Інга метушилася на кухні, складаючи останні тарілки в посудомийну машину. День видався важким, і тепер таке траплялося дедалі частіше.
Молодший тільки-но почав ходити до садочка, але замість полегшення жінка відчувала лише нескінченну втому.
Робота, дім, діти — усе лягало на її плечі. Вона поглянула на годинник. Ілля знову затримувався.
Коли він нарешті увійшов до квартири, виглядав виснаженим. Він мовчки сів за стіл, потер обличчя долонями.
— Знову затримався? — запитала Інга, наливаючи йому чай.
— Робота… Справи… — неохоче відповів він.
Інга посміхнулася. Робота і справи. У неї теж були «справи», але за них не платили.
Двоє дітей, нескінченні клопоти, приготування їжі, прибирання, дитячі хвороби…
— Ти навіть не уявляєш, що сьогодні було, — сказала вона, сідаючи навпроти нього.
— Щось із дітьми? — насторожився Ілля.
— Ні. Гірше. Твої сестри приходили. Вони сказали, що привезуть до нас маму.
Ілля завмер. Повільно підняв голову й здивовано подивився на дружину.
— Що? — нарешті вичавив він із себе.
— Ти все правильно почув, — продовжила Інга. — Вони сказали, що в них кредити, грошей немає, доглядати нікому, часу немає.
І що ми, мовляв, не так багато вклали в її лікування, і взагалі мама допомогла нам із першим внеском за квартиру. Тож тепер ми їй зобов’язані.
Ілля мовчав. Лише стиснув пальці в кулаки. Мама Іллі захворіла кілька років тому.
Спочатку хвороба прогресувала не так швидко. Сім’я змогла зібрати гроші й навіть відправити її на експериментальне лікування до Німеччини, але в підсумку нічого не допомогло.
Зараз колись яскрава й весела жінка була прикута до ліжка, вона майже не могла рухатися, вже зовсім не говорила.
Це був величезний тягар відповідальності для всієї родини.
— Я… Не знаю… Інга, це ж мама, — нарешті тихо промовив він.
— А я? А діти? — її голос затремтів від злості й втоми. — У нас двокімнатна квартира, Ілля! Двоє дітей, іпотека!
Ти постійно на роботі. Куди мені її подіти? Як я одна буду доглядати за людиною, яка навіть не при тямі?
— А що мені робити? — у голосі Іллі пролунала розгубленість. — Залишити її в лікарні? На чужих людей? Олена й Маша й так довго її тягли на собі… Треба допомогти…
— Треба! — розлютилася Інга. — Але я не зможу так… Краще буду і я ще більше працювати й гроші віддавати їм!
Ілля провів долонями по обличчю, ніби струшуючи з себе її слова.
— Вони кажуть, що ми їй зобов’язані, — повторив він.
— А вони не зобов’язані?! Вони теж її діти! Чи це стосується тільки тебе? — Інга ледве стримувала сльози.
Ілля мовчав. Він виглядав розгубленим. Інга розуміла: він любить матір, але й її він мав зрозуміти.
У наступні дні вони намагалися домовитися з його сестрами. Просили розділити витрати, знайти приватний пансіонат, залучити родичів.
Але сестри лише розводили руками. Вони не могли. Не хотіли. Їм було зручно перекласти відповідальність на Іллю та Інгу.
Вони дзвонили всім, кому могли. Іншим родичам. Друзям сім’ї. Ніхто не погодився допомогти.
Навіть рідна мати Інгіної свекрухи відмовилася — їй і самій ніде було жити, вона вже тулилася з однією із сестер Іллі.
Зрештою, Ілля здався.
— Це ж мама, — сказав він тихо.
Інга знала, що означає це «мама». Він не кине її. Не зможе.
Але доглядати за нею буде не він, а вона. Вона, яка розривається між роботою, домом і дітьми.
Вона, яка не має уявлення, як це — доглядати за лежачою людиною.
У грудях піднялася хвиля відчаю, але жінка проковтнула її. Поки що. Бо вибору в неї не було.
І ось той самий день.
Сестри привезли матір, немов нечутливий згорток, занесли її до квартири й залишили в крихітній спальні Інги та Іллі.
Вони не затрималися, не попрощалися, не запропонували допомоги — просто пішли, позбувшись проблеми.
— І що тепер? — запитала Інга, дивлячись їм услід.
— Ви розберетеся, — кинула одна з сестер через плече.
— Ми й так зробили все, що могли, — додала інша.
І двері зачинилися.
Інга стояла у дверях, спостерігаючи за жінкою, яка більше не могла ні говорити, ні рухатися.
У будинку стало тісно, душно, неприємний запах лікарні, ліків і тіла цієї нещасної жінки заповнив весь простір.
Діти злякано заглядали до кімнати.
— Мамо, а що з бабусею? — запитала старша донька.
— Вона хворіє, — тихо відповіла Інга.
— А чому вона не говорить? Вона спить?
— Ні, просто… Просто тепер буде лише так, — ледь вичавила з себе Інга.
Минуло кілька тижнів. Жінка розривалася між доглядом за свекрухою, дітьми та домом. Сил не залишалося.
Вона забувала поїсти, забувала, коли востаннє сиділа спокійно, у тиші. Вона втратила себе.
Навіть думки Інги тепер були десь далеко. Вона була як робот, який нескінченно повторює свої завдання, щоб не забути щось.
Одного вечора Ілля знайшов дружину на кухні. Вона сиділа як статуя, її погляд був спрямований у порожнечу.
— Інго, ти сьогодні їла? — запитав Ілля.
— Не пам’ятаю, — відмахнулася вона.
Вона не могла дивитися на чоловіка. Образа на нього все ще була сильною.
Так, Ілля працював ще більше, намагаючись хоча б грошима допомогти, але грошима тут не відбудешся.
І ось однієї ночі, сидячи біля ліжка свекрухи, Інга зрозуміла: так далі не може продовжуватись. Або вона знайде вихід, або загине, як загнана тваринка.
Вона зробила кілька дзвінків. Пансіонати, приватні доглядальниці, соціальні служби. Скрізь — черги, скрізь — гроші, яких у них не було…
А потім сталося це… Пізній вечір. Інга сиділа на кухні, втупившись у чашку з м’ятним чаєм, коли задзвонив телефон.
Вона здригнулася, чекаючи чергових поганих новин. І з неохотою взяла слухавку.
— Це я… — голос у слухавці був знайомим, але Інга не відразу його впізнала.
Вона нахмурилася.
— Що сталося? — насторожено запитала вона.
— Ми… Ми передумали. Забираємо маму, — голос був тихим, навіть розгубленим.
Інга вчепилася в телефон.
— Що? — її серце забилося швидше. — Ти серйозно?
— Так… Тітка Ніна до нас приїжджала. Дізналася, як йдуть справи… Вона нас так вичитала…
Ми просто втомилися. Ми розуміємо, що у вас ні місця, ні часу. Нам соромно, Інга. Дуже соромно… — голос сестри Іллі тремтів.
Інга не вірила своїм вухам.
— І що тепер?
— Тітка Ніна залишилася без роботи, її скоротили. Вона каже, що допоможе доглядати за мамою.
Ми знайшли вихід. Ми її заберемо… Тим більше скоро літо, я відвезу їх на дачу…
Інга різко встала, потім знову опустилася на стілець. Вона не знала, сміятися чи плакати. Невже це нарешті закінчується?
Вони приїхали, забрали матір так само мовчки, як і залишили її тоді.
Сестри увійшли в квартиру, навіть не заглядаючи в кімнати. Вони уникали дивитися Інзі в очі.
— Ми її заберемо, — глухо сказала одна з них, проходячи в спальню.
Інга нічого не відповіла. Просто відступила вбік, даючи їм пройти.
Вона спостерігала, як вони обережно, але все ж нервово укладають матір на ноші.
Вони зробили свою справу, розвернулися і попрямували до виходу.
— Дякую, — тихо пробурмотіла друга сестра перед тим, як за ними зачинилися двері.
А потім — тиша. Інга стояла в порожній спальні, і раптом всередині щось зірвалося.
Вона схопила відро й ганчірку й почала люто шкребти кімнату. Запах ліків і старості зводив її з розуму.
Кожен рух був немов порятунком, очищенням від того тягаря, який тиснув останні місяці.
Вона терла стіни, підлогу, відчинила вікна навстіж, почала зривати постільну білизну з ліжка. І тут її руки затремтіли.
Коли все було закінчено, вона опустилася на підлогу, обхопила голову руками і розридалася.
Голосно, нестримно, випускаючи з себе весь біль, всю втому. Жінка була вичавлена, як лимон, але відчувала, що нарешті може зітхнути.
У цей час Ілля сидів на кухні, втупившись у стіну. Він любив матір, але знав, як дружині було важко.
Він знав це, щодня бачив її змучені очі, але не міг нічого змінити.
Або не хотів? Він втомився сам від себе, від своєї безпорадності.
Через кілька хвилин він підвівся і повільно пішов до спальні. Інга сиділа на підлозі, витираючи сльози руками. Ілля мовчки сів поруч, взяв її за руку.
— Пробач, — сказав він глухо, вперше за кілька місяців він наблизився до дружини й поцілував у щоку.
Інга мовчала. Їй не потрібні були вибачення. Їй просто хотілося, щоб таке ніколи не повторилося.
Вона знову розплакалася. Ілля почав цілувати її в чоло. І повторював: «Пробач, пробач, люба…».
Інзі було шкода свекруху. Але якби була допомога з боку, їй було б легше доглядати за хворою жінкою.
Але це вже неважливо, бо зараз вона відчувала абсолютну свободу і полегшення.
