю, дитину. Ось і подумала… Але, напевно, даремно.
Ольга встала і майже бігом побігла геть з майданчика. Віра ж залишилася сидіти на лавці, слухаючи пульсуючий шум у вухах.
У такому стані її і застала свекруха, яка прийшла провідати онуку.
Валентина Леонідівна щиро любила невістку, розуміючи, що тільки така спокійна, поступлива дружина і підійде її легковажному синові.
У відповідь на її запитання: «Що сталося, Вірочка?», невістка раптом розплакалася…
Тоді свекруха з невісткою дуже довго розмовляли. Валентина Леонідівна переконувала Віру не рубати з плеча, подумати про дочку, не руйнувати хорошу, загалом, сім’ю.
Складно сказати, що зіграло свою роль: чи то аргументи свекрухи, чи то повна неготовність Віри до розлучення і складних змін у житті.
Вона сховала біль кудись далеко-далеко і знову нічого не сказала чоловікові.
Потім були інші. Про них вона дізнавалася або від спільних знайомих, або ж претендентки зайняти місце дружини Валерія самі з’являлись.
Одного разу чергова дамочка взагалі заявила, що чекає від Валерія дитину. На що вже втомлена від усього цього абсурду Віра парирувала: «Не мої проблеми».
Сім’я щоразу зберігалася. Або це була просто видимість сім’ї?
Дочка виросла, Лізі вже виповнилося п’ятнадцять. І Вірі все важче ставало робити вигляд, що у них з Валерою теплі стосунки.
Вона навчилася розрізняти, коли чоловік відсутній з дійсно важливої причини, а коли проводить час з черговою пасією.
Втім, після переїзду в будинок вони відразу зайняли різні спальні. Валерій був тільки за.
Він допускав, що Віра підозрює про його пригоди, і радів відсутності претензій і скандалів.
За ці роки в житті самої Віри багато що змінилося. Розчарування в особистому житті вона компенсувала просуванням по кар’єрних сходах.
З посади звичайного викладача жінка виросла спочатку до заступника керівника, потім і до самого керівника.
Віддаючи всі сили роботі, вона вивела коледж на перші місця рейтингів, домоглася розширення переліку спеціальностей.
На роботу в колектив до Віри Євгенівни так просто вже не влаштуватися. А конкурс серед абітурієнтів досягав рівня престижних вузів.
Відповідно, і дохід Віри став більш ніж високим і стабільним. Фінансово вона вже давно ніяк не залежала від чоловіка, забезпечивши собі надійну подушку безпеки.
Віра нагадувала туго стиснуту пружину, яка загрожувала за частку секунди дзинькнути і випрямитися, вивільнивши всю енергію, що накопичувалася роками.
Заборонивши собі одного разу оплакувати свою нещасну жіночу долю, вона свято дотримувалася цієї заборони, не обговорюючи особисте життя ні з ким, навіть з нечисленними подругами.
Для всіх оточуючих жінка була успішною, щасливою, впевненою в собі.
Але настав момент, коли замок видимого благополуччя дав тріщину, а внутрішня пружина загрозливо скрипнула… І сталося це якраз незадовго до сорокаріччя жінки.
Пів року тому Віра прийняла на роботу нового співробітника. Аркадій Сергійович звільнився зі служби у військовій прокуратурі і вирішив, що його багатий досвід може стати в нагоді майбутнім юристам.
Студенти нового викладача поважали, колеги з числа дам, не обтяжених подружніми узами, поглядали на нього з неприхованим інтересом.
Чоловік був привабливий, підтягнутий, галантний, одним словом, чудовий кавалер.
До того ж, як повідомили дівчата з відділу кадрів, Аркадій був абсолютно вільний, маючи в паспорті штамп про розлучення багаторічної давності.
Одного разу, опинившись в їдальні за одним столиком, Віра і Аркадій розговорилися.
З’ясувалося, що він — плюсом до всіх своїх достоїнств — ще й чудовий співрозмовник, який тонко розуміє гумор і цінує хорошу літературу.
І незабаром Віра все частіше почала помічати ненав’язливий інтерес з боку нового співробітника.
Він тримався на відстані, але тим не менш погляди чоловіка, звернені на керівника, були сповнені… потаємного захоплення, чи що…
Аркадій все частіше затримувався після занять, немов чекаючи, коли Віра Євгенівна завершить свої нескінченні адміністративні справи.
І майже щодня вони в один і той же час виходили з коледжу, сідали кожен у свою машину і роз’їжджалися в різні сторони.
А потім… Потім Віра потрапила до лікарні. Банальний апендицит. Однак на кілька днів вона опинилася поза звичним середовищем.
Чоловік прибігав двічі, сував їй у руки черговий букет і якісь фрукти, цілував у щоку, питав: «Як справи?».
І тут же, навіть не дочекавшись відповіді, тікав туди, де на нього чекали.
Приходила свекруха. Сиділа поруч на стільці, розповідаючи про свої нехитрі новини.
Після втрати чоловіка два роки тому Валентина Леонідівна якось різко змарніла, постаріла. Віра відчувала, що жінка хоче поговорити про щось важливе, але не наважується.
Наступного дня після операції в палату раптом заглянув… Аркадій.
Він тримав у руках величезний букет з троянд яскраво-коралового кольору. А ще чоловік приніс власноруч приготовані парові котлетки з індички та овочеве рагу.
Вручаючи все це Вірі, він ніби вибачливо посміхнувся.
Однак в його погляді читалася щира тривога і така всепоглинаюча ніжність, що Віру буквально захлеснула хвиля жалю до самої себе. І вона мовчки заплакала…
Аркадій просидів тоді в палаті у Віри весь вечір. І вона вперше за багато років виговорилася, виплеснула перед ним весь накопичений в душі біль і образу.
А наступного дня прийшла дочка. Побачивши букет на тумбочці, Ліза хмикнула.
— У тебе з’явився шанувальник? — примружившись, запитала вона.
— Чому шанувальник? — посміхнулася Віра. — Може, це тато подарував?
— Мамо, ну за кого ти мене тримаєш? — стиснувши губи і закотивши очі, сказала дочка. — Чергові три троянди від тата стоять на підвіконні. Дякую, що гвоздики не приніс.
Я взагалі не розумію, як ви досі разом? Ні, ти не думай, я тата люблю. Просто… Тобі самій не набридло терпіти його… вчинки?
У Віри все всередині похололо. Вона ошелешено запитала:
— Так ти… Ти все знала?
— Звичайно, знала, — зітхнувши, відповіла дочка. — Всі знали, мамо. І тільки ти робила вигляд, що все о’кей.
Ця розмова з дочкою стала останньою краплею. Виписавшись із лікарні, Віра твердо вирішила піти від Валерія.
Вона відразу мала намір повідомити про це чоловікові, але його, як завжди, не було вдома.
Відправивши дочку ночувати до свекрухи, у якої Ліза любила залишатися, Віра набрала номер Аркадія…
Потім, повертаючись додому, вона відчувала абсолютно суперечливі почуття — від повного, оглушливого щастя до… сорому.
Ні, все ж таки потрібно було спочатку поговорити з чоловіком, а потім вже робити це божевілля… Але — що зроблено, те зроблено.
Стоячи під тугими струменями води, Віра нарешті зітхнула на повні груди, відпускаючи і змиваючи почуття провини.
Там, у передпокої, на взуттєвій полиці, так і сидів її чоловік. Поки ще чоловік.
Чи буде Віра разом з Аркадієм, вона не знала напевно. Зараз їй було потрібно одне: знову почати жити.
Не робити вигляд, не зберігати зовнішні пристойності, а — ЖИТИ.
Головне, вона повірила в себе. І перестала бути тінню свого чоловіка.
Перший крок до щастя був зроблений.
