— Ти серйозно збираєшся йти так на батьківські збори? — Саша стояв у дверному отворі, скрививши губи в презирливій посмішці.
— А що не так? — Віка поправила хустку на голові, намагаючись зберігати спокій.
— Нічого, просто інші батьки будуть коситися. Маша і так комплексує через твій… — він махнув рукою в бік її голови, — зовнішній вигляд.
— Мій зовнішній вигляд? — голос Віки затремтів. — Ти маєш на увазі те, що я перемогла рак?
— Я маю на увазі, що ти могла б постаратися виглядати нормально. Хоча б перуку одягла.
Ці слова прозвучали буденно, ніби він просив її переодягнути блузку або поправити зачіску.
Віка зупинилася перед дзеркалом у передпокої. Відображення показувало худорляву жінку в синій хустці, зав’язаній майстерним вузлом.
Очі все ще великі, виразні. Вилиці стали гострішими, але обличчя не втратило жіночності.
Вона бачила себе. А що бачив він?
— Сашо, ми обговорювали це вже сто разів. Перука натирає шкіру, від неї болить голова.
— Тоді не йди. Скажи, що захворіла.
Віка повільно обернулася. Чоловік уже відійшов до вікна, вивчаючи щось у телефоні.
Профіль знайомий до болю — прямий ніс, вольове підборіддя, акуратна щетина.
Той самий чоловік, який півтора року тому тримав її за руку в онкологічній клініці і клявся, що все буде добре.
— Не піти на збори? Пропустити обговорення планів на новий навчальний рік?
— Та яка різниця? Все одно нічого важливого не вирішують.
— Для мене це важливо. Для Маші теж.
Чоловік підвів очі від екрану. У них промайнуло щось, схоже на жаль, але одразу зникло.
— Добре, йди. Тільки не ображайся потім, якщо люди будуть… реагувати.
***
За кухонним столом зібралася вся родина. Свекруха Ніна Петрівна різала салат, зовиця Олена гортала журнал.
Мати Галина Іванівна заварювала чай, а маленька Маша малювала. Сестра Оля щойно прийшла з роботи.
— Віка, люба, може, все-таки спробуєш перуку? — почала свекруха, не дивлячись в очі невістці. — Я бачила в магазині дуже натуральні, зі справжнього волосся.
— Ніна Петрівна, я вже казала — мені некомфортно в ній.
Віка розливала суп по тарілках. Рухи звичні, відточені за роки сімейного життя.
Ополоник дзенькнув об край каструлі. Звичайний домашній звук, та зараз він здався занадто гучним.
— Але подумай про Сашу, — вступила зовиця Олена. — Йому ж ніяково з тобою з’являтися в людних місцях. Вчора Костя бачив вас у магазині, сказав, що всі оберталися.
— Всі оберталися? — Віка стиснула тарілку. — І що ж вони побачили такого жахливого?
— Не чіпляйся до слів, — Саша налив собі рюмку. — Олена права. Чоловікові хочеться пишатися дружиною, а не виправдовуватися перед друзями.
— Виправдовуватися? За що? — голос Віки став гучнішим. — За те, що я вижила?
Маша підняла голову від альбому і подивилася на дорослих. Її олівець завмер над папером.
Дитячі очі — широкі, насторожені — перебігали від мами до тата, від бабусі до тітки.
Віка помітила цей погляд і миттєво усвідомила: дівчинка все розуміє. Можливо, не словами, але серцем, інтуїцією.
Діти завжди знають, коли в родині щось руйнується.
— Віка, не підвищуй голос при дитині, — втрутилася мати. — Але Саша частково правий. Жінка повинна стежити за собою.
— Мамо! — Віка різко повернулася до неї. — І ти туди ж?
Галина Іванівна уникала погляду дочки. Її руки нервово розгладжували скатертину, стираючи неіснуючі крихти.
— Я просто кажу, що можна знайти компроміс. Красиві хустки, капелюшки…
— Вона і так носить хустки, — пирхнув Саша. — Як баба Зіна з нашого двору. Тільки тій вісімдесят років.
Звук його сміху був коротким і жорстким. Віка опустила ложку. Суп раптом здався несмачним.
Вона встала з-за столу і вийшла на балкон. Оля пішла за нею.
Серпень добігав кінця, і вечірнє повітря було особливо м’яким. Десь внизу гралися діти, чулися голоси перехожих.
Звичайне життя, яке тече своєю чергою, не помічаючи чужих драм.
— Віка, не слухай їх. Ти красива.
— Оля, я втомилася. Кожен день одне й те саме. Ніби я спеціально облисіла їм на зло.
Оля обійняла сестру за плечі. Її дотик був теплим, щирим. Таким рідкісним останнім часом.
— А пам’ятаєш, яке у тебе було волосся? — Оля погладила сестру по плечу. — До пояса, густе. Всі заздрили.
— Пам’ятаю. Саша тоді казав, що закохався в моє волосся з першого погляду. Виявляється, тільки в нього і закохався.
Спогади нахлинули яскравою хвилею. Двадцятирічна Віка з копицею каштанового волосся, яке розсипалося по плечах, коли вона сміялася.
Саша не міг пройти повз, не доторкнувшись до нього.
«Твоє волосся пахне сонцем», — говорив він тоді. А тепер відвертається, коли вона знімає хустку перед сном.
Двері на балкон різко відчинилися.
— Закінчили тут драму розігрувати? — Саша погойдувався. — Оля, йди додому. Не треба мою дружину налаштовувати проти сім’ї.
Запах спиртного змішався з вечірнім повітрям. Віка мимоволі відступила на крок.
— Саша, ти випив зайвого, — Оля спробувала його заспокоїти.
— Я в своєму домі вирішую, скільки мені пити! І взагалі, може, якби дружина виглядала як жінка, а не як… — він замовк.
— Договорюй! — Віка повернулася до нього. — Як хто?
— Як хвора! Ось! Ти виглядаєш як хвора, і всі це бачать!
Слова зависли в повітрі, різкі й остаточні. Саша відразу ж схаменувся.
Його очі розширилися, руки сіпнулися, ніби він хотів зловити слова і запхати назад. Але було пізно.
У вітальні запала тиша. Маша підняла голову від малюнка.
— Мамо, чому тато кричить?
Дитяче запитання прорізало тишу. Ніна Петрівна поспішно встала, розгладжуючи фартух.
— Тато втомився на роботі, сонечко, — Ніна Петрівна погладила онуку по голові. — Іди до своєї кімнати, помалюй там.
Коли дівчинка пішла, залишивши на столі недомальовану картинку — будинок з трубою і димком, — свекруха повернулася до Віки:
— Віка, зрозумій і Сашу. Для чоловіка важлива зовнішність дружини. Це їхній статус.
— Статус? — Віка сіла на диван. — Я думала, для чоловіка важлива сім’я, кохання, підтримка.
Диван був м’який, зручний. Вони вибирали його разом три роки тому, сперечалися через колір оббивки.
Тоді це здавалося такою важливою проблемою — який саме відтінок бежевого вибрати.
— Не будь наївною, — Олена відклала журнал. — Саша завжди пишався твоєю красою. Показував фотографії друзям, хвалився. А тепер що йому показувати?
— Може, те, що його дружина — сильна жінка? Що вона пройшла хіміотерапії, операцію і вижила?
— Ой, та годі вже з себе героїню робити! — Саша плюхнувся в крісло. — Всі хворіють, всі лікуються. Але не всі потім ходять лисими і лякають оточуючих.
— Сашо! — обурилася навіть Галина Іванівна. — Це занадто!
— А що? Правду кажу! Вона навіть влітку відмовилася надіти перуку. Ми пішли в кафе, офіціантка ледь тарілку не впустила, коли хустка сповзла!
Віка згадала той день. Спекотний липень, кондиціонер в кафе працював погано.
Хустка дійсно сповзла, відкривши голову, вкриту ледь пробиваючимся пушком.
Дівчина-офіціантка завмерла з підносом, її очі розширилися.
Але через секунду вона посміхнулася і сказала: «Які у вас гарні сережки».
А Саша весь вечір дувся і вимагав більше нікуди не ходити.
— Пам’ятаєш той день? — Віка дивилася прямо на чоловіка. — Ти сказав, що тобі страшно. Страшно, що ти втратив ту, в яку закохався.
— І що? Це правда! Ти стала іншою!
— Я залишилася без волосся. Тільки й того. Всередині я та сама.
— Ні! — Саша стукнув кулаком по підлокітнику. — Ти стала… зламаною. Вічно плачеш, жалієш себе!
— Я плакала місяць після операції. Місяць, Саша! А ти? Ти прибрав усі дзеркала в будинку!
Це була правда. Усі дзеркала зникли в один день, поки вона лежала в лікарні. Саша сказав, що хотів зробити сюрприз — поміняти їх на нові.
Але нових так і не з’явилося. Тільки маленьке дзеркальце у ванній, до якого потрібно було нахилятися, щоб побачити обличчя повністю.
— Щоб ти зайвий раз не засмучувалася!
— Брешеш! Щоб самому не бачити!
Свекруха встала між ними:
— Досить! Віка, Саша правий в одному — ти могла б постаратися для сім’ї. Хоча б спробувати перуку.
— Я пробувала! Від неї болить голова, шкіра не дихає! Волосся, яке починає рости, витирається.
Вона дійсно пробувала. Дорогу перуку з натурального волосся, яку Саша замовив через інтернет.
Каштанові локони, майже як її власні. Але штучне волосся лежало мертвим вантажем, шкіра голови червоніла і свербіла.
А головне — у дзеркалі вона бачила чужу жінку, переодягнуту, фальшиву.
— Інші жінки ж терплять! — вставила Олена. — Моя подруга після хімії відразу перуку купила. І чоловік її підтримав, і на роботу вийшла без проблем.
— Я рада за твою подругу. Але я — це я.
***
Сімейні збори мали вирішити долю Віки. Родичі розташувалися у вітальні півколом, немов це був трибунал.
Свекруха Ніна Петрівна — сувора жінка з ідеально зачесаним сивим волоссям, сестра чоловіка Олена — завжди готова підтримати брата, і мати Віки — Галина Іванівна, яка нервово перебирала намисто на шиї.
Саша стояв біля вікна, тримаючи в руці наступну чарку.
Всі говорили про те, що Віці потрібна перука, що її зовнішній вигляд засмучує рідних, що пора б уже «взяти себе в руки».
Оля, яка весь цей час мовчала, раптом встала:
— Досить! Ви всі тут зібралися, щоб гнобити людину за те, що вона хвора? Вам не соромно?
— Оля, не лізь! — гримнув Саша. — Це наші сімейні справи!
— Сімейні? Сім’я підтримує, а не принижує!
— Та хто її принижує? — обурилася Ніна Петрівна. — Ми радимо, як краще!
— Краще для кого? Для Саші, щоб йому не було соромно? Для вас, щоб сусіди не шепотілися?
— Для всіх! — крикнула Олена. — І для Маші теж! Діти в школі дражнять її, що у неї мама лиса!
Віка різко встала. Ці слова ніби крижаною водою облили її.
Машенька — її сонечко, її сенс життя — страждала через неї, а вона навіть не здогадувалася.
— Що? Машу дражнять? Чому я не знала?
— А ти питала? — саркастично запитав Саша. — Ти взагалі останнім часом тільки про себе думаєш!
У кімнаті зависла тиша, сповнена докору і осуду. Віка дивилася на чоловіка, не вірячи почутому.
Людина, яка клялася кохати її в хворобі і здоров’ї, звинувачувала її в егоїзмі.
— Я думаю тільки про себе? — Віка підійшла до чоловіка впритул. — Я, яка проходила хімію і посміхалася Маші, щоб вона не боялася? Я, яка готувала вам вечері, коли мене нудило від запаху їжі?
— Ой, та припини! — Саша відмахнувся. — Подвиг здійснила! Інші жінки й не таке терплять!
— Наприклад?
— Та моя мати, наприклад! Батька паралізувало, вона його десять років виходжувала! І не нила!
— Сашо, це інше… — спробувала втрутитися Ніна Петрівна.
— Ні, мамо, нехай знає! Ти рік прохворіла, і все! А поводишся, ніби світ тобі винен!
Віка відчула, як слова чоловіка боляче врізаються в свідомість. Невже він дійсно вважав її хворобу чимось незначним?
Невже місяці страху, болю, боротьби за життя — це просто примха розпещеної жінки?
— Я не прошу весь світ! Я прошу чоловіка мене підтримати!
— А я тебе чим не підтримую? Хустки купую, до лікарів вожу!
— Ти мене соромиш!
— А чим тут пишатися? — випалив Саша і відразу замовк.
Слова зависли в повітрі, як вирок. Галина Іванівна закрила обличчя руками. Оля схопила сестру за руку.
Навіть Ніна Петрівна і Олена замовкли. Всі зрозуміли — Саша сказав те, що давно думав, але не наважувався вимовити вголос.
— Повтори, — тихо сказала Віка. — Повтори, що ти сказав.
— Віка, я не те мав на увазі…
— Ні, ти саме це мав на увазі. Весь цей час ти саме це і думав. Що мною нема чого пишатися.
— Послухай, давай не будемо…
— Давай! Давай не будемо прикидатися, що у нас є сім’я! — Віка зірвала з голови хустку.
Гладко поголена голова заблищала у світлі люстри. На потилиці було видно шрам від операції — слід тієї битви, яку вона виграла, того подвигу, яким, як виявилося, ніхто не пишався.
— Ось! Дивіться всі! Це я! Не красуня з довгим волоссям, а жінка, яка вижила!
— Віка, одягни хустку, — пробурмотіла свекруха. — Маша може увійти.
— І що? Вона побачить свою матір! Не монстра, а матір!
— Яка влаштовує істерики! — огризнувся Саша. — Ти вічно все драматизуєш!
Драматизує? Вона, яка пів року боролася за життя, яка щоранку змушувала себе посміхатися дочці, приховуючи біль і відчай? Яка терпіла погляди жалю і відрази?
— Я йду, — Віка попрямувала до дверей. — Заберу Машу і піду.
— Куди це? — Саша перегородив їй шлях. — Це мій дім!
— І моєї дочки. Суд вирішить, з ким їй залишитися.
— Суд? — засміявся Саша. — Ти думаєш, суд залишить дитину з хворою матір’ю?
— Я не хвора! Я в ремісії вже пів року!
— Та яка різниця? Ти вічно на таблетках, по лікарях бігаєш!
— Це профілактика!
— Це ознака того, що ти неповноцінна! — викрикнув Саша і тут же прикусив язика.
Звук удару пролунав так голосно, що всі здригнулися. Саша схопився за щоку, дивлячись на дружину з подивом і злістю.
— Ти… ти вдарила мене?
— Я повинна була зробити це давно. Коли ти вперше відвернувся від мене в ліжку. Коли сказав, що тобі огидно мене торкатися.
— Віка! — ахнула Галина Іванівна. — Ти не говорила!
— А що було говорити, мамо? Що мій чоловік гидує мною?
Хвороба позбавила її не тільки волосся. Вона позбавила її права на близькість, на ніжність, на любов.
Саша не міг навіть дивитися на неї без огиди, а вона все терпіла, сподіваючись, що це тимчасово, що любов сильніша за хворобу.
З дитячої вийшла Маша з малюнком у руках:
— Мамо, дивись, я намалювала тебе!
На листку була зображена жінка в красивій хустці з посмішкою на обличчі.
Дитина бачила в ній красу навіть тоді, коли дорослі бачили тільки ваду.
— Красива, сонечко, — Віка присіла перед дочкою. — Маша, ми з тобою поїдемо до бабусі Галі на кілька днів, добре?
— А тато?
— Тато залишиться вдома. У нього робота.
— Мамо, а чому ти плачеш?
— Це сльози радості, люба. Ти дуже коасиво намалювала маму. Ходімо збирати речі.
Коли Віка з дочкою вийшли з кімнати, Саша налив собі ще. Руки у нього тремтіли — від злості чи від розуміння того, що накоїв, він сам не знав.
— Повернеться. Куди їй подітися?
— Синку, — Ніна Петрівна сіла поруч. — Може, ти погарячкував?
— Мамо, ти ж сама бачиш — вона змінилася. Це не та жінка, на якій я одружився.
— Але вона мати твоєї дитини.
— І що? Я повинен все життя терпіти її комплекси?
Оля встала:
— Знаєте що? Ви всі тут… просто чудовиська. Особливо ти, Сашо. Віка одужає, волосся скоро відросте. А ти так і залишишся дрібним, боягузливим чоловіком.
— Оля! — обурилася Олена. — Як ти розмовляєш з моїм братом?
— Як він заслуговує. І знаєш що? Через два роки, коли Віка буде ходити з розкішним волоссям і новим чоловіком, ти будеш кусати лікті. Але буде пізно.
З цими словами вона вийшла, грюкнувши дверима.
***
Минуло два роки. Віка стояла перед дзеркалом і розчісувала відросле волосся. Воно було коротшим за попереднє, але густим і блискучим.
Щоранку вона дивилася на своє відображення з вдячністю — не тільки за те, що волосся повернулося, але й за те, що життя подарувало їй другий шанс.
Маша сиділа поруч на ліжку і базікала про школу, про подруг, про нового вчителя. Дівчинка розквітла в атмосфері спокою і любові.
Задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Віка? Це Олена. Можемо зустрітися?
Голос колишньої зовиці звучав невпевнено, майже улесливо. Віка не чула його вже рік.
— Навіщо?
— Саша… він просить тебе повернутися.
Віка посміхнулася. Якийсь час тому ці слова змусили б її серце битися швидше, вселили б надію.
Тепер вони викликали лише легке здивування.
— Передай Саші, що я щаслива. У мене є робота, друзі, дочка. І волосся, до речі, відросло. Але це вже неважливо.
— Віка, він змінився. Зрозумів свої помилки.
— Олена, він не змінився. Просто його нова жінка пішла, і він залишився сам. Ніна Петрівна розповіла все моїй мамі.
— Розповіла?
— Вже неважливо. Передай йому — я пробачила його. Але повертатися не буду. Ніколи.
Віка поклала слухавку і обійняла дочку. Прощення далося їй нелегко, але воно звільнило її від злості і образи, які отруювали життя.
— Ходімо, сонечко. Дядько Ігор обіцяв відвести нас до цирку.
— Дядько Ігор хороший. Він каже, що ти найкрасивіша.
— Навіть коли я була без волосся?
— Він сказав, що не бачив тебе без волосся. Але впевнений, що ти завжди красива.
Віка посміхнулася. Ігор з’явився в її житті пів року тому — колега по новій роботі, чоловік, який зумів розгледіти в ній не жертву обставин, а сильну жінку.
Він не задавав зайвих питань про минуле, не жалів її, не намагався «врятувати».
Він просто кохав — спокійно, надійно, без пафосу і гучних слів.
У двері подзвонили — це прийшов Ігор. Він приніс квіти — скромний букет і квитки в цирк.
Маша радісно побігла до нього, і він підхопив її на руки, закружляв, викликавши захоплений сміх.
— Як справи, красуні? — запитав він, цілуючи Віку в щоку.
— Чудово, — відповіла вона, спостерігаючи, як дочка показує Ігорю новий малюнок. — Просто чудово.
