«Ти мені не дружина, я не зобов’язаний тобі допомагати», — сказав мені співмешканець, який жив у моїй квартирі. Тоді я поставила йому умову…
— Прикрути полицю, вона ось-ось впаде, — попросила я й простягнула Олегу шуруповерт.
Він навіть очей не підвів від телефону. Лежав на моєму дивані, у моїй квартирі, під моїм пледом, який я купила минулої зими.
— Ти мені не дружина. Я не зобов’язаний тобі допомагати.
І додав, не відриваючись від екрана, що в нього своїх справ вистачає. Я так і залишилася стояти з інструментом у руці.
Три роки. Три роки він жив у мене. Приїхав у дві тисячі двадцять третьому зі спортивною сумкою через плече й обіцянками, що це ненадовго, поки він «стане на ноги».
Цю квартиру я купила сама. Своїми силами, ще до нього. Двокімнатна на п’ятому поверсі, вистраждана, виплачена за іпотекою до останньої копійки. Кожен квадратний метр — мій піт.
А він за весь цей час жодного разу не сказав «дякую». Жодного разу не виніс сміття без нагадування. І ось тепер — «не зобов’язаний». A я ж звикла, що весь дім тримається на мені одній.
Семен, мій син, виглянув зі своєї кімнати. Шістнадцять років, а розуміє більше, ніж деякі дорослі.
— Мамо, давай я прикручу.
І прикрутив. Моя дитина взяла шуруповерт і зробила те, що відмовився робити здоровий сорокап’ятирічний чоловік, який тут їсть, спить і дивиться мій телевізор.
Я дивилася на рівну, міцну полицю й мовчала. А всередині одразу щось клацнуло. Тихо, без надриву, без сліз. Просто клацнуло, як вимикач.
Адже я й справді запам’ятала цю фразу. Слово в слово: «Ти мені не дружина».
Ну що ж. Не дружина — то не дружина.
Я бухгалтер. Двадцять років рахую чужі гроші, зводжу дебет із кредитом, ловлю кожну копійку в чужих звітах. А свої гроші чомусь боялася рахувати.
Не хотіла бачити підсумкову цифру — так було спокійніше жити. І ось після тієї полиці я все-таки сіла й порахувала.
Відкрила додаток банку, виписала в зошит усі витрати за один звичайний місяць.
Ось що вийшло: харчування на трьох — вісімнадцять тисяч гривень; комунальні послуги за мою ж квартиру — одинадцять тисяч; побутова хімія, порошки, засіб для посуду, його гель для гоління, його дорога кава вранці — ще дев’ять тисяч.
Майже сорок тисяч гривень на місяць. Щомісяця! З моєї кишені, з моєї зарплати. А він уже три роки жив тут, ніби в готелі.
А що вкладав він? Я почала згадувати. За три роки Олег давав мені гроші, може, три рази за весь час. То дві тисячі, то чотири.
Один раз дав шість — і то лише тому, що виграв на ставках і був у гарному настрої. Усе. Більше — нічого.
— Слухай, а ти не хочеш скидатися на продукти? — запитала я якось за вечерею.
Він жував котлету. Мою котлету, з м’яса, яке я купила за свої гроші й посмажила після робочого дня.
— У нас же не спільний бюджет, — він знизав плечима, не перестаючи жувати. — Ти мені не дружина.
Знову… Знову ця фраза, наче тавро на лобі.
— Тобто їжу ти їси спільну, а гаманці в нас окремі? — уточнила я спокійно.
— Ну а що в цьому такого? Ти ж сама готуєш, тобі ж не складно. Не можна ж викидати.
Я вже не стала сперечатися. Мовчки прибрала зі столу брудні тарілки. Але наступного дня в магазині поклала в кошик лише те, що любимо ми з сином.
Його каву не взяла. Його сосиски, дорогі, з вітрини — пройшла повз. Його улюблений сир залишила на полиці.
Увечері він зазирнув на полицю, потім відкрив холодильник і завмер.
— А де кава? Де мої сосиски?
— Кава закінчилася, — відповіла я, не відриваючись від книги. — Я тепер купую на свої гроші. На свої — і для своїх.
Він подивився на мене так, ніби я сказала щось неймовірно зухвале. А я навіть бровою не поворухнула. Дивна річ — мені стало майже весело.
— Як це взагалі розуміти?
— Буквально. Я тобі не дружина, пам’ятаєш? Магазин працює до десятої, сходи й купи собі сам.
Він хмикнув, грюкнув дверцятами холодильника. Але за кавою та сосисками так і не сходив — гордий. Вранці пив мій чай і мовчки сердився.
У вихідні до нього приходили друзі. Двічі на місяць, а іноді й частіше. Пінне ящиками, риба, чипси, крихти по всій підлозі, гора брудного посуду в раковині аж до стелі.
А прибирала все це, звісно, я. Після одного такого вечора я вимивала кухню чотири години поспіль. Чотири години, до першої ночі, знаючи, що о восьмій ранку мені на роботу.
Відтирала липкі плями з мого ж стола, збирала риб’ячі кістки з-під столу, виносила пакети з порожніми пляшками. А він у цей час… спав.
Одного разу в самий розпал застілля він крикнув мені через усю кімнату, сміючись і вихваляючись перед чоловіками:
— Маринко, принеси-но нам ще закусок!
І одразу повернувся до гостей, знизивши голос, але так, щоб я чула:
— Вона в мене господарська. Не те, щоб дружина, так, при кухні тримаю. Прислуга, вважай.
І зареготав. За столом пролунав гучний сміх. А я застигла у дверях із тарілкою нарізки в руках. Щоки одразу спалахнули від пекучого сорому.
Прислуга. При кухні. У моїй власній квартирі, за яку я роками сплачувала іпотеку!
Ось тоді я й не витримала. Повільно підійшла й поставила тарілку прямо на поріг кухні. Не на стіл до гостей — на підлогу.
— Закуску беріть самі. Кухня он там, усе в холодильнику. А я йду.
У кімнаті запала тиша. Хтось із друзів ніяково закашлявся.
— Ти куди це зібралася? — Олег підвівся.
— У гості. Я ж тобі не дружина. Прислуга у вихідні відпочиває.
Я взяла куртку, ключі й поїхала до Тані. Подруга, ми з нею разом починали працювати, теж бухгалтер до мозку кісток.
Сиділи в неї на кухні до пізньої ночі, і я все їй розповіла. Про полицю, про сорок тисяч, про «прислугу на кухні».
Таня слухала, помішуючи ложечкою остиглий чай. А потім сказала спокійно, наче про робоче завдання:
— Марино, а ти порахуй. Усе порахуй за три роки — по-нашому, по-бухгалтерськи. До копійки. І пред’яви йому акт звірки. Нехай помилується.
Я їхала додому нічним містом і думала тільки про це. Рахувати я вмію. Це, мабуть, єдине, що я вмію робити по-справжньому добре. І рішення до ранку вже дозріло.
Вдома я дочекалася, поки всі розійдуться, і відкрила ноутбук.
Тридцять вісім тисяч гривень на місяць на двох — на нього й на мене (сина, звісно, я в цей розрахунок не враховувала). Тридцять шість місяців. Три повні роки.
Я ввела цифри в таблицю, перевірила двічі, як звикла на роботі. І калькулятор видав підсумок:
1 368 000 гривень.
Я дивилася на цей рядок і не могла повірити. Понад мільйон гривень!
Цілий мільйон з гаком я вклала в людину, яка жодного разу не подякувала мені. У того, хто називав мене прислугою перед гостями й не хотів навіть прикрутити полицю.
На ці гроші я могла б поїхати з сином до моря. І не раз, і не на два тижні. Ще могла б погасити залишок за машину. І могла б просто відкласти на чорний день.
Вранці, на диво міцно виспавшись, я роздрукувала аркуш. Акуратний, строгий, як справжній акт звірки.
Ліворуч — усі витрати за статтями, щомісяця. Праворуч — підсумкова сума поділена на два. А внизу жирним шрифтом я надрукувала два слова: «ДО СПЛАТИ».
Олег якраз пив каву на моїй кухні — за ніч, мабуть, гордість скінчилася, він усе-таки сходив до магазину. Я мовчки поклала аркуш прямо перед його чашкою.
— Що це ще таке? — він примружився й відсунув чашку.
— Це рахунок. За три роки проживання в моїй квартирі. Харчування, комунальні послуги, побутові витрати. Разом — шістсот вісімдесят чотири тисячі гривень. Та ти ж сам казав: у нас не спільний бюджет.
Він розсміявся. Голосно, награно. Потім вдивився в цифри, і його сміх одразу згас.
— Ти що, серйозно зараз?
— Абсолютно серйозно. І ось тобі два варіанти. Або ти з цього місяця платиш мені двадцять п’ять тисяч гривень — за їжу й за дах над головою, по-людськи, нижче ринкової ціни. Або збираєш речі й виїжджаєш. Даю два тижні на роздуми.
— Та ти вже зовсім з глузду з’їхала! — він підхопився, стілець відлетів назад. — Я ж тут живу! Я тут три роки живу!
— Так, ти живеш, — погодилася я. — У моїй квартирі. Я тобі, як ти сам тисячу разів повторював, не дружина.
А раз я не дружина — значить, я просто господиня помешкання. А ти, виходить, орендар. А з орендарів, Олегу, беруть плату. Це навіть дитина розуміє.
Він відкривав і закривав рота, не знаходячи слів. Я вперше за три роки бачила його таким — розгубленим, без звичної зверхньої усмішки.
— Це… це взагалі підло. Низько. Я не очікував цього від тебе.
— Ні, — сказала я рівно, дивлячись йому прямо в очі. — Підло — це три роки їсти мою їжу, спати під моїм пледом і називати мене прислугою перед своїми друзями. А мій вчинок не підлий. Це просто арифметика. Моя робота.
Він вийшов із кухні, грюкнувши дверима так, що в серванті задзвеніли чашки. А я залишилася стояти сама.
Тиша. Я видихнула — повільно, до самого дна.
І, на власне здивування, руки зовсім не тремтіли. Навпаки: я відчувала себе повною сил та спокою.
Я допила свою каву. Ту, яку сама собі купила й сама зварила. Свою, до останньої краплі свою.
Увечері ми з сином замовили піцу з подвійним сиром. Сиділи на кухні, сперечалися про якийсь дурнуватий фільм, сміялися. А Олег зачинився в кімнаті й не виходив.
Уперше за довгий час у будинку стало по-справжньому тихо й спокійно. Ні, не ідеально. Але спокійно. І цього мені поки що вистачало з надлишком.
…Минув місяць. Олег виїхав. До матері, у сусідній район. Не заплатив мені ні копійки — ні за тим рахунком, ні за останній місяць.
Просто одного разу, поки я була на роботі, зібрав свою спортивну сумку, ту саму, з якою прийшов, і поїхав. Навіть записки не залишив.
Кажуть, тепер він розповідає спільним знайомим, яка я розважлива, меркантильна стерва.
Що виставила рідну людину на вулицю через гроші. Що в мене замість серця калькулятор, а замість душі — таблиця в Excel.
Нехай розповідає. Мені, чесно кажучи, уже байдуже.
А я сплю спокійно і уперше за три роки не рахую в думках чужі котлети, чужу каву та чужих гостей у вихідні.
Полиця, до речі, досі міцно тримається — та сама, яку прикрутив мій Семен того вечора.
Знайомі досі сперечаються між собою. Одні кажуть — правильно, давно пора було виставити рахунок. Інші — що я переборщила, що так з людиною робити не можна. А я все-таки ні про що не шкодую.
