— Ти оглухла? Я втретє питаю: коли буде переказ?
Денис стояв посеред тісної кухні, роздратовано барабанячи пальцями по стільниці. Від цього звуку дешеві хиткі меблі ледь вібрували.
Ніка стояла біля раковини, відтираючи губкою засохлу пляму на плиті.
У повітрі витав запах старої кухні та вогкості — витяжка в цій орендованій квартирі не працювала вже сто років.
— Я тобі вже відповіла, — Ніка сполоснула губку, не дивлячись на чоловіка. — Ніякого переказу не буде. Це мої кошти. Бабусина спадщина. І вони підуть на наше житло, як ми й домовлялися рік тому.
Денис гучно видихнув, демонструючи, як сильно він від неї втомився.
Він підійшов ближче. Від нього віяло дорогим парфумом, на який пішла половина її минулих виплат.
— Вероніко, давай без цього твого провінційного егоїзму, добре? У Ігоря дружина на восьмому місяці. Їм потрібно розширюватися прямо зараз.
Мама знайшла чудову «двокімнатку» в їхньому районі. Якщо ми зараз не внесемо заставу, квартира піде. Сьогодні допоможемо ми, завтра допоможуть нам.
— Завтра? — Ніка повернулася до нього. Губка в її руці залишала мильні краплі на потертій підлозі. — Твій брат за три роки на жодній роботі довше пари місяців не протримався.
Антоніні Павлівні ми щомісяця переказуємо гроші на аптечні потреби та відпочинок. Коли це «завтра» настане, Денисе? Ми п’ятий рік спимо на чужому незручному дивані.
Обличчя чоловіка вкрилося непривабливими червоними плямами. Він ненавидів, коли йому нагадували про реальний стан речей.
У своїй голові він був успішним стратегом, просто тимчасово недооціненим.
— То ми потім візьмемо! — гаркнув він, смикнувши дверцята шафки так, що ті жалісно скрипнули. — Я ж казав, питання часу! Зараз Ігорю важливіше.
Хоча, знаєш… Мама завжди казала, що ти жадібна. Снігу взимку в тебе не випросиш.
Ніка промовчала. Всередині не було ні образи, ні бажання сперечатися. Тільки якась нескінченна виснаженість.
Вона згадала бабусю. Як та, насилу згинаючи суглоби, перераховувала купюри, відмовляючи собі в нових окулярах.
«Дивись, Нікуся, не розтрать на дурниці. Це тобі на старт, на свій куточок», — шепотіла вона.
І тепер Денис хоче забрати ці заощадження, щоб його ледачий братик міг комфортно лежати на дивані в новій «двушці».
Денис тим часом уже натягував у передпокої пальто.
— Отже, — він поправив шарф, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. — Я поїхав на зустріч.
Скоро прийде мама на обід, накрий стіл і сама вибачся за те, що не дала їй поки грошей! Зробиш нормальне гаряче, купиш хороше червоне сухе. І щоб без кислих мін.
Він обернувся. Погляд був колючим.
— Скажеш, що згодна допомогти Ігорю. Я не дам тобі зіпсувати стосунки з моїми рідними через твою впертість. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — рівним тоном відповіла Ніка.
Чоловік задоволено посміхнувся. Вирішив, що дружина здалася, інцидент вичерпано.
Він пішов. На кухні стало тихо. Лише гудів старий холодильник.
Ніка кинула губку в раковину. П’ять років. П’ять років вона намагалася бути хорошою невісткою для Антоніни Павлівни.
А свекруха під час кожної зустрічі ласкаво цікавилася, чи навчилася Ніка нарешті нормально прасувати чоловічі сорочки.
П’ять років вона спонсорувала нескінченні «перспективні проекти» чоловіка.
Вона витерла руки рушником і дістала телефон. У списку контактів швидко знайшла номер господаря квартири.
— Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова.
На тому кінці дроту пролунало важке зітхання.
— Ніка, якщо Денис знову буде бурчати через напір води, я йому труби особисто перекрию. Напір там нормальний.
— Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло.
Ви ще просили нас виселитися якнайшвидше, але Денис уперся на договір.
Господар пожвавився.
— Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.
— Так ось, племінник може заїжджати, — Ніка підійшла до вікна. Дощ на вулиці посилювався. — Хоч прямо зараз.
Я з’їжджаю. І Денис теж. Можете вважати договір розірваним, заставу залишайте собі за незручності.
Скло в рамі трохи деренчало від вітру.
— Та ну? — недовірливо промовив Матвій Сергійович. — А твій чоловік у курсі?
— Він у процесі усвідомлення. Нехай ваш племінник приїжджає о пів на першу. Я до цього часу заберу свої речі.
— Зрозумів тебе. Колька за годину примчить, він на валізах сидить.
Ніка скинула дзвінок. Крок перший зроблено.
Вона відкрила додаток вантажного таксі. Машина з вантажником знайшлася швидко. Потім дістала з комори будівельні мішки та щільні картонні коробки.
Збори виявилися напрочуд короткими. Зі спільного майна у неї були лише книги, улюблена кавоварка, набір посуду та особистий одяг.
Все інше — телевізор на всю стіну, ігрова приставка, шкіряне крісло — належало Денису. Він завжди купував речі для себе, називаючи їх «нашими».
Вона складала светри в мішок, коли телефон подав сигнал. Повідомлення від дружини Ігоря.
«Нікусь, привіт! Денис сказав, ти сьогодні вирішиш питання з фінансами. Я тут дитячу коляску пригледіла, дуже круту.
Кинь мені тридцять тисяч зараз на картку, а то там знижка згорає! Ми ж з тих коштів віднімемо. Заздалегідь дякую!»
Ніка подивилася на екран. Дорогий візочок. На заощадження бабусі, яка все своє життя проходила в одному пальто.
Вона не стала відповідати. Просто змахнула повідомлення.
Близько пів на дванадцяту приїхав вантажник. Мовчазний похмурий хлопець швидко почав спускати коробки вниз.
Квартира стрімко порожніла. Зникли затишні пледи, яскраві чашки на кухні, стопка журналів на підвіконні.
Залишилися тільки порожні стіни, меблі господаря та речі Дениса, що сиротливо валялися на стільці.
О 12:15 у двері подзвонили. На порозі стояв міцний хлопець років двадцяти п’яти з величезною спортивною сумкою на плечі.
За ним маячив сам Матвій Сергійович із ключами.
— Приймайте господарство, — Ніка кивнула на коридор. — Мої речі вже в машині. Ключі на тумбочці.
Хлопець, той самий Колька, радісно ввалився в передпокій, знімаючи мокрі кросівки.
— Дуже дякую! А то я в цьому хостелі вже спину зламав на їхніх ліжках.
Він одразу ж пройшов до кімнати, голосно шльопаючи по підлозі, і з розмаху плюхнувся на диван. Матвій Сергійович уважно оглянув порожні полиці.
— Ну, Ніка, це твоя справа. Твоєму чоловікові буде сюрприз.
— Ще який, — вона накинула плащ.
Ніка вийшла з під’їзду і сіла в кабіну вантажівки.
— Почекаємо хвилин п’ятнадцять? — попросила вона водія.
Той байдуже знизав плечима і занурився в телефон.
Чекати довелося недовго, бо о 12:50 у двір заїхала блискуча машина Дениса.
Він припаркувався прямо на газоні — його улюблена звичка. З пасажирського сидіння поважно вибралася Антоніна Павлівна. На ній був парадний плащ і яскраво нафарбовані губи.
Слідом виліз Денис, тримаючи в руках паперовий пакет з пекарні. Мабуть, вирішив підсолодити ситуацію.
Вони зникли в під’їзді. Ніка дивилася на вікна другого поверху. Серце билося спокійно, без хвилювання.
У квартирі в цей момент розгорталася німа сцена. Денис штовхнув незачинені двері й по-хазяйськи зайшов усередину.
— Ніка! Ми прийшли! Сподіваюся, їжу не пересушила? — голосно крикнув він, знімаючи куртку.
Антоніна Павлівна, з огидою морщачись, переступила поріг.
— Знову підлоги не помиті, — звично почала вона. — Денисе, ну я ж казала…
Вона замовкла.
У вітальні, прямо перед телевізором, сидів незнайомий кремезний хлопець у спортивних штанях і їв піцу прямо з коробки, запиваючи газованою водою.
На тумбочці валялися чужі шкарпетки. З кухні вийшов Матвій Сергійович, витираючи руки рушником.
— О, Денисе. З’явився.
Денис завмер із піднятим рукавом куртки. Пакунок із пекарні вислизнув з рук, і булочки розсипалися по запиленому килимку.
— Ви… ви що тут робите? — вичавив він, переводячи погляд з хлопця на господаря помешкання. — Де моя дружина?
— Твоя дружина виїхала, — спокійно відповів Матвій Сергійович. — І розірвала договір. Ключі здала.
Тож познайомся, це Микола, новий мешканець. А ти збирай свої светри та приставки й геть звідси. Хлопцеві треба відпочивати.
Антоніна Павлівна схопилася за груди.
— Як виїхала?! Куди?! А обід? А наші домовленості?!
— Який вихід?! — голос Дениса став тонким від обурення. Він почервонів так, що стали видні вени на шиї. — Це моя квартира! У мене тут речі! Ви не маєте права!
Микола повільно відклав шматок піци й підвівся з дивана. Він був на пів голови вищий за Дениса й удвічі ширший у плечах.
— Слухай, шановний. Мені дядько Матвій сказав, що хата вільна. Я гроші заплатив. Давай без концертів, збирай барахло й забирайся звідси.
Денис потупився назад, наткнувшись спиною на власну матір. Уся його ранкова самовпевненість випарувалася за секунду.
Він гарячково дістав телефон і почав дзвонити Ніці.
У кабіні вантажівки засвітився знайомий номер. Ніка натиснула кнопку гучного зв’язку.
— Вероніка! Що відбувається?! — заревів динамік голосом Дениса. На тлі голосу плакала Антоніна Павлівна. — Хто ці люди в моїй квартирі?! Де ти?!
— Я в машині, Денисе. Їду дивитися собі нову студію. У хорошому районі.
— Яку студію?! А як же Ігор?! Ти обіцяла вибачитися перед мамою! Ти обіцяла переїзд!
— Я нічого не обіцяла, — голос Ніки був спокійним. — Ти наказав. А я відмовилася підкорятися.
Як ти там вранці сказав? Ви — міцна сім’я. Ось і поживеш поки що в мами, разом з Ігорем. Ви ж повинні допомагати одне одному.
— Ти не посмієш! — викрикнув Денис. — Я подам на поділ майна! Я заберу половину твоїх грошей!
— Спадщина не ділиться, Денисе. Почитай закони на дозвіллі. Завтра я подаю на розлучення. Свої речі не забудь забрати, а то Микола їх у під’їзд виставить.
Вона скинула дзвінок і заблокувала номер. Потім зайшла в налаштування і додала до чорного списку свекруху та всіх інших родичів чоловіка.
Дощ на вулиці майже минув. На небі стало світліше, і місто омилося свіжістю.
— Поїхали, — сказала Ніка водієві.
Вантажівка повільно виїхала з двору. Ніка відкрила банківський додаток. Потрібна сума лежала на рахунку, надійно захищена від чужих жадібних рук.
Вона посміхнулася, відчувши, що нарешті дихається легко.
А попереду була покупка її першої власної квартири. Місця, де ніхто й ніколи більше не буде вказувати їй, що робити.
