— Ти не маєш права так вчиняти! Поверни її, чуєш! — голос Наді тремтів, але в кожному слові було стільки гніву, що вона сама дивувалась власній силі.
Вона стояла у дверях їхньої колишньої квартири, де ще вчора лунав дитячий сміх, тримаючи в руках маленький рожевий шарфик.
Чоловік не обернувся одразу. Лише мовчки дивився у вікно, ніби намагаючись знайти там відповідь, якої не було.
— Надю, — нарешті зірвався він, — ти не розумієш. Це найкраще для неї. Ти ж бачила, як я… Я не міг більше терпіти. Ти постійно підозрювала мене, а тепер це, може, виглядає як помста..
— Помста? — сміх Наді був гірким і сумним одночасно. — Ти пішов без пояснень, забрав нашу дитину і зник. Хіба це не помста?
Він підняв очі, і в них було щось схоже на жаль, але швидко затьмарений суворістю.
— Я зробив це, щоб захистити її. Від тебе, від твоїх слів, від цих постійних сварок і недовіри. Ти сама хотіла розлучення, чи не так?
— Хотіла, бо я не могла більше жити в брехні! — Надя зробила крок ближче, тримаючи шарфик міцніше. — Ти обіцяв, що змінишся. Але кожен день був все гіршим. І тепер ти хочеш забрати нашу доньку як трофей? Як доказ своєї «правоти»?
— Я не хочу цього, — прошепотів він, — але я не бачу іншого виходу. Вона потребує спокою. Я зроблю все, щоб вона була щаслива.
— А я? — голос Наді ламався від сліз. — А я де в цій історії? Я ж її мати. І я боротимусь, щоб повернути її. Навіть якщо це означає втратити тебе, як людину назавжди.
Він відвернувся, не витримуючи її погляду.
— Можливо, ти й права… Можливо, ми обидва загубилися. Але зараз важливо лише одне — її безпека.
— Безпека? — Надя гірко посміхнулася. — Безпека — це коли сім’я разом, навіть якщо з ранами і шрамами. Безпека — це правда, навіть якщо вона болить.
Вона кинула шарфик на стіл і зробила крок до виходу.
— Я знайду спосіб повернути нашу доньку, хоч би що сталося. Ти це зрозумій.
Він мовчки спостерігав, як вона виходить, залишаючи за собою відчинені двері, що навічно розділили їхні життя.
Після того, як двері за нею тихо зачинилися, Надя опинилася на вулиці. Холодне повітря різко вдарило в обличчя, змусивши глибше вдихнути. Вона стиснула кулаки, намагаючись стримати сльози, але їй це не вдавалося.
— Як так можна? — прошепотіла вона самій собі. — Як можна забрати дитину і увезти, ніби її ніколи не було?
Вона опустилася на лавку біля під’їзду, відчуваючи, як світ руйнується на шматки.
Спогади — смішні, теплі моменти з донькою, її маленькі рученята, що трималися за пальці — різко ставали далекими, майже нереальними.
Раптом задзвонив телефон. Надя стрепенулася, серце забилося швидше.
— Алло? — її голос звучав хрипко.
— Надя, це Іра. Я бачила твоє повідомлення. Ти в порядку?
Голос подруги був теплим і турботливим, але Надя почувала себе розбитою.
— Не зовсім… Він забрав Машу. Відвіз і я не знаю, де вона. Я не знаю, де її шукати. Я боюся, що… що ніколи її не побачу.
— Видихни та заспокойся трохи, люба, — м’яко сказала Іра. — Ми з тобою. Зараз потрібно діяти з розумом. Я допоможу, чим зможу.
— Я не знаю, з чого почати, — зізналася Надя, — у мене майже немає сил.
— Перший крок — звернутися до адвоката. І швидко. Я знайду для тебе хорошого.
Надя кивнула, хоч Іра її не бачила.
— Добре. Тільки я боюся, що це затягнеться… І він… він знову сховається.
— Тоді ми мусимо бути наполегливі. Ти ж хочеш боротися, правда?
— Хочу… — тихо відповіла Надя і, вперше за довгий час, відчула підтримку зі сторони.
Наступного ранку Надя зібралася з останніми силами і зателефонувала Ірі, як домовилися.
— Іра, я готова. Давай зустрінемось. Мені потрібен цей адвокат.
— Чудово, — сказала Іра, — я записала для тебе контакт Марини, вона спеціалізується на сімейних справах. Вона дуже професійна і розуміє, як це складно та важливо.
За годину вони зустрілися у маленькій кав’ярні на розі вулиці. Марина була жінкою близько сорока років з проникливим поглядом і стриманою усмішкою.
— Розкажіть мені все, — сказала вона, сідаючи за стіл.
Надя видихнула і почала.
— Мій чоловік забрав нашу доньку без мого дозволу. Ми на межі розлучення через його зради і брехню. Він зник. Я не знаю, де вони.
— Це серйозне порушення ваших прав як матері, — уважно слухала Марина. — Ми почнемо із заяви до поліції про зникнення дитини. Одночасно я подам позов про негайне повернення дитини та встановлення порядку зустрічей.
— Але він може сховатися, — тривожно зізналася Надя.
— Ми будемо діяти швидко, — запевнила адвокат. — Є високі шанси, якщо ви не зволікатимете.
Після зустрічі Надя та Іра вирішили звернутися до спільних друзів, які могли б знати щось про чоловіка.
— Хочеш, я подзвоню Лєрі? Вона ж працювала з ним раніше, можливо, щось підкаже, — запропонувала Іра.
— Будь ласка, — відповіла Надя, відчуваючи, що кожен крок — це боротьба.
Зателефонували. Лєра відповіла швидко, її голос був занепокоєним.
— Я чула про ситуацію. Якщо хочеш, можу допомогти, розпитати на роботі, можливо, хтось бачив його або знає, де він.
— Дякую, Лєро, це дуже важливо для мене. Чекатиму на дзвінок.
Коли телефонна розмова закінчилась, Надя знову відчула, як страх трохи відступає. Вона не була сама.
— Я боюсь, Іро, — сказала вона.
— Ми разом пройдемо це, — пообіцяла подруга.
Та попереду чекала довга дорога пошуків і спроб повернути найцінніше — свою доньку.
Пізньої ночі телефон Наді раптом задзвонив. Вона лежала у темряві, серце гучно билося — сподівалася, що це ще одна добра новина.
— Алло? — її голос був тихим, майже шепотом.
— Надя, це я, — почувся чоловічий голос, який вона знала надто добре. — Давай поговоримо. Я хочу все вирішити без суду.
Відразу в душі щось заколихалось — надія чи підозра? Вона вирішила вірити.
— Добре. Я готова слухати, — сказала вона.
— Можемо зустрітися. Я хочу показати тобі Машу, — голос звучав незвично спокійно, навіть м’яко.
Надя на мить забула дихати.
— Коли? — запитала вона, намагаючись не показати хвилювання.
— Завтра, в парку, біля дитячого майданчика, о шостій вечора. Підходить?
— Я буду, — відповіла вона твердо.
Наступного вечора Надя прийшла раніше, її руки тремтіли, очі пильно оглядали кожен куточок парку. Вона тримала в руках стару іграшку Маші — ведмедика, якого чоловік не забрав із собою.
Хвилини повзли повільно. На годиннику вже була шоста тринадцять…
— Може, він затримується, — прошепотіла Надя, але всередині росла тривога.
Вона дзвонила йому, але телефон мовчав. Ні повідомлень, ні дзвінків.
Почуття розчарування й зради накрили її новою хвилею.
— Чому він знову обманює мене? — тихо сказала вона сама собі, сльози невідворотно котилися по щоці.
У порожнечі парку Надя залишилася сама — з ведмедиком у руках і порожнечею в серці.
Вона стояла на холодному асфальті, притулившись до ліхтаря, наче це могло хоч трохи захистити її від оскаженілої бурі емоцій. Ведмедик у її руках відчувався холодним і чужим, як цей момент.
— Чому? — повторювала Надя, ніби сама собі намагаючись знайти пояснення. — Чому він так зі мною? Чому знову бреше?
Сльози текли вільно, але вона не хотіла показувати їх людям навколо. Кожен крок додому здавався нескінченним, наче земля під ногами зникала.
Як тільки переступила поріг квартири, телефон знову задзвонив. Вона ледве стримала подих.
— Надя? — це був голос Іри. — Ти там? Як ти?
— Я… він не прийшов, — голос зламався.
— Я знала, що це може трапитись, — сказала Іра м’яко. — Але тепер треба діяти рішучіше. Ти вже поговорила з адвокатом?
— Так, Марина готова подавати позов.
Надя втратила частину свого розпачу, почувши підтримку.
— Тоді я приїду до тебе завтра. Ти не повинна залишатися на самоті, точно не зараз.
Надя відчула, що попри біль і розчарування, вона не одна. Це давало сили продовжувати.
— Дякую, Іро. Мені це зараз дуже потрібно.
Вона відклала телефон і впала на диван, дивлячись у темряву кімнати. Попереду була боротьба, можливо, найважча в її житті.
Та вона знала — заради своєї доньки вона має бути сильною.
Наступного ранку, коли перші промені сонця ледь пробивалися крізь штори, Надя вже була на ногах. Її очі, хоч і втомлені, світилися рішучістю. Вона більше не була тією безпорадною жінкою, якою здавалася вчора.
— Я не дозволю йому зламати мене, — тихо сказала вона собі, дивлячись у дзеркало. — Наша донька заслуговує на правду і на те, щоб її любили обидва батьки.
Вона зустрілася з Мариною, адвокатом, що вселяла довіру своїм професіоналізмом і стриманою впевненістю.
— Ми починаємо негайно, — сказала Марина, відкриваючи папки з документами. — Подамо заяву в поліцію, готуємо позов до суду про визначення місця проживання дитини та порядок спілкування. Він не має права ховати вашу доньку.
— Я хочу боротися за Машу, — твердо відповіла Надя. — Навіть якщо це буде важко.
— І це правильно, — кивнула Марина. — Ви не самі. У вас є підтримка — друзі, родина, і я, як ваш адвокат.
Перші слухання були напруженими. Чоловік Наді намагався уникнути відповідальності, приховував інформацію, але тепер Надя стояла міцно.
Вона збирала докази, дзвонила друзям, які іноді бачили чоловіка або щось знали. Її воля зміцнювалася з кожним днем.
— Ти дивишся на мене, як на ворога, — сказала вона під час однієї зустрічі у суді. — Але я просто хочу повернути нашу доньку. Вона заслуговує на сім’ю.
Зі слів Наді та підтримкою адвоката почала пробиватися правда.
Навіть у найтемніші моменти вона знала: її сила — це любов до дитини і незламне бажання справедливості.
Настав день розгляду справи.
Судовий зал був наповнений тишею, переривчастими шепотами та відлунням кроків. Надя сиділа на лаві, тримаючи в руках зім’яті папери — позов, який вона подала. Її серце билося швидко, але в очах горіла непохитна рішучість.
— Суд оголошує початок засідання у справі про визначення місця проживання малолітньої дитини, — проголосив суддя, дивлячись на порожнє крісло відповідача. — Чоловік відповідача на засідання не з’явився та не надав поважних причин.
Надя відчула, як всередині піднімається хвиля — спочатку розчарування, але одразу ж за ним — розпалену силу.
— Я готова надати всі необхідні докази, — сказала вона, підводячись і звертаючись до суду. — Він забрав нашу доньку без мого відома, зник, не виходить на зв’язок і не виконує своїх батьківських обов’язків. Це — загроза безпеці дитини.
Адвокат підтримала її, виклала всі зібрані факти й свідчення друзів, які бачили чоловіка в різних місцях, де він намагався сховатися.
Суддя уважно вислухав.
— Через відсутність відповідача та представлених доказів, суд ухвалює призначити тимчасове місце проживання дитини з матір’ю, — оголосив він. — Надалі буде визначено порядок спілкування з батьком за умови дотримання безпеки дитини.
Надя відчула, як камінь упав з її серця. Це була маленька перемога — перший крок у довгій боротьбі.
Вийшовши з залу, вона подивилася на Марину і не стрималась від обіймів.
— Дякую. Без тебе я б не впоралася.
— Це ваша перемога, — усміхнулася адвокат. — Ви сильна.
Надя глибоко вдихнула, знаючи, що попереду ще багато кроків до повного вирішення проблеми. Але тепер вона була готова боротися за себе і свою доньку за будь-яку ціну.
Після оголошення рішення суду Надя залишалася в залі, слухаючи тишу, що повільно спадала. Її адвокат тихо пояснила:
— Він не прийшов, бо боявся програшу. Хоче тягнути час, щоб не втратити контроль над ситуацією. Це типова тактика — затягнути процес, сподіваючись, що ви втомитеся і відступите.
Слова Марини стали холодним дзвінком у її свідомості. Але замість страху Надя відчула, що вже загартована випробуваннями і рішуче йтиме далі.
Наступного дня вона прийшла до відділку поліції. Разом із офіцерами вони поїхали за адресою, де, за інформацією свідків, міг перебувати її чоловік з донькою.
Коли двері квартири відчинилися, Надя побачила Машу — трирічну дівчинку, що з переляканими очима дивилася на неї. Надя присіла на коліна, простягнула руки:
— Машенько, це мама.
Дитина повільно підійшла і обійняла її. Сльози радості й полегшення текли по обличчю Наді.
Офіцери повідомили, що чоловіка тимчасово затримали для з’ясування всіх обставин.
Стоячи у світлі ранкового сонця, Надя відчула, що, попри всі випробування, вона зробила перший крок до справжнього миру. Миру в своїй душі та своєму житті.
Попереду ще довга боротьба, але тепер у неї була найцінніша підтримка та сенс її буття — її донечка.
