— Ну чого ти впираєшся? У тебе є однокімнатна. В Василькові. От і віддай її синові. Він туди дружину приведе. Пора йому й свою сім’ю будувати. Тобі ж ця однокімнатна все одно без потреби.
У вас із Василем он хороми які. Ну не скупися, ти не на ярмарку, щоб ціни завищувати й торгуватися. Віддай синові.
— Він і одружуватися навіть не думає.
— І не одружиться ніколи, якщо в нього своєї квартири не буде. Куди дружину вести? У найману? Чи що?
— Зараз різних пільгових програм багато…
— Ну так, ну так. Назбирає на житло всього за 30 років. Віддавай по 50 тисяч на місяць за іпотеку. Звичайно, це ж сприяє шлюбу.
— Ми ж якось жили…
— Не заговорюйся. Тобі у спадок усе дісталося, — сказала Юля, — Ти не бідувала ніколи.
— Що мені дісталося? Однокімнатна в Василькові?
— Не тобі — так чоловікові. Пощастило. Поділися цією удачею з сином.
— Це завжди належало чоловікові, а не мені.
— Ти ж із ним у шлюбі. Чи думала ти в молодості над тим, де жити? Ніколи. З Василем живеш. Він тобі все надав. А як синові допомогти, так одразу тікаєш від проблем?
У Дарини не було особняків. Був той крихітний спадок, який вона отримала нещодавно. Усі були впевнені, що це — для її сина.
Павлові близько 20, він може жити сам. Він туди й піде, а батьки нічого не втратять, адже все дісталося ж безкоштовно.
Однак Дарина втрачала.
— Юлю, ти не розумієш, що верзеш. У Васі є все. У мене — нічого. Якщо я цю однокімнатну віддам Павлові, то куди мені самій подітися?
— Ти… ти від Васі йдеш?
— Мабуть.
Юля відсахнулася від подруги.
Це що означає? У них же зразковий шлюб. Сина виростили, в люди вивели… І розлучення?
Ні, Даша, мабуть, жартує. Але Даша ствердно кивнула, і Юля зовсім знітилася.
У неї самої ж немає чоловіка. Не пощастило їй. Тому вона милувалася шлюбом Дарини й Василя, переживала за них більше, ніж за себе, і вірила в їхнє кохання. Щиро вірила.
— Дашо, якщо Василь щось накоїв, то тобі примарилося. Він не такий. Він нормальний. Чи не хочеш ти бути, як я?
— Думаєш? А я от не впевнена, що нормальний.
— Ну, ти стільки років із ним живеш. Навіщо тоді?
Ні з ким Дарина не ділилася своїм горем.
Горе ж її полягало в тому, що Василь ніколи її не цінував.
Вона подивилася на Юлю, взяла шматок пирога, що належав їй за правилами події, і поїхала до себе, щоб доїсти його вдома.
Це як трясовина.
Вона не відпускає.
Дарина була зразковою дружиною, вона частувала чоловіка та його рідню запіканками, пирогами й оладками. Вона була зразковою для всіх. Але так і не побачила жодної подяки.
При знайомих Василь був милим.
А без сторонніх…
Даша, коли прийшла додому ввечері, почула:
— Де тинялася?
— У Юльки.
— Ти там навіщо потрібна?
— Вона мене покликала. Це її свято.
— Але туди прийнято ходити з чоловіком. Чи як? Мене не покликали? Твоя Юля погано до мене ставиться? Чи я вже недостатньо сучасний, щоб усім було зі мною цікаво?
— Юля покликала тільки дівчат.
— Точно? — примружився Василь, — Щось я сумніваюся.
— Не тобі мені казати про довіру.
Вони побралися, бо так було треба. Вони чекали на Павла. Але щасливою Даша ніколи з Василем не була.
Вона йому вірила. Вона його поважала. Не більше того. Але він і це розтоптав, коли вона побачила його з Кариною.
— Ох, як заспівала. Запам’ятала мені це?
— Запам’ятала!
— Тоді й запам’ятай, що я — твій чоловік! Я не твій підлеглий. Я роблю все, що захочу.
Він грізно нависав над нею…
— Відчепись!
Вирвалася Даша.
— Вмийся. Павло скоро наречену приведе, — відскочив Василь, — Не ганьби нас.
Наречену?
Для Дарини це стало новою проблемою. Про Ксенію вона добре знала: Павло розповідав неодноразово, яка вони з Ксюшею чудова пара.
Але Даша сприймала це за закоханість без перспектив.
— Яку наречену?
— О, матінко мила, — усміхнувся Василь, — Якби ти цікавилася життям сина, то була б у курсі, що він хоче одружитися.
— І ти вже дав згоду?
Дарина завмерла. Вона ж знала, що у Василя величезна самозакоханість. Якщо його не спитали про щось, то він цього ніколи не прийме.
— Звичайно. Що, йому завжди хлопчиськом бути? Одружиться. І буде серйознішим. Ти, мамо, порадій.
Про таке Даша не думала. Павлик одружується?
Вона хоч і розраховувала на те, що це колись станеться, але була впевнена, що значно пізніше. Як тепер? Їй треба допомогти молодим із житлом?
Коли вона прораховувала, чи може піти від Василя, то сподівалася, що в неї більше часу на роздуми, а виходить, що його зовсім немає.
Щастя, що Павлик не схожий на свого батька. Хоч за невістку можна порадіти.
Дарина подивилася на квитанції з тієї квартири в Василькові.
Якщо вона допоможе синові, то в них із невісткою буде те, чого в Дарини не було ніколи — своє родинне гніздечко.
Павло ніколи не дорікне Ксюші за те, що вона живе в нього. Даші ж за це завжди дорікав Василь.
Вона тут як запізнілий гість. Досі.
Може, варто спровадити Ксенію?
— Здрастуйте, — дівчина з довжелезними віями, вся в кольоровому, вся така доброзичлива вручила Даші пакунок, у якому лежали й її найулюбленіші цукерки з шоколадною крихтою, і пудра, що ідеально підходила під тон шкіри.
Було видно, що Ксюша заморочилася: їздила районом і вибирала, а не схопила перший-ліпший акційний набір у супермаркеті.
Спровадити її Даші не дозволила совість.
— Це мені? — Василь увімкнув свою доброзичливість на всі сто відсотків, — Чудовий складаний стілець. Дякую, діти.
— Це Ксюша вибирала. Я тільки доніс, — радів Павло.
Хоч Даша й не очікувала такої зустрічі, але все минуло на диво чудово.
Некваплива розмова про різні дрібниці швидко скрасила незручність знайомства.
Ксюша виявилася не просто чарівною, а й дуже ерудованою дівчиною.
— Ти, Ксюшо, тепер теж наша родина. Нічого для тебе не шкода, — усміхався Василь, — Коли розпишетесь? Не зволікайте. А ми з мамою вам документи на квартиру підготуємо якраз. Так, кохана?
— Звісно, — ледь вимовила вона.
Павло розгубився, але Ксенія швидко підібрала слова:
— Дякую, це просто неймовірно, але ми ще не розписалися, та й у майбутньому ми навряд чи зможемо прийняти від вас такий дарунок. Усе-таки це дуже дорого, якщо переводити в гроші. Павлик зі мною згоден.
— Та що ти! — умовляв Василь, — Пашка в нас скромняга. Але нічого, нікуди ви не дінетеся. Заїдете туди й онуками нас порадуєте.
Коли Ксюша й Павлик почали відмовлятися, Даша відчула не почуття засмучення, що син нічого в них не бере, а якусь потаємну надію: якщо Павлик на сто відсотків відмовиться й піде в банк за кредитом, то в неї, у Даші, збережеться нерухомість. І не буде конфлікту.
— Самі назбираємо, — сказав син.
— Хтось проти? — сперечався з ним батько, — Збирайте, звичайно. Думаю, однокімнатна затісна для сім’ї з двома чи трьома дітьми.
От, поки будете там жити, й збирайте. Потім додасте до своїх грошей вартість маминої однокімнатної й розширитеся. Що не так?
— Хай мама сама вирішить, що їй робити, — відповів Павло.
— Ти, люба, заперечуєш? — подивився на неї чоловік, заздалегідь засудивши.
— Ні! — вирвалося в Дарини, — Не знаю, чи зручно вам там буде — усе-таки ремонт давно не робився, з 1992 року… Мама не пускала жодну бригаду. Там усе застаріле. Вкладати доведеться.
— Було б через що переживати! — заспокоївся чоловік, — Пашці ж усяко легше буде заробляти на ремонт, ніж на ремонт і все інше. Ну, як тобі, сину, ідея?
— Якщо мама схвалює… То це класно.
— Правильна думка, синку. І ти, Ксюшо, не розмірковуй так, ніби ми для вас якусь подачку робимо. Ти тепер наша донька.
Після РАЦСу, коли Павло з Ксенією вже офіційно були чоловіком і дружиною, вони відразу почали закуповуватися в будівельних магазинах.
На бенкет вирішили взагалі не витрачатися. Пустили ці заощадження на оновлення ремонту.
Коли поїхали за шпалерами, то покликали й Дарину.
— Мамо, як гадаєш — бежеві чи кремові? Чи світліші? Напевно, такий відтінок у коридорі виглядатиме, як у якійсь офіційній установі, а потрібно щось більш домашнє. Бежевий колір тобі подобається?
— Павлику, це тепер твій дім, — байдуже відповіла Даша.
Плінтус. Завіси. Люстри.
У Даші тепер немає плану «Б». Тікати їй, у разі (розповідь спеціально для сайту – цей день) чого, нікуди.
А Василь ставав усе більш нестерпним. Він влазив у всі її переписки. Скасовував її зустрічі з подругами.
Зараз, коли план «Б» зник, жінка відчула себе остаточно загубленою.
— Ти добра мати. Ти забезпечила сина всім, — казала їй подруга Юля, — У тебе син є… У мене ж нікого немає.
— А в мене — нічого, — зітхнула Даша.
— Що за похмурі думки? У тебе чоловік. Дім. У Пашки тепер теж є дім. Завдяки тобі. Невже ти цього не розумієш, Дашо?
Був би Паша ваш пропащий, то так — не варто було б йому майно віддавати. Але Павлик твій просто скарб, а не син.
— Знаю. До Павлика й претензій немає. Юлю… Вони там уже обжилися, я радіти повинна за них, мені справді дуже пощастило — і з сином, і з невісткою, а я дивлюся на це й бачу, як відходить мій потяг.
Від Василя тільки безперестанні докори. Я не розслабляюся ні на мить. Я беру понаднормові, щоб не приходити до нього.
— Ну, моя люба, потяг не відходить, він уже пішов. Не можна щось віддати й одразу забрати.
— Так, потяг пішов… але я можу застрибнути в нього на іншій станції.
— Ти щось задумала? Дашо, це не варіант. Треба було тоді одразу заборонити, та й син твій явно не наполягав, от взяла б і поставила всіх перед фактом — розлучаюся, переїжджаю в Васильків. Тепер. Потяг. Пішов, — повільно промовила Юля,
– Ти синові такий подарунок зробила! Ти ж йому не однокімнатну подарувала, а надію на щасливий шлюб без величезного фінансового тягаря. Скільки (розповідь спеціально для сайту – цей день) вони там діток планують? Трьох? Не треба вже забирати. З усіма посваришся.
— Павлик зрозуміє.
Щось клацнуло в Даші, коли син оголосив, що в них із Ксюшею скоро очікується поповнення.
Усе.
Відтягувати вже неможливо.
— Павлику, як у тебе з зарплатнею? Підняли на тридцять відсотків? — вона зайшла здалеку,
– У Ксюші якісь виплати будуть, вона мало відпрацювала, але будуть, — Дарина помовчала,
– Пробач, але мені треба, щоб ви з’їхали звідти за місяць. У нас із твоїм батьком стосунки… непрості. Ти зрозумієш. Пробач, що дотягла до такого, але я намагалася перетерпіти, але в мене не виходить. Я сама житиму в Василькові. Їдьте.
Паша звісно послухався, і зробив так як просила мати.
Але він її зрозуміє. Можливо пізніше, але все ж таки зрозуміє. І пробачить. По-справжньому.
