— Ти подивися, вона знову дзвонить! — Владислав дивився на екран телефону як на гранату без чеки.
Це вже п’ятий раз за сьогодні. Що їй ще потрібно?
Олена відклала книгу. Вони щойно влаштувалися на дивані, щоб разом подивитися фільм.
Максим, син Владислава від першого шлюбу, вже спав у сусідній кімнаті — залишився у них на вихідні.
— Ну, відповідай, раптом щось сталося, — запропонувала вона.
— Ага, сталося. Вона просто… — Владислав не договорив, натиснув на зелену кнопку. — Що треба?
Ти заради цього мені подзвонила. Давай завтра. Так. Ні. Аліна, я зайнятий. Все, давай.
Кинувши телефон на стіл, він провів долонями по обличчю.
— Що тепер? — запитала Олена.
— Максиму потрібно терміново купити новий рюкзак. Саме зараз, у суботу ввечері.
Олена тихо видихнула, опустивши погляд на підлогу. Останні тижні перетворилися на суцільне випробування.
З моменту оголошення про заручини Аліна ніби вийшла з-під контролю. Раніше їхнє спілкування зводилося до сухих, гранично конкретних питань — розклад зустрічей із сином, шкільні проблеми, медичні довідки.
Тепер же кожні кілька годин у будинку лунав пронизливий дзвінок, за яким слідували накручені прохання, безглузді вимоги і нотки прихованої агресії.
Три роки тому, після розлучення, Аліна поїхала до столиці, присвятивши себе кар’єрі.
Тоді Максим залишився з батьком, але через півтора року мати повернулася, вирішивши, що синові необхідна материнська турбота.
Владислав, не бажаючи травмувати дитину суперечками, погодився на всі умови: школа і будні — з мамою, вихідні і канікули — з татом.
До недавнього часу все так і було. Всіх все влаштовувало.
— Може, вона хвилюється через твій новий статус? — боязко припустила Олена, поправляючи подушку на дивані. — Для неї це, напевно, складно…
— Не треба її виправдовувати, — Владислав різко провів долонею по лобі. — Максим сам сказав, що рюкзак у нього вже є. Вона просто спеціально провокує, виводить на емоції.
Наступний епізод стався на світанку у вівторок. О 6:03 телефон вибухнув тривожним сигналом:
— Владислав! У Максима 39! Терміново приїжджай!
Він уже натягував куртку, коли Олена, стоячи в дверях спальні, тихо нагадала:
— Досить. Пам’ятаєш, ти сам казав, вона все це спеціально робить.
Владислав завмер, винувато опустивши руки. У трубці після його відповіді зависла довга пауза, яку порушувало лише переривчасте дихання:
— Я так і знала, що тобі плювати на власну дитину. Ти не батько, ти просто ганчірка. Сиди далі біля своєї Оленки.
Слова «ганчірка» звучали як знущання над тим, скільки всього він зробив для сина.
Пізніше, спостерігаючи, як Максим, сміючись, йде до друзів, Олена згадала, як за місяць знайомства хлопчик перетворив її кухню на лабораторію.
Вони змішували тісто для піци, сперечалися про героїв ігор, а одного разу навіть влаштували «науковий експеримент» з підгорілими млинцями.
Вона ніколи не називала себе його мамою — просто стала тією, з ким можна поділитися секретом або попросити поради щодо вибору кросівок.
— Знаєш, — Владислав поставив останню тарілку в шафу, — раніше Аліна могла годинами мовчати, якщо розмова не стосувалася Максима. Після розлучення ми спілкувалися як ділові партнери. Спокійно. Чітко.
— Що ж спровокувало такий вибух?
— Ти, — він різко обернувся, і в його очах промайнув біль. — Не ти особисто. Сама думка, що я будую нове життя.
Для неї це немов підтвердження: вона помилилася, поїхавши тоді. І тепер намагається зруйнувати те, чого сама позбулася.
***
Посеред обідньої метушні пролунав наполегливий дзвінок. Олена, стоячи біля кухонного столу з рушником у руках, завмерла над каструлею з макаронами.
— Владислав, терміново! У нас аварія — труба лопнула! — пролунав у слухавці тремтячий голос Аліни.
— Виклич сантехніка, — коротко відповів чоловік.
— Всі зайняті! Ти повинен приїхати, інакше я затоплю сусідів!
— Аліна, я не майстер, я в цьому не розбираюся. У мене сьогодні важливі справи.
— Справи? З цією твоєю? Вона тобі важливіша за сина?
Влад різко стиснув кулак, але, зробивши глибокий вдих, спокійно промовив:
— Не смій говорити про мою наречену. І Максим зараз зі мною — все в порядку.
— Ти настроюєш його проти матері! Ти егоїст!
— Розмова закінчена, розбирайся зі своїми трубами сама, — обірвав він і поклав слухавку.
Олена підійшла, обійняла його за плечі:
— Дай я сама з нею поговорю. Може, вона почує.
— Не треба. Буде тільки гірше.
Але наступного тижня Аліна перейшла всі межі.
Вона увірвалася в ресторан, де Владислав з Оленою святкували її день народження.
Стоячи посеред зали, колишня дружина ридала, звинувачуючи в зраді, підступі, вимагаючи повернути «справжню сім’ю». Охорона ледь встигла вивести її, але вечір був безповоротно зіпсований.
Вдома Олена заявила:
— Завтра я сама зустрінуся з нею. Або вона припинить цю маячню, або ми йдемо до адвоката.
— Олено, не треба…
— Треба. Так далі продовжуватися не може.
По середах Аліна забирала Максима зі школи. Олена приїхала заздалегідь, сховавшись за рогом шкільних воріт.
Незабаром з’явилася колишня дружина — елегантна жінка в дорогому пальто. Побачивши Олену, вона сповільнила крок.
— Ти що тут робиш? — крижаним тоном запитала Аліна.
— Хочу поговорити. Без криків, без сцен.
— Мені нема чого тобі сказати!
— А мені є. Ти ж розумієш, що Владислав не повернеться?
Її обличчя спотворила гримаса ненависті:
— Мені байдуже! Нехай мучиться своїм «щастям»!
— Навіщо тоді все це? Дзвінки, скандали?
— Щоб вам спокійно не жилося! — Аліна різко наблизилася. — Чула, що на чужому нещасті щастя не побудуєш?
Олена непомітно увімкнула диктофон у кишені:
— Тобто ти спеціально це все?
— А що? Він батько моєї дитини — він мій, і крапка!
— Тобто Максим це тільки засіб для твоїх маніпуляцій?
— Не твоє собаче діло!
— Стає моїм, коли ти травмуєш його, навіюючи йому всяку дурню.
— Я кажу йому правду! Ти хочеш зайняти моє місце! Ти відібрала у мене чоловіка, тепер сина, далі що?
— Я нічого не відбирала. Я — просто людина, яка любить Влада, а значить і його сина. А у Максима завжди мамою будеш тільки ти.
— Ти любиш Влада?! — Аліна гірко розсміялася. — Та ти на його зарплаті паразитуєш!
— Я сама заробляю достатньо.
— Всі ви такі! Знаю я ці ігри…
Зі школи повалили діти. Аліна знизила голос до шепоту:
— Запам’ятай: я не дам вам спокою. І нічого не зможете зробити — суд завжди на боці матері.
— А якщо суд стане на захист дитини? Ти готова ламати психіку сина заради помсти?
— Готова на все, аби ви не були щасливі.
Якраз вийшов Максим. Побачивши матір і Олену, він розгублено завмер:
— Мамо? Ви… разом?
— Привіт, зайчику! — Аліна миттєво посміхнулася. — Просто випадкова зустріч. Ходімо, а то запізнимося.
Олена кивнула хлопчикові і попрямувала до машини, ховаючи тремтячі руки в кишені. Телефон продовжував фіксувати кожне слово.
Увечері чоловік слухав запис, з кожним словом Аліни його обличчя ставало все похмурішим.
— Вона з глузду з’їхала.
— Ні. Просто не може відпустити минуле. Що будемо робити?
— Завтра піду до юриста. Потрібно чітко позначити межі — інакше вона зжере нас живцем.
Наступного дня адвокат вивчив документи про розлучення, графік спілкування з дитиною і, похитавши головою, зауважив:
— Судова практика на вашому боці, але… вас чекає непроста битва.
Тепер кожне слово, кожен крок мали бути зважені. Бо Аліна, як тінь, не збиралася відступати.
***
— Як у вас справи з аліментами? — запитав юрист.
— Регулярно переказую двадцять п’ять відсотків від доходу, як передбачено законом.
— Чудово. А що щодо додаткових витрат?
— Розподіляємо порівну: школа, репетитори, медичні послуги.
— Значить, фінансових претензій бути не повинно. Тепер про переслідування. Запис розмови у вас є? Добре. Подамо офіційне попередження. Якщо не спрацює — звернемося до поліції.
Владислав кивнув, стиснувши щелепи.
— І ще: встановіть чіткі правила спілкування. Тільки письмова форма, тільки з питань дитини. Ніяких нічних дзвінків.
Лист, надісланий через адвоката, містив жорсткі рамки: дзвінки дозволені виключно в екстрених випадках, пов’язаних зі здоров’ям дитини.
Все інше — через месенджер. До документа додали фрагменти аудіозапису їхньої з Аліною розмови.
Перший тиждень панувала тиша. Потім прийшло повідомлення від Аліни: потрібні гроші на репетитора з математики. Владислав миттєво переказав свою частку, не чекаючи істерик.
Максим, як і раніше, приїжджав щовихідних, але Олена помітила, як хлопчик став замкнутішим.
Він перестав ділитися подробицями життя в будинку колишньої дружини Влада.
— Макс, з тобою все гаразд? — запитала вона одного разу, коли вони разом готували пасту.
— Так. Просто мама веліла не розповідати вам зайвого. Каже, це наші внутрішні справи.
— Вона права. У кожної сім’ї є свої таємниці.
— Але ви ж теж моя родина? Ти і тато?
Олена обійняла його, відчуваючи, наскільки напружені плечі дитини.
— Звичайно, ми твоя сім’я. Просто інша її частина. І це нормально.
— Олена, а ви з татом заведете своїх дітей?
— Можливо. Як ти до цього ставишся?
— Нормально. Брат чи сестра — це класно. Тільки…
— Що?
— Мама засмутиться. Та й я вам більше не буду потрібен.
Ці слова оголили біль, який Максим намагався приховати: він уже розумів, що мати не може змиритися з їхнім щастям.
— Запам’ятай, — тихо сказала Олена, — дорослі самі розбираються зі своїми почуттями. Ти не повинен брати на себе їхній тягар. Просто будь собою…
… Весілля пройшло у вузькому колі — без пафосу, тільки близькі. Максим гордо стояв поруч з батьком у костюмі-мініатюрі.
Аліна того дня надіслала десятки повідомлень, але Влад не відповів на жодне.
Пізніше вона зателефонувала синові, проте хлопчик, дивлячись на батька, який готувався до церемонії, лише прошепотів у слухавку:
— Передзвоню пізніше. Зараз у тата найважливіший день.
Олена з гордістю дивилася на нього. Дитина росла сильнішою, ніж здавалося.
Через рік Аліна майже заспокоїлася. Дзвонила рідко, по справі. На дні народження надсилала шаблонні привітання.
Іноді просила збільшити виплати — то на табір, то на навчальні матеріали. Владислав платив без суперечок.
Одного дня Олена припустила, що вона чекає дитину. Максим виявив тест у ванній і радісно закричав:
— У мене буде брат!
— Або сестра, ти радий? — посміхнулася Олена.
— Звичайно, це так класно!
Вони вирішили не повідомляти Аліні, але через якийсь час хлопчик випадково проговорився.
Владислава чекав тривожний дзвінок від Аліни.
— Вітаю. Ну що, тату, можна тебе привітати?
— Так, дякую.
— Тепер Максим вам не потрібен? Награлися?
— Досить, Аліна. Це також мій син. Молодша дитина нічого не міняє.
— Побачимо.
Тиша, що настала після цього, виявилася підозрілою. Через місяць Максим повернувся з сумним виглядом:
— Мама зустрічається з якимось дядьком Ігорем. Він часто приходить до мами в гості, великий бізнесмен з дорогим годинником.
Владислав переглянувся з Оленою. Чоловік? Нарешті вона від нас відстане.
— Думаєш, заспокоїться? — запитала Олена.
— Не знаю. Сподіваюся, тепер буде займатися своїм життям.
Через три місяці Аліна оголосила про заручини і зажадала змінити графік зустрічей:
— Ігор вважає, що Максиму потрібно вибирати, з якою сім’єю він залишиться.
— Вирішувати повинен він сам, — відповів Влад. — Йому дванадцять, він уже дорослий.
— Я його мати!
— А я батько. Запитаємо сина.
Зустріч у кафе пройшла напружено.
— Макс, ти як? — запитав Влад.
Хлопчик спочатку подивився на матір, потім на батька:
— Я хочу приїжджати до тата, як і раніше. Кожні вихідні.
— Але у тебе буде новий тато! — Аліна спробувала взяти його за руку.
— Навіщо мені ще один тато. Мені новий не потрібен. Твій чоловік — для мене чужа людина.
— Ми могли б стати однією сім’єю.
— Мамо, мені і так добре. У мене є сім’я.
Аліна стиснула губи. Сперечатися не стала.
Її весілля теж було розкішним — ресторан, лімузини, фотограф, артисти, багато гостей.
— Дядя Ігор любить все дороге, він багатий, — знизав плечима Максим. — Тільки мама, здається, його тепер більше любить ніж мене.
Навесні у Влада та Олени народилася Ліза. Максим не відходив від сестрички: купав, заколисував, міняв підгузки.
— Вона така крихітна! — захоплювався він. — Я, як старший брат, буду її захищати!
— Звичайно, будеш. Ти такий дорослий.
Аліна надіслала сухе привітання в месенджері.
До свого чотирнадцятиріччя Максим попросив:
— Тату, можна я залишуся у вас? Назавжди.
— Що сталося?
— Мама пи надії. Дядько Ігор, звичайно, у захваті. А я, здається, там дійсно… зайвий.
— Для нас ти ніколи не будеш зайвим! Можеш жити з нами, якщо хочеш. Ліза буде в захваті, вона тебе так любить.
— Так, з вами мені подобається більше.
Процес офіційного переїзду зайняв три місяці. Органи опіки перевірили будинок, поговорили з Максимом наодинці.
Психолог підтвердив: рішення усвідомлене. На суді Аліна лише формально заперечила:
— Я проти. Але якщо син так вирішив…
У перший вечір Олена приготувала піцу — його улюблену страву.
— Ласкаво просимо додому. Назавжди, — сказала вона, обіймаючи хлопчика.
— Дякую, що не відмовили.
— Макс, про що ти? Ти наш син. Як ми можемо тобі відмовити?
— У вас тепер Ліза… Вона ваша спільна дитина, таких люблять більше.
— А ти — наша перша дитина. Старший. І улюблений.
Максим посміхнувся щиро, без тіні страху.
З Аліною залишилися лише формальні зв’язки.
Вона народила другого сина, занурилася в нове життя. Максима до себе забирала раз на місяць — за рішенням суду.
— Як мама? — запитував Владислав після кожної зустрічі.
— Нормально. Зайнята малюком. Дядько Ігор багато працює, вдома майже не буває. Коли приїжджає, допомагає з дитиною.
— А до тебе як ставиться?
— Питає про навчання, дає гроші. Але він мене сином не вважає, каже, що я чужий.
Максим не ображався — у нього була сім’я, люблячий батько, дім, де на нього чекали.
Ліза росла, обожнюючи брата. Він вчив її кататися на велосипеді, допомагав з уроками.
Одного разу, дивлячись, як Максим гойдає сестру на руках, Олена почула:
— Я радий, що все так склалося.
— Правда?
— Так. У мами своє життя, у мене — моє. І всім добре.
Владислав і Олена побудували будинок, де Максим — не гість, а рівноправний член сім’ї.
Аліна будувала своє життя, де не було місця минулому. А Максим був щасливий перебувати там, де його дійсно любили.
