– Ти що, мала нахаба, масло вершкове на хліб мажеш? – тітка Маруся нависла над Асею зі спотвореним від злості обличчям, – Маргарин на що? Дивись, нахлібниця, і куди в тебе лізе все це?
– Я трохи, тітонько, зовсім трішки, маргарин несмачний такий, – Ася заплющила очі і втягнула голову в худенькі плечі.
Тітка докоряла їй кожним шматком, незважаючи на те, що Асина мама регулярно надсилала гроші з надлишком, і на їжу, і на одяг зі взуттям.
– А ну зникни з моїх очей, – розпалювалася тітка, – Хлів нечищений, двір не підметений, а вона розсілася, пані, геть звідси, приблуда.
Ася прослизнула повз червону від злості родичку, вискочила у двір і розридалася. Ну за що? За що вона так з нею?
Десятирічний Генка, Асін ровесник і старший син тітки, єдиний, хто не гнобив дівчинку в цьому будинку, схопив її за руку і потягнув у бік сараю.
– Їж, Ася, – Генка простягнув сестричці шматок хліба, стягнутий у матері з-під носа, – У хліві я почистив, а двір ми з тобою разом швидко підметемо, їж, не плач…
…Сім’я Копилових була величезною. Батьки Петра і Олени домовилися одружити їх, коли ті ще пішки під стіл ходили.
А як підросли, так і самі повірили в те, що доля їх підготувала один одному.
Чи була між ними любов? Та хто ж його знає, але плодилися і розмножувалися вони регулярно, дванадцять діток на світ привели.
Життя в селі важке, хто сільський, не дасть збрехати, та таку зграю прогодуй спробуй. Що з тих колгоспних трудоднів, сльози одні, так що господарство тримали велике, тільки встигай повертатися.
Діти, звичайно, були помічниками. Старша з дочок, Клавдія, третя за рахунком, змалку за іншими дітьми ходила, няньчила, та по дому господарювала, поки мати з батьком в полі справлялися.
Останньою Маруську Олена народила, коли за сорок їй було. Ну навіщо? Вже ні сил, ні бажання з лялькою морочитися у батьків не було, а тому годувати не стала, Бог дав, він і візьме.
Клавдія матір докоряла, та тільки, як об стіну горох, тому забрала вона ні в чому не винну дитину в свою сім’ю.
Чоловік, Андрій, не заперечував, тим більше до того часу вони вже поховали трьох своїх синочків, які народжувалися, але майже відразу йшли у засвіти.
Маруся підростала, старшу сестричку мамою називала, а з рідною матір’ю і знатися не хотіла.
Андрія не стало раптово, коли дівчинці було п’ять. Клавдія сильно сумувала, дуже любила чоловіка, але Маруську на ноги ставити крім неї нікому було. Тож довелося поховати горе в пам’яті.
Тільки через десять років знову вийшла заміж. У сімнадцять і Маруся її заміж подалася.
Так, з різницею в пару місяців і народжували, Клавдія дочку, Асеньку, а Маруся сина, Гену.
Чоловіка Клави, Степана, на посаду в район перевели, так і роз’їхалися сестра-мама з сестрою-дочкою.
Чи то за гріхи батьківські, чи то доля така Клавдії випала, але і Степана вона поховала, коли Асеньці дев’ять рочків було.
Родичі чоловіка змусили її похорон і поминки за свій рахунок справляти, та так, щоб честь по честі.
Продала Клава все, що хоч якусь цінність представляло, та ще й винна залишилася.
Ось тоді вона на поклон до сестрички, якій свого часу на той світ відправитись не дала, як рідне дитя випестила і поїхала.
В ноги впала, просила, щоб Асенька у них пожила, поки вона в багатому будинку працювати стане та борги відпрацьовувати.
Маруська стиснула губи, але відмовити не наважилася, хоч своїх діточок вже троє у неї було.
Так Ася в пекло до родичок і потрапила.
– Аська, а ну йди сюди, – тітка, яка з ранку перебувала в поганому настрої, покликала дівчинку у двір, – Давай, скидай калоші, штани, та лізь у корито.
Ася остовпіла. Зябко на вулиці, початок жовтня, корито, повне глиною, навіть трохи крижаною кіркою вкрилося.
І що тітці в голову впало в таку пору будинок підмазувати?
– Тітко Маруся, може, хоч у лазню перенесемо, холодно, ноги замерзнуть, – дівчинка, намагаючись напоумити тітку, витріщивши на неї жалібні очі.
– А ну лізь хутко, ледарка, – замахнулася на неї злюща жінка, – Ще лазню забруднити не вистачало. Давай-давай, я воду гарячу підливати стану, може й не захворієш.
Закусивши губи і стримуючи сльози, Ася роздяглася і залізла в корито.
Ноги застигли відразу, але тітка пообіцяла підганяти її палицею, якщо що, і дівчинка почала топтати глину, витираючи крадькома сльози.
Генка, який вже тягнув у двір відра з водою, спробував влізти в корито, підмінити Асю, але мати дала йому такого гучного ляпасу, що стало зрозуміло, цього разу допомогти сестричці не вийде.
Увечері Ася злягла з температурою. Тітка, обізвавши її лайкою, зло сунула дівчинці якусь таблетку і зникла за дверима.
– Матуся…, – шепотіла Ася, кутаючись в ознобі в тоненьку ковдру. – Рідна, мила, забери мене, мамочко, не можу я тут більше. Я працювати піду, я допомагати буду, матусенько.
То уві сні, то наяву, їй чулися веселі голоси з кухні. Дядько Яків, чоловік тітки, який ставився до Асі, як до меблів, приїхав з роботи.
Молодші брат і сестра, Катька з Толиком, верещали від захвату, мабуть, обдаровані батьком.
Тітка, гримлячи тарілками, щось монотонно бухтіла. До Асі вона більше не заглядала.
Коли всі в будинку заснули, дівчинка почула, як відчинилися двері і в отвір протиснувся Гена.
Він приніс їй свою ковдру і ще щось притискав до грудей. «Щось» виявилося пряником і цукеркою.
– Тато привіз, – віддаючи сестричці дари, він уникав її погляду. – Мама сказала тобі не даватиме, сказала, щоб самі потайки їли, а я ось…, – він допоміг Асі розгорнути цукерку.
Тітка влетіла в кімнату раптово, немов чекала шурхоту обгортки під дверима.
– Так і знала, що понесеш. Я що тобі веліла? – мати схопила Генку за вухо і з силою потягла до дверей.
Зачинивши за сином двері, вона повернулася і дала Асі такого ляпасу, що з її очей бризнули сльози.
Пряник випав з її долоні і покотився по підлозі. Тітка тут же почала топтати його ногою, розмазуючи в крихти по підлозі.
А Асі здавалося, що ця відьма топче не пряник, а її саму, лютуючи і проговорюючи прокляття.
Вранці Ася прокинулася від ласкавих маминих дотиків і поцілунків. Вона приїхала! Почула і приїхала!
Тітка тупотіла біля дверей, потайки поглядаючи на слід від ляпаса на обличчі племінниці.
Намагалася щось белькотіти, пояснювати, але Клавдія її зупинила:
– Так, Маруся, я до тебе з подарунками і гостинцями для твоїх діточок, а тут… таке. А може права була тоді наша мамка, кинувши тебе на лавку, лишивши на загибель?
Може, ще тоді відчула, яку гадину на світ білий народила? Немає у тебе більше ні сестри, ні матері, і племінниці теж немає. Бог тобі суддя.
Асині речі зібрали швидко. Більше ні словом не обмовилися. І пішли геть з Маруськиного життя, не озираючись.
Генка стояв за воротами, дивлячись їм услід, поки вони зовсім не зникли з поля зору.
***
– Асенька, це ти? – жінка почула в телефонній трубці незнайомий, старечий голос.
– Так. А ви хто? – Асі чомусь раптом стало не по собі.
– Так тітка я твоя, Маруся, – закашлялася на тому кінці жінка, – допомоги у тебе просити дзвоню. Одна я зовсім залишилася, хворію сильно.
Генка з шістнадцяти років носа додому не показує, навіть не знаю, чи живий. Катька все гуляла-гуляла, та пропала зовсім.
А Толіка за грати, ні за що посадили. Дядько Яша у засвіти подався, а я ось… Приїжджай, мила, допоможи, прошу.
– Ви помилилися номером, жінко, тут немає ваших рідних. Ви колись обміняли їх на м’ятний пряник.
А у Гени все добре, вчасно він з вашого осиного гнізда з’їхав. І не дзвоніть сюди більше. Нехай вам Бог допомагає.
Ася повісила трубку і похитала головою, немов струшуючи сумні з дитинства спогади.
