— Ти називаєш мене безсердечною?! Мене? Це ти спочатку забув про засоби захисту, потім про всі пристойності.
А тепер притягнув до мене додому жінку при надії і вимагаєш більшої кімнати! Як тобі самому така ситуація, синку?
Лариса говорила грубо, але правдиво. Вона зовсім не намагалася нападати. Ні, вона хотіла захистити своє.
Віктор же ходив по кімнаті так, ніби потайки шукав зручну позицію для наступу, вираховував слабкі місця.
По ньому було видно: він зовсім не вважає себе винним…
…Усе почалося давно. З того дня, коли Лариса з Віталієм, хай спочиває з миром, переїхали у свою першу квартиру. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців.
Згодом вони зібрали гроші на другу квартиру, для сина. А потім побудували дачу. На дві сім’ї, щоб колись на веранді й у саду гралися онуки.
Але Віталій пішов у інший світ, коли Віктор тільки-но вступив до інституту.
Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхніх спільних зусиль, щасливі спогади та останнє джерело тепла й радості — їхнього сина.
Віктор отримав диплом, виїхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Ось тільки через рік Віктор повідомив про розлучення.
— Ми характерами не зійшлися. Не можу я з нею жити, — сказав він так, ніби мова йшла про підібране цуценя. — Ну і ми тут домовилися…
Раз я вже батько, я подарував квартиру їй. Натомість вона пообіцяла не подавати на аліменти.
Лариса схопилася за голову.
— Ну, молодець. Прямо лицар. З вітром у кишені. Не ти ж купував цю квартиру, — дорікнула вона йому.
Жінка ще тоді здогадувалася, що платити за цей атракціон великої щедрості доведеться їй. І вона не помилилася.
Незабаром син знову прийшов, уже з новою дружиною. І вона вже була при надії.
Вони просили дозволу пожити у неї деякий час. Лариса не була проти… Спочатку.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала їжу, сама міняла рушники у ванній, вішала чужий одяг на сушилку.
Навіть завела звичку залишати зайві порції на плиті: раптом Юля зголодніє.
Але дуже швидко стало ясно, що подяки не передбачається.
Юля не працювала, обґрунтовуючи це тим, що в її положенні це неможливо. Лариса не сперечалася, намагалася ставитися з розумінням, хоча в глибині душі була не згодна.
— Я б на її місці місяців до семи мінімум пахала б, — скаржилася Лариса подрузі Валентині. — Житла у них немає, зарплата у Віті зовсім слабенька.
Вона ж мала бачити, за кого виходить заміж. Мала розуміти, що самотужки він не витягне. А вона лінується.
— Ну, Лара, постався з розумінням. Все-таки дівчинка онука під серцем носить… — миролюбно відповіла їй Валентина.
— Я сама колись народжувала, знаю, що це таке. Головою треба думати перед тим, як ляльку робити.
Вона не тяжкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як думаєш, до кого вони прибіжать, якщо у них потім на коляску не вистачить?
— Потерпи трохи, дивись — все налагодиться. Віддасть дитину в садочок, вийде на роботу…
— Та ну. Який садочок? Вони на пару місяців попросилися, — заспокоювала себе Лариса.
Прибирання теж давалося з великими зусиллями. У кімнаті сина все було вкрите тонким шаром пилу.
Лариса не встигала мити посуд: у раковині постійно щось з’являлося.
Чашки після чаю не мили взагалі. Вони залишалися в кімнаті Віктора і поступово чорніли від нальоту.
Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, потім діяти.
Віктор же, як на зло, немов розчинився в якомусь своєму паралельному світі.
Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або занурювався в телефон, або чергово гладив живіт Юлі й ішов посидіти на лавочку біля будинку.
Сидів довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови з сусідами. Було ясно, що такими темпами гроші у них не з’являться.
— Мамо, а давай поміняємося кімнатами. А то в нашій навіть ліжечко нікуди поставити, — видав одного разу він з такою легкістю, ніби попросив сіль.
Лариса не відразу знайшла відповідь. За три секунди перед очима промайнули сцени сімейного життя.
З якою любов’ю вони з Віталієм переклеювали шпалери, як вибирали штори, як чоловік посміхався і називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує сімейне гніздечко з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не надовго, так?
Він відвів погляд. Юля відвернулася. І стало зрозуміло: не тимчасово.
Вони потихеньку облаштовувалися тут. Вони вже все вирішили.
Син намагався домовитися ще кілька разів. Лариса не поступалася.
Наступний великий скандал стався через тиждень. Віктор недбало кинув під час сніданку:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Лариса в цей момент сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— Вітя, ми все життя з твоїм батьком працювали на цей будинок. Тато вклав усю душу.
Майже самотужки сидів над проектом. І я його не продам ще й тому, що ти не вмієш поводитися з майном.
— Ну а навіщо він тобі потрібен? Ти ж тепер одна. А так ми б взяли іпотеку, жили б окремо, всім стало б легше.
Лариса округлила очі. Вона не очікувала такого удару по болючому місцю.
Жінка все ще гостро відчувала відсутність Віталія, іноді навіть плакала ночами.
— Ну, я мав на увазі… — зніяковів син. — Ти ж все одно одна цей будинок не вивезеш.
Зависла тиша. Лариса раптом зрозуміла: син і невістка вичавлять з неї всі соки.
А що з нею буде потім, коли вона віддасть кімнату, дачу, квартиру?
Швидше за все, нічого хорошого. Віктор продовжуватиме роздавати те, що було нажито чужою непосильною працею. Ларисі залишиться тільки терпіти.
Ні, це треба припиняти.
— У вас є три дні, щоб виїхати, — з дзвінким холодом у голосі повідомила вона. — Куди хочете. Разом зі своєю жінкою, ліжечком та іпотекою. Досить.
Стало тихо. Дуже тихо. Настільки, що за весь наступний місяць Лариса не отримала від них навіть короткого повідомлення.
Вона почала краще спати. Вранці не лунав плескіт води, не грюкали дверцята шаф, не лилися нескінченні претензії Юлі про те, що зникла чергова річ, яку вона кинула десь посеред будинку.
Але прокидатися стало важче.
На кухні було незвично порожньо. Молоко скисало не тому, що про нього забули, а тому, що його просто нікому пити.
Вже не потрібно було щодня готувати вечерю. Телевізор не вмикався цілодобово.
Щоп’ятниці Лариса їздила на дачу. Сніг ще лежав, але сонце вже прогрівало землю.
Вперше, коли вона ступила на поріг, серце аж підскочило від знайомого запаху сирого дерева і пилу. У повітрі зависли ті самі слова Віталія.
— Будемо тут жити, Ларчику. Може, колись разом з онуками.
Пару годин Лариса просто сиділа на лавці біля веранди, згадуючи, як вони з чоловіком планували пофарбувати віконниці.
Як сперечалися щодо яблуні: зрубати чи залишити. Він тоді наполіг на тому, щоб залишити.
Напевно, тепер це дерево — єдине, що ще принесе свої плоди.
Під час поїздки вона зустріла Тамару, сусідку по ділянці.
— А я недавно твоїх бачила. Вітя на будівництві підробляє. Живуть у подруги Юлі. Пузо вже помітне.
Лариса кивнула, подивилася в небо і нічого не відповіла. Їй не хотілося копатися в чужій родині.
«Чужа…» — подумала вона і хмикнула. У який момент син перестав бути для неї рідним?
Увечері вона дістала старий альбом. Побачила знімок, де Віктор сидить на плечах Віталія, весь забруднений фарбою і щасливий.
Далі — випускний. Костюм трохи висить, обличчя серйозне, очі сповнені надій на майбутнє.
Він завжди хотів бути сильним. Лариса згадала, як у п’ять років Віктор захищав маленьке цуценя від покидьків з петардами.
Сам ледве стояв, коліна тремтіли, але він не втік. А потім підбіг і Віталій. Яким же добрим був тоді її син. Як же все було просто в ті роки.
Рука сама потягнулася до телефону. Захотілося написати Віктору, що вона його любить, хоче брати участь у його житті, але не будувати його.
Не зводити перед ним зручний міст, по якому він їхатиме аж до самої пенсії. Але потім вона все видалила.
Він повинен усе зробити сам. Або не зробити. Це вже його шлях.
Минув ще місяць. Лариса сиділа на кухні й чистила картоплю, коли задзвонив телефон.
Не мобільний, а стаціонарний, з дротом і громіздкою трубкою. Серце стиснулося.
Зазвичай такими телефонами користувалися люди ще старої закалки. А вони дзвонили або з проблемами, або перед самим поганим.
— Алло? — обережно запитала Лариса.
— Це Лариса Вікторівна? Доброго дня. Мене звати Ольга. Я мама подруги Юлі.
Ви мене не знаєте, але… ваш син у нас. Він потрапив у аварію. Не хвилюйтеся! Не сильно, але руку зламав.
Голос у Ольги був доброзичливим, але втомленим. З інтонації ясно: вона не дуже задоволена тим, що відбувається, проте терпить.
— Вибачте, що дзвоню, — додала вона. — Але йому потрібна допомога. Він не працює, а Юля… ну, за нею теж потрібен догляд.
Через годину Лариса вже їхала в автобусі. У пакеті — контейнер із гречкою та курячими стегенцями, апельсиновий сік. Його улюблений.
Ольга зустріла її біля дверей. Повна жінка в халаті та з втомленими тінями під очима.
— Він у вітальні. Юля поруч. Тільки ви, будь ласка, не лякайтеся. Він не в найкращому вигляді.
Віктор дійсно виглядав гірше, ніж будь-коли. Худий, щоки запали, волосся злиплося. Рука в гіпсі.
Очі, в яких, здавалося, ще вчора горіло світло, тепер більше нагадували тьмяні ліхтарі.
Юля мовчки сиділа на табуретці в кутку, обіймаючи себе руками.
— Привіт, — хрипло сказав він.
Лариса кивнула, пройшла до кімнати й присіла на край крісла.
Кілька секунд стояла тиша. Тільки годинник цокав, ніби відраховуючи, скільки ще мати протримається.
— Могла не приїжджати. Я вже якось впораюся, — обережно сказав він, немов заздалегідь намагаючись захиститися.
Упертий. Як завжди.
— Та я бачу, як ти справляєшся, — сказала вона. — Я сама захотіла приїхати. Не заради тебе. Заради онука. Він же не винен, що в нього невдалий батько.
Віктор стиснув губи. Мабуть, образився, подумки звинувачував матір.
— Знаєш, що таке справжня жорстокість? — продовжила вона. — Це не коли ти відмовляєш у допомозі.
Це коли все за людину робиш, а вона розслабляється занадто і не вчиться жити. А потім тоне і тягне всіх за собою.
— Чудово. І що мені тепер робити? — невдоволено пирхнув він.
— Одужувати. Жити. Працювати. І не чекати, що все само владнається.
Він не відповів, але сором’язливо відвернувся. Мати сподівалася, що до нього дійшло.
Не до кінця, не до чудового просвітлення, але хоча б до першої тріщини в його залізобетонній твердолобі.
Материнський інстинкт вимагав допомогти, покликати до себе, забрати. Але розум говорив протилежне. Якщо вона знову прийме його, то так і буде тягнути на собі.
Ні, треба по-іншому. Лариса дістала з сумки гаманець і вийняла кілька великих купюр.
— Ось тобі гроші. На оренду на перший місяць. Але це не подарунок, а позика. І не заради тебе, а заради дитини.
Хочу, щоб у нього був батько з руками, а не з простягнутою долонею.
Юля підняла погляд, але промовчала. Віктор кивнув. Він зрозумів, що просити про більше немає сенсу. Лариса встала.
— Одужуй. Мені час.
Вдома вона не затрималася і вже до вечора була на дачі. Її дачі.
На ганку на неї чекав підгодований бездомний кіт.
Лариса присіла поруч, наповнила миску, а потім довго тримала звірятко на колінах, гладячи його. Він муркотів.
І цей обмін увагою здавався їй набагато чеснішим, ніж посягання на її особистий простір.
Вона любила сина, і саме тому більше не могла бути його рятувальним жилетом.
