— Ой, Тимофію, твоя Анька доведе тебе до краю! Казала тобі, не одружуйся з нею! — голосила Дар’я Сергіївна, куштуючи суп, приготований невісткою.
— А нічого, що я все чую? — Анька була в люті.
Вона стояла в дверях невеликої, тісної кухні, заколисуючи на руках маленьку Настю. Гаряча кров прилинула їй до обличчя.
— Не сваріться, дівчата! — спробував перевести тему розмови Тимофій, намагаючись не підняти очей від телефону, який тримав у руках.
Для нього сутички його дружини з його матір’ю стали вже давно буденністю.
— Все в порядку, мамо. Не чіпляйся.
— Що?! — Дар’я Сергіївна готова була рвати й метати. Її голос став гучнішим, змушуючи Аньку міцніше притиснути до себе дочку.
— Вона суп пересолила! Цілу каструлю виливати тепер! Я навіщо продукти купую, щоб їх потім в унітаз змивати?
— Ой, не на свої ж гроші, Дар’я Сергіївна! — вирішила підловити невістка, чим ще більше роздратувала свекруху.
— На твої, чи що? Ні дня в своєму житті не працювала! Сидиш на шиї мого сина, ніжки звісила.
— Взагалі-то я дитину виховую! — парирувала Анька, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Головне, щоб ти його, як себе не виховувала. І куди твої батьки дивилися?
Слова свекрухи про батьків Ані були останньою краплею…
Їх не стало кілька років тому. Тоді вона залишилася одна в цьому жорстокому світі.
Дівчина була в сильній депресії, поки не зустріла Тимофія. Він здався їй тоді таким надійним, мужнім, опорою, яку вона так шукала.
Але відразу ж після переїзду до нього після весілля (а жив він разом з матір’ю в їхній старій квартирі) вона побачила, що поквапилась.
Анька зрозуміла, що цей майже двометровий чолов’яга — звичайний мамин синочок, абсолютно не здатний приймати самостійні рішення.
І зараз він сидів мовчки, втупившись у телефон, і слухав, як його молоду дружину, матір його дитини, зрівнюють із землею.
Не витримавши чергового потоку образ свекрухи, Анька, намагаючись стримати ридання, втекла в кімнату.
— Мамо, ну навіщо ти так? — сказав Тимофій, коли дружина вийшла, і він залишився на кухні тільки з матір’ю.
— Ти подивися на них! Я ще винна! — мати продовжувала обурюватися, її обличчя почервоніло від злості. — Живуть у мене на квартирі, як у Христа за пазухою, ще й права качають.
— Якщо хочеш, ми можемо з’їхати… — тихо запропонував Тимофій, розуміючи, що іншого виходу немає.
Ці слова, немов ножем по серцю, вразили Дар’ю Сергіївну. Її обличчя миттєво змінилося, гнів поступився місцем показній образі.
— Що ти, синку? Я просто… втомилася… — тон матері відразу пом’якшав, варто було тільки синові заїкнутися про переїзд. — Втомилася дивитися на її байдужість до тебе.
З тих пір, як вона народила вашу Настю, вона зовсім перестала про тебе піклуватися.
— Звичайно, у неї ж маленька дитина на руках! — спробував виправдати Аньку Тимофій.
— Ти думаєш, дочка підросте, і щось зміниться? А то я не бачу, що дружина у тебе хитра, як лисиця.
Коли їй треба було тебе заманити, вся така добра була, невинне ягнятко, скакала навколо тебе на задніх лапках.
Але варто було їй тільки народити! Все! Пащу свою відкрила. Всі їй винні, зобов’язані…
— Мамо, досить, не говори дурниць. Тобі треба просто поговорити з нею. Спокійно.
— Та ще чого! Це мені треба чи їй? Чому я повинна терпіти це хамство?
Тимофій тільки мовчки зітхнув і пішов до дружини, залагоджувати ситуацію. Він знав, що його мама вміє маніпулювати, і зараз він відчував себе спійманим у пастку.
— Як я втомилася від усього цього! — розмовляла сама з собою Дар’я Сергіївна, залишившись одна на кухні. — Треба змінити обстановку. Хоча б на пару днів.
І вона поїхала до подруги на дачу. Та її давно запрошувала на вихідні. І тепер, коли синові явно було не по собі від сімейних розборок, це здалося їй найкращим виходом.
Вона поїде, а там, дивись, і синок одумається, і невістка зрозуміє, наскільки вона не права…
…— Тома, ти не уявляєш, — скаржилася Дар’я Сергіївна подрузі.
Її голос тремтів від образи і злості, а руки нервово смикали край хустки.
— З такою невісткою, відчуваю, мені самій все доведеться робити, поки ногами вперед не винесуть. Вона ж така… така…
— Не боїшся, що діти з’їдуть від тебе? — запитала Тамара, дивлячись на Дар’ю з примруженням. Її проникливі очі, здавалося, бачили все наскрізь.
— А мені що? Нехай з’їжджають.
— Не боїшся залишитися одна? Або ти не знаєш, як дівчата налаштовують своїх чоловіків проти рідної матері?
Адже якщо він стоятиме перед вибором, він вибере її. А ти одна залишишся, стара дурепа!
— Брехня! Мій Тимоша ніколи не зрадить рідну матір, — впевнено заявила Дар’я Сергіївна. — Та й цій курці нікуди йти. Вона сирота.
— Ну-ну, — недовірливо кивала головою Тамара, наливаючи подрузі чергову порцію квіткового чаю. — А то я не знаю, що баби завжди чоловіків на свій бік перетягують. Природа у нас така.
Повернувшись додому після вихідних, проведених на дачі у Тамари, Дар’я Сергіївна виявила свою квартиру абсолютно порожньою. Ні дітей, ні онуки — нікого.
— Гей, молодь, ви де?! — ходила по будинку господиня, заглядаючи в кожну кімнату, марно намагаючись знайти хоч когось із домочадців. Тиша просто тиснула на вуха.
На столі, в кімнаті, де жив син з родиною, Дар’я Сергіївна виявила записку. Акуратно складена, вона лежала серед якихось паперів. У ній було написано:
«Мамо, ми поїхали до Львова, до тітки Ані. Повернемося не скоро».
Дар’я Сергіївна не панікувала. Тимофій з Анею іноді їздили кудись на день, на два — не більше.
— Повернуться, — розмовляла сама з собою Дар’я, намагаючись заспокоїтися. — Захочуть нормально поїсти, повернуться.
Але ні через день, ні через два, ні через тиждень вони не поверталися. Дар’я Сергіївна наполегливо дзвонила синові, але ніяк не могла до нього додзвонитися.
Неприємний жіночий голос відповідав їй у слухавку: «Телефон абонента вимкнений або знаходиться поза зоною досяжності».
Дзвонити невістці було для неї «нижче її гідності». Вона вважала, що Аня — причина всіх їхніх бід.
Коли з моменту від’їзду дітей минуло вже майже три тижні, Дар’я Сергіївна, переборовши свою гордість, все-таки набрала номер Анни.
— Алло? — почула вона насторожений голос своєї невістки.
— Аня, донечко, ви куди зникли? Я так за вас переживаю! — улесливим голосом говорила свекруха, намагаючись приховати свою злість на невістку.
— Ми ж написали вам записку? — здивовано відповідала невістка, її голос звучав рівно і спокійно. — Ви що, її не читали?
— Читала. Ось тільки, скільки часу минуло, а ви все не їдете. Щось сталося?
— Та нам… добре тут. Тітка моя нас не жене. Тимофій на роботу вийшов.
— На яку роботу? Ви що, назавжди туди поїхали? — серце Дар’ї Сергіївни стиснулося від передчуття біди.
— Ну, можливо, якщо сподобається, то й залишимося.
— А ну-ка, дай трубку Тимофію.
— Він зайнятий.
— Скажи, мама дзвонить.
— Він знає. Просив передати привіт.
— Дай йому трубку, кажу. Він далеко?
— Ні, стоїть поруч, все чує.
Для Дар’ї Сергіївни це було справжнім ударом. Син стоїть, все чує, але не хоче брати трубку.
Тамара була права: налаштувати чоловіка проти матері для її невістки виявилося легкою справою.
Анька, ця хитра лисиця, зробила те, чого Дар’я Сергіївна боялася найбільше.
Дар’я мовчки поклала слухавку, сіла на ліжко і опустила голову. У горлі стояв ком образи.
Вона і далі намагалася дзвонити синові — але той, як і раніше, був недоступний. Дзвонила невістці. Та просто не брала трубку.
«Ось так, — думала вона, дивлячись на стіну. — Хотіла захистити сина від нікчемної дружини — залишилася одна на старість років. Права була Тамара!». І гірка посмішка торкнулася її губ…
