Вечеря була готова. Даша накрила на стіл і тільки зібралася покликати чоловіка, як у двері подзвонили.
Микола пішов відкривати.
– А я до вас! – пролунав із передпокою голос свекрухи – Ніни Ігорівни.
Вона пройшла на кухню і, побачивши святково накритий стіл, заявила:
– Що? Удвох вирішили відзначити? Забули, хто вам допомагав цю квартиру купувати? Адже це ми з батьком вам цілих п’ятдесят тисяч додали до першого внеску!
– Як не пам’ятати! – посміхнулася Даша. – Ви потім цілий рік нам і всій родині про це нагадували, поки ми вам ці гроші не повернули.
– Повернули. Правильно – борги треба повертати. Головне ж що? Ми вам їх дали в той момент, коли вони були вам потрібні.
Як то кажуть, «дорога ложка до обіду». А якби не наші п’ятдесят тисяч, ви б на перший внесок ще пів року збирали. Тож пам’ятай добро, Дар’я!
– Та я вже зрозуміла, що, якщо забуду, ви мені обов’язково нагадаєте.
– Гаразд, досить вам сваритися. Давайте за стіл – все-таки сьогодні у нас радісна подія: останній внесок за квартиру виплатили, тепер вона вже наша, – зупинив жінок Микола.
– А діти де? – поцікавилася Ніна Ігорівна.
– У моїх батьків, на дачі, – відповіла Даша.
– Ну, давай, Коля! Перший тост з тебе – господаря квартири, – запропонувала синові мати.
– Ми ніби як разом з Дашею старалися, – сказав Микола, піднімаючи келих. – Тож за нас, за те, щоб ми в цій квартирі жили так само мирно, як і раніше!
– А що з грошима будете робити? – запитала Ніна Ігорівна.
– З якими грошима? – здивувався Микола.
– Ну, як, у вас же тепер щомісяця залишатиметься майже двадцять тисяч гривень зайвих. Куди їх подінете?
– Ну, ви гумористка, – засміялася Даша. – Зайві! Та у нас стільки дірок, що нам ще б два рази по стільки ж не завадили б!
– Так, тобі тільки дай гроші в руки, через п’ять хвилин вже кудись прилаштуєш, – пирхнула свекруха. – А ви стратегічно думайте! План будуйте! Ось що вам зараз найбільше потрібно?
– Ремонт на кухні зробити, – сказала Даша.
– Машину поміняти, – одночасно з дружиною заявив Микола.
– Ех! З вас стратеги, як з ганчірки шуба. Дитину вам потрібно завести. Третю! Я це сьогодні вранці зрозуміла.
– Ніна Ігорівна, а ви ось перед тим, як це зрозуміли, випадково з дуба на кактус не падали? – обережно запитала Даша.
– Ні. Почекай, я тобі зараз все поясню. У вас дві дівчинки вже є. А Колі спадкоємець потрібен!
– А що, у нас є, що успадкувати? Ось ця квартира і машина, яку Коля частіше лагодить, ніж їздить на ній.
Ну, хіба що тижневий комплект сімейних трусів – синенькі такі, в білу смужку. Можете подивитися – на балконі сохнуть, – посміхнулася Даша.
– А ось ти не права, Дашка. Кожен чоловік хоче мати сина. І Коля хоче, тільки він тобі не каже.
Тому, давайте. Тим більше, що час зараз підходящий – дівчатка вже великі, Наташці десять, Ірці шість. Допоможуть, якщо виникне потреба.
– Ніна Ігорівна, наших дочок звуть Наталка та Іра, запам’ятайте, будь ласка. Ніяких Наташок та Ірок.
І мене теж не називайте Дашкою, – сказала невістка. – А питання про те, скільки нам мати дітей, ми з Колею вирішимо самі.
Свекруха пішла, Даша вимила посуд, зайшла в кімнату. Микола сидів перед телевізором, клацав пультом, перебираючи канали.
– Ти сказав матері, що ми закінчили платити іпотеку? – запитала вона.
– Так, сказав. А що, треба було в таємниці тримати?
– Ні. Просто я розраховувала, що ми сьогодні вдвох посидимо, порадіємо. А вона прийшла і весь настрій зіпсувала. Та ще й ця дурна ідея про третю дитину.
– Чому дурна? Я б хотів, щоб у нас був син, – сказав Микола.
– Хотів? Тобто ти хочеш сказати, що ця ідея не твоєї матері, а твоя? – обурилася Даша.
– Ідея мами, але я її підтримую.
– А я ні, – сказала Даша і пішла в спальню.
Два тижні про цю розмову ніхто не згадував, але атмосфера в домі була напружена. Легше стало, коли дочки повернулися з дачі.
Але в суботу до обіду знову прийшла свекруха.
– Ну, що? Вирішили щось? – запитала вона Дашу.
– А що ми мали вирішити?
– Щодо сина? – уточнила Ніна Ігорівна.
– Я ж просила вас не втручатися в цю справу, – нагадала Даша.
– Ти просила, а ось Коля думає інакше. Знаєш, як він з Юлькіним Сашком спілкується? Ось минулих вихідних Коля до нас на дачу приїжджав – батькові треба було допомогти.
Так вони з племінничком і в футбол грали, і на риболовлю разом ходили.
А що дівчата! Я ось жодного разу не бачила, щоб він з ними так грав, – сказала свекруха.
– Звичайно, не бачили. Адже ви на свою дачу наших дітей, на відміну від дітей вашої дочки, не запрошуєте.
Та і я у вас там за дванадцять років не більше п’яти разів була, – відповіла Даша.
– А ти ось народи сина, тоді буду запрошувати.
– Ні вже, мені і у своїх батьків на дачі добре.
Але, мабуть, слова матері впали на родючий ґрунт у душі Миколи, бо він якось сказав дружині:
– Даша, а може, мати права? Тобі тридцять два, мені тридцять п’ять. Ще три-чотири роки, і буде пізно про дітей говорити. Давай підемо за хлопцем.
– Коля, я майже без перерви просиділа в двох декретах і тільки три роки тому вийшла на роботу. Знаєш, як мені було важко?
Та й соромно теж: дівчата, яких я колись навчала, тепер класні фахівці, Люся, наприклад, – начальник відділу, а я ніби вперше програми побачила.
Мене на курси відправили, я, нарешті, людиною себе відчула розумною, а ти хочеш знову замкнути мене вдома з памперсами і горщиками? Ні.
Я свій обов’язок перед державою виконала. Ти в курсі, що за статистикою у нас на одну жінку припадає півтори дитини?
Тобто я відстрілялася за себе і ще за когось. Та й своє здоров’я я теж хочу поберегти. Хочеш сина – народжуй сам. Нехай у тебе зуби псуються, волосся випадає, гормони грають.
А я потім, як це робила двічі твоя мама, спитаю тебе, що це ти так розтовстішав і ніяк не можеш привести себе до ладу після пологів.
– Ну, не так все це й страшно.
– Помиляєшся, Коля. Ти чув, що жінка повинна народжувати стільки дітей, скільки вона в змозі виростити? Сама, без чоловіка. Так ось – я трьох не підніму.
– Але ж я поруч з тобою, Даша.
– І ти можеш мені гарантувати, що будеш зі мною і з нашими дітьми хоча б доти, доки вони не стануть на ноги?
– Звичайно. Я взагалі все життя буду з вами.
– Добре. Давай тоді домовимося: як тільки ти перепишеш на мене свою частину нашої квартири, я народжу третю дитину.
Причому ніхто не гарантує, що це буде хлопчик, – запропонувала Даша.
– А квартира тут до чого? – не зрозумів Микола.
– А до того, що якщо ми зараз посваримось та розлучимося, то з урахуванням моєї і дитячих часток – адже ми використовували і дикретні виплати – я зможу забезпечити двох дітей житлом.
Зможу виростити їх, і дати їм освіту. А ось трьох я потягну тільки якщо у мене буде трикімнатна квартира. І то з великими труднощами це вийде.
– Ну, так ми начебто розлучатися не збираємося, – сказав чоловік.
– Свєта, сусідка наша, теж не збиралася з Мішею розлучатися. Народила йому дочку і двох синів.
А він від неї до своєї секретарки пішов і половину квартири відтяпав. І живе тепер Свєта в старому й брудному районі міста з трьома дітьми в однокімнатній квартирі.
А Міша з молодою дружиною двокімнатку купив і поповнення в родині чекає. Я так не хочу, тому мінімізую ризики. Ну, що скажеш?
– Треба подумати, – відповів Микола.
– Ось і подумай. І мама твоя нехай подумає.
Ніна Ігорівна прибігла наступного ж дня.
– Ти що, Даша? Зовсім розуму позбулася? За квартиру дванадцять років платили, ти з них шість років у декреті сиділа. А тепер вимагаєш, щоб Коля все тобі віддав?
– Знаєте, Ніно Ігорівна, а я теж не хочу залишитися на узбіччі життя через те, що Його Величності Миколі заманелося спадкоємця завести. Якщо я зараз з роботи піду – це все.
Кому буде потрібен економіст, якому ось-ось виповниться сорок років, до того ж практично без досвіду роботи? Куди мені потім іти? Підлоги до пенсії мити?
– Жінки і з трьома, і з п’ятьма дітьми спокійно працюють. Ти просто уперлася і вигадуєш всяку нісенітницю, – заявила свекруха.
– Знаю, що працюють. Але в кожній родині свої обставини. Може, їм бабусі допомагають. А ось ви допомагали мені, коли діти були маленькими?
Хоча б раз ви погодилися посидіти з дівчатками, коли я вас про це просила? Ні. Допомагали мої батьки.
Тож ваша думка, Ніно Ігорівно, у питанні про те, скільки нам мати дітей, не враховується.
Увечері, коли Даша перед сном розплітала дочкам коси і розчісувала їх, шестирічна Іра запитала:
– Мамо, а бабуся Ніна і тато не люблять нас з Наталею?
– З чого ти це взяла, люба? – здивувалася Даша.
– Бабуся весь час каже, що дівчатка – це погано, а хлопчики – добре, – відповіла дочка.
– Бабуся помиляється. Дівчатка – це дуже добре. А такі чудові, як ви з Наталею, – це навіть більше, ніж добре. Це чудово. Все, на добраніч, моя хороша. Солодких снів.
Виходячи з кімнати, Даша зіткнулася з чоловіком.
– Даша, я все чув. Мені соромно, – прошепотів Микола. – Зачекай.
Він зайшов у дитячу і сів на ліжко Наталки.
– Не спите, дівчатка? А який завтра день, знаєте? – пошепки запитав він.
– Неділя, – відповіла Іра.
– А як ви думаєте, в неділю в міському парку каруселі працюють? – знову запитав батько.
– Працюють, напевно, – сказала Наталка.
– А давайте ми завтра підемо і перевіримо це. Згодні? – запропонував він.
– Ура! – голосно закричала Іра.
– «Ура» будемо завтра кричати. А зараз лягаємо спати.
Микола зайшов на кухню, де дружина в цей час розвантажувала посудомийку.
– Даша, я все зрозумів. Ну, вибач мене. Я обіцяв дівчаткам, що ми завтра підемо на каруселях кататися. Ти з нами?
– Якщо запросиш, то з вами.
Наступного дня після сніданку вони вирушили до міського парку. Каталися на каруселях, їли морозиво, фотографувалися.
У родині знову настав мир. Бо стороння думка більше не враховувалась.
