— Ти мені брехав?! — Марина не могла стримати емоцій, руки тремтіли від гніву, невдоволення і образи. —Як ти міг?
— Марино, не перебільшуй, не згущуй фарби… — спробував виправдатися чоловік.
— Це я перебільшую? Я? Та я розривалася у вихідні між своїми дітьми і цим… цим… підкидьком, а ти…
— Маринка, у нього більше нікого немає…
— Це не моя справа!…
…Марина познайомилася із Сергієм два роки тому. Вона — розлучена, має двох дітей, він — одну дитину.
Обом за сорок, хтось із знайомих навіть казав, що в такому віці про нову сім’ю і не замислюються.
А Марина і Сергій взяли і розписалися, купили спільну квартиру і почали жити.
Спільне життя давалося нелегко. Діти Марини прийняли Сергія не відразу. Син чоловіка, який приїжджав на вихідні, теж був якимось дивним. Але потихеньку подружжя справлялося.
Сергій привозив додому сина на вихідні. Кожні вихідні…
Марина спостерігала, як просто й невибагливо був одягнений хлопчик… І часто вона купувала йому нові речі. Придбала для пасинка навіть новий смартфон в кредит.
Жінка намагалася не робити різниці між дітьми, дбала про сина чоловіка, як про своїх рідних дітей.
— А день народження коли у Вані? — якось запитала Марина, і Сергій завагався, він не знав…
Забув день народження сина? Оце новина! Оце тато!
Тоді дружина вперше насторожилася, хіба може таке бути? Не пам’ятати день появи на світ єдиної дитини?
З тієї розмови Марина почала придивлятися. Щось у поведінці чоловіка раптом стало здаватися неприродним.
Він ухилявся від подробиць, коли мова заходила про сина. Жодної фотографії з дитинства, жодних спогадів.
На сімейних зустрічах Ваня поводився тихо, але був якийсь відчужений, немов чужий.
Наче соромився доторкнутися до чогось у будинку — навіть чашку тримав двома руками, як у їдальні, щоб не впустити.
— А ви коли з колишньою дружиною у відпустку їздили, Ваню із собою брали? — намагалася Марина дізнатися хоч якісь подробиці з минулого чоловіка.
Сергій хмикав, відводив очі:
— Ні. — відповів чоловік.
— Так. — одночасно з батьком сказав Іван.
— Та він не любитель моря. Ми з колишньою більше самі відпочивали. Марина, давай не будемо ворушити минуле. Ну ніби на допиті…
Марина замислилася. Щось не сходилося. Інтуїція вже кричала.
У суботу вранці, коли Сергій знову зібрався «забирати Ваню», Марина поїхала за ним. Чоловік не помітив стеження.
Машина звернула з основного шосе, минула місто і зупинилася біля цегляної будівлі з облупленою табличкою: «Дитячий будинок №1».
Жінка застигла за кермом. Потім, як під гіпнозом, вийшла, підійшла до паркану… І побачила, як Сергій виходить з хлопчиком. Той радісно обійняв батька.
Сергій поправив йому шапку, підхопив сумку і повів до машини.
Марина сіла в машину і поїхала назад. По дорозі не могла перестати тремтіти. У грудях колотилося, ніби її зрадили.
Як чоловік міг дозволити рідному синові жити в дитячому будинку? Що він тоді взагалі за людина?
***
Марина повернулася раніше за чоловіка. Сергій приїхав через кілька хвилин. Тихо увійшов у квартиру. Вані з ним не було.
Чоловік поклав ключі на тумбочку, зняв куртку, пройшов на кухню — як завжди. Він і не підозрював, що щось сталося, що його таємниця зруйнувалася.
— Як Ваня? — запитала дружина рівним голосом, не дивлячись на нього.
Сергій завагався, потім сказав:
— Добре. З репетитором займається. Математику підтягнути треба.
— У дитбудинку?
Сергій завмер. Пальці злегка затремтіли. Він не дивився дружині в очі.
— Ти… ти за мною стежила?
— А що? У тебе є від мене секрети? — її голос все так само був спокійний. — Ти думав, я не дізнаюся?
Чому твій син живе в дитбудинку, Сергію. Не у родичів, не у колишньої дружини? У дитбудинку. Чому?
Він сів навпроти. Повільно. Немов втомився за день.
— Все не так просто, — нарешті вимовив він.
— Спробуй пояснити простіше.
Він відвів погляд убік і замовк. Марина чекала.
— Ти кинув власну дитину в дитбудинку…
— Марино…
— Ні, не перебивай. Ти — дорослий чоловік з роботою, з житлом, з сім’єю. І при цьому — твій син живе в інтернаті?
Кожен вихідний ти його забираєш, як річ напрокат, показуєш, як може бути вдома, як пахне суп на плиті і де лежить телевізійний пульт. А потім — назад? Ти що, вважаєш це нормою?
— Я… — Сергій запнувся, — я допомагаю йому, як можу. Забираю, відвідую, купую речі…
— Купуєш?! — Марина підхопилася. — Ти називаєш це допомогою? Своєму ж синові? Та він повинен жити з тобою!
Ти повинен був за нього вчепитися зубами, якщо мати відмовилася! Де ти був, коли його туди відправляли?
— Ти не розумієш…
— Поясни тоді! Поясни мені, як мати могла залишити дитину, а батько — не забрати до себе?
Ти взагалі знаєш, що відчуває дитина, яку привозять кожні вихідні в сім’ю, а потім знову відправляють назад?
Сергій опустив голову. Марина стояла, важко дихаючи. Її трясло.
— Ти не чоловік. Ти… ти… Вдаєш із себе турботливого! Тільки це не турбота. Це гра. Гра в «татуся».
Сергій замовк, потім видихнув глухо, втомлено, ніби здався.
— Він не мій, — сказав нарешті.
Марина спочатку не зрозуміла.
— Що?
— Він не мій син. Зовсім. Ні по крові, ні по документах.
Вона завмерла.
— Повтори.
— Він чужий хлопчик. Я не батько. Я… просто знав його матір. Вона пішла з життя. Родичів у нього не залишилося. Його відправили в дитбудинок.
Я якось заїхав туди… по роботі… і він підійшов. Пам’ятав мене. Тоді був ще зовсім малюк. Він сам схопив мене за руку. Сказав: «Тато прийшов».
Я не знав, що сказати. Не зміг зруйнувати його мрії. А потім… я став приїжджати. Кожні вихідні. І привозив сюди. Він питав: «Я тепер у вас назавжди?» А я не міг нічого відповісти…
— Ти… — Марина схопилася за голову. — Ти… просто привів до нашого дому чужого хлопчика. Не сказавши ні слова.
Змусив мене повірити, що це твоя дитина. Мій чоловік бреше мені в обличчя?! Скільки б ще тривала ця брехня?
— Я не знаю…
— Ти зробив мене посміховиськом. — Марина вибухнула гірким сміхом.
— Він один, Марина… У нього нікого немає
— А я не одна? — гримнула вона. — У мене діти! Я мати! Я повинна знати, хто живе в моєму домі!
Я не притулок, не фонд допомоги безпритульним! Ти хоча б розумієш, що це — не тільки твоє життя?! Ми — сім’я, чи ти сам по собі?
Марина раптом впала на стілець, знесилена. Обличчя палало. Сльози лилися по щоках.
— Я дбала про нього, розумієш? Як про свого. Я звикала. Я боролася з ревнощами своїх дітей, щоб вони його не ображали.
Я просила у подруг речі для нього. А він… він не був твоїм. Ти навіть не потрудився попередити.
— Я справді думав, ти зрозумієш…
— Я б зрозуміла, якби ти сказав правду. Але тепер я нічого не хочу розуміти. Ні тебе, ні його, ні цієї казки про доброго тата.
— Він вірить мені, — прошепотів Сергій.
— А я тобі більше — ні.
Він подивився на неї. Її очі були червоними, губи стиснуті.
— Я піду, якщо ти скажеш…
— Іди.
Минув тиждень. Подружжя продовжувало жити в одній квартирі, але не спілкувалося. Намагалося навіть у коридорі не зустрічатися.
Але всередині Марину щось не відпускало. Обличчя хлопчика, його боязка посмішка. Як він акуратно складав рушник, як дивився їй в очі, коли питав: «А можна ще добавки?» — так, ніби боявся почути «ні».
У п’ятницю, вранці, вона сіла в машину. Не сказавши ні слова, поїхала одна — до того самого дитбудинку.
Стара будівля з облупленими стінами, сталевий паркан. Жодного затишку. Але всередині — порядок. І діти. Багато дітей.
Хтось бігав, хтось ліпив, хтось просто сидів біля вікна. Серед них — він. Ваня. Сидів на підвіконні, притиснувши до себе стару м’яку іграшку, і дивився на вулицю. Чекав.
Марина не підійшла. Просто стояла в коридорі і дивилася, поки одна з виховательок не помітила її.
— Ви… до кого? — жінка була уважна, в голосі звучала настороженість.
— Я… хотіла дізнатися про одного хлопчика. Ваня. Дев’ять років. До нього приходить Сергій…
— А, Ваня! — обличчя жінки відразу пом’якшало. — Він замкнутий. Складний. Але дуже хороший хлопчик. Дуже. До Сергія тягнеться — він для нього як опора. Він чекав на нього роками.
Спочатку Ваня ні з ким не розмовляв. Тільки коли Сергій почав відвідувати його, Ваня розкрився. Почав малювати. Вчить якісь вірші.
А ще він дуже охайний та вихований. За все дякує. Навіть за кашу. Знаєте, він один з тих, хто вміє цінувати мале. Тому що у нього ніколи не було нормальної сім’ї…
Марина мовчки кивала, ковтаючи сльози. Вийшовши з дитбудинку, вона довго сиділа в машині. Не плакала, просто дихала. Глибоко. Ніби тільки зараз змогла по-справжньому вдихнути.
Увечері вона зайшла в кімнату, де сидів Сергій. Він все зрозумів відразу. Підвів очі, але нічого не сказав.
Марина опустилася поруч, повільно. Сіла і довго мовчала. Потім заговорила:
— Я була у нього сьогодні. У дитбудинку.
Сергій завмер.
— Бачила, як він сидить біля вікна. З іграшкою. Чекає. Ніби кожен день чекає, що його все-таки заберуть. Не в гості — назавжди.
Він болісно ковтнув.
— Я поговорила з вихователями. Вони його хвалять.
— Чому ти поїхала туди?
— Тому що злилася. А злість, якщо не перерости її — стає безсиллям. Я не хочу бути безсилою. Я не змогла пробачити відразу, не змогла зрозуміти.
Вона підняла очі.
— Давай заберемо його. Офіційно. Додому. Назавжди.
Сергій стиснув кулаки. Губи затремтіли. Він намагався говорити, але вийшло тільки:
— Правда?
Марина кивнула. І глухо, твердо сказала:
— Правда.
— Ти впевнена?
— Ні… Але я знаю, що він не повинен більше повертатися туди. Якщо він уже наш — то нехай буде по-справжньому нашим.
Сергій потягнувся до її руки… Він цілував руки дружини, щоки… Просив вибачення.
Того вечора вони вперше за довгий час заснули разом. А в неділю вранці — поїхали за Ванею.
Коли він побачив їх удвох — не посміхнувся. Просто підійшов і взяв Марину за руку. Мовчки.
Хлопчик був готовий з ними йти хоч на край світу. Він нарешті знайшов свою сім’ю. Ніби завжди знав, що цей день настане.
