На роботу Віра того дня йшла з тягарем на душі. Ще напередодні не могла довго заснути, все прокручувала в голові: що їй скажуть, що вона відповість.
Що називається, ноги не несли.
— О, дивіться, хто з’явився! — з’їдливо кинула одна з колег, коли вона увійшла. — Скільки цього разу ми будемо робити вигляд, що Ви — частина нашого колективу? Дня зо два, чи нам пощастить, цілих три?
— Дивіться, всі працювали в авралі, про спокій забули, а вона вставала і йшла за дзвінком! Як же, у неї ж дитина, а в інших їх немає?
А потім і зовсім на лікарняний знову сіли, пані яка, доробляйте, хто хочете. Виправляйте мої помилки.
— Людо, ну чого ти? — спробувала заступитися інша колега.
Але Людмила розійшлася не на жарт:
— Чого? А того, я дзиґою кручуся, а у мене, між іншим, першокласник цього року. Чому я повинна чужу роботу робити?
Вона встала і пішла, а отримуємо ми, між іншим, однаково. Набридло, совісті просто немає, я вважаю.
Віра намагалася не помічати уїдливих слів, сказаних навіть голосніше, ніж звичайний рівень розмови.
Робила вигляд, що розбирає папери на своєму столі, хоча щоки палахкотіли.
Можна було б послати подалі цю Люду, тільки… тільки так думає не одна Люда.
Восьмеро жінок у відділі, усі дивляться на неї вовком. Хтось уголос просто не говорить, не висловлює невдоволення. А почни вона сваритися, підтримають не її. Скільки разів таке вже було.
І чого гріха таїти, Віра б теж злилася на їхньому місці: вона працює днів 3 або 4, а потім зникає на лікарняний на два або три тижні. Ось уже вісім місяців так триває.
І йде за дзвінком, бо треба встигнути в садок за сином, хоча всі сидять, доробляють.
У них і так пройшли скорочення, роботу розкидали на всіх, за невелику доплату. Доплату Люда не отримує, звичайно. Але і її роботу розкидають на всіх, коли вона сидить із сином.
А потім начальник відділу зазирнула: «Петренко, до шефа».
Що скаже шеф, теж, в принципі, було зрозуміло.
Віра пішла в кабінет як на каторгу, але хіба вона була винна в тому, що маленька дитина в садочку, що він ніяк не адаптується, постійно хворіє, а колектив…
— Вийшла я від шефа, — розповідає Віра. — З підписаною заявою про звільнення за власним бажанням. З цього ж дня. А просто задовбало все, я в постійному стресі на роботу ходила. Жодного промаху мені не прощали.
— А нерви, до речі, почали мотати ще до декрету. Мовляв, мене брали з розрахунком на довгу плідну роботу, а я дитиною обзавелася. А що ж це треба було на пенсії робити чи що?
— Загалом, начальник той ще, колектив ще гірший, а я втомилася, чесно втомилася. Це не робота. І собі нерви мотаю, і колектив підводжу.
Вірі 33 роки, вісім місяців тому вона вийшла на роботу з декретної відпустки.
Скільки вона просиділа на лікарняних — збилася з рахунку. Простіше, напевно, було порахувати відпрацьовані дні.
Син у садок ходив геть погано. Три дні в садку, якщо пощастить — чотири, а потім лікарняний: уколи, припарки, інгаляції.
Лікарі розводили руками: «Ви ж знали, що з імунітетом біда, загартовуйте».
Виписували препарати, але після одужання син ходив у садок ті самі три дні. Так, з імунітетом аналізи завжди показували, що не все гаразд, Віра намагалася, зміцнювала, загартовувала — безрезультатно.
По-хорошому, з такою дитиною б удома сидіти, але… у них іпотека.
Чоловік сопів незадоволено, коли вона заїкалася про це. Та й свекруха висловилася, мовляв, від ліні зараз матусі вигадують собі «не садочкових» дітей.
— Але цього разу просто вже не змогла я терпіти і дивитися в підлогу, коли мене з багном мішали, — зізнається Віра. — І так, коли чоловікові сказала, був шквал невдоволення, кричав, рвав і метав буквально.
— І ти написала? — чоловік був у люті. — Ти при своєму розумі? Закон на твоєму боці, маєш право виховувати дитину і на лікарняний іти. І плювати, що там каже якась Люда, що кричить начальник. А тепер що? Ти будеш удома сидіти, а я один надриватися?
— А ти сам хоч раз спробував сісти з сином на лікарняний? — Віра теж була ображена. — Як я просила, щоб хоча б через раз? Забув?
— А хто працював, поки ти в декреті сиділа? — відповів чоловік. — Займатися треба дитиною просто. І потім, у мене зарплата більша. Не вистачало б, якби (розповідь спеціально для сайту – цей день) мене попросили звільнитися за власним. На що б ми тоді жили? Га?
Виговорилася і свекруха, дізнавшись новину: це ж синочку дорогоцінному знову одному сім’ю тягнути? Лінива невістка працювати не хоче і прикривається дитиною.
І мама не підтримала:
— У нас теж діти росли і хворіли, і нічого, працювали. Хіба мало хто і що тобі сказав. Ти до закінчення школи тепер з дитиною сидіти будеш?
Особливо прикро Вірі, що дієвої допомоги вона ні від кого з рідних і не отримувала.
Чоловік категорично відмовлявся на лікарняний іти.
Мама сидить із дитиною її сестри, відпустивши молодшеньку працювати в рік і 2 місяці внучки, але вони живуть разом, мама просто в декреті замість Еліни.
І до себе, тобто, до маленької внучки, вона сина старшої дочки не брала: він малечу заразить, що, загалом-то, теж зрозуміло.
А свекруха на пенсії, онуки зовиці вже старшокласники. Але і від неї Віра чула тільки цінні поради щодо загартовування онука, допомога з ним жодного разу не була запропонована: вона сиділа з дітьми дочки, але вона тоді була молодша.
Все так. Ось тільки яке це, ходити на роботу і сидіти 9 годин в атмосфері загальної ненависті, ніхто Вірі не пояснив.
— А я загартовувала, я всі рекомендації лікарів виконувала, — зітхає Віра. — Ну ось така у мене дитина, що я можу вдіяти? Усі віруси – наші. А на роботу ходити- у мене вже око смикалося. І сина шкода, щоразу уколи…
Зараз чоловік розмовляє з нею крізь зуби, три тижні Віра сидить удома.
Уже пішли розмови про те, що цього і цього вони собі дозволити не можуть, бо у них, бачте, дружина і мати вирішила вести життя домогосподарки.
— А вчора умову поставив: місяць мені на те, щоб знайти роботу з дому або кудись влаштуватися.
Хоч куди, не важлива зарплата, йому просто принципово, щоб я працювала, щоб хоч три копійки, але приносила в дім, – сумує жінка.
– Ну що, шукаю підробіток з дому, поки не знайшла. Єдина радість, син зі мною, і він здоровий.
Чи здається вам справедливим ставлення до Віри з боку чоловіка і родичів?
Не голодують же вони!
