— Ти спочатку зі своєю сестрою розберися, яка з нашого холодильника продукти тягає, а потім вже мені будеш розповідати…
…— І це що ще таке? — голос Вадима пролунав за спиною Ольги різко.
Так що вона навіть не здригнулася, а лише завмерла на місці, відчуваючи, як всередині неї щось холодне і важке остаточно застигло.
— Я не зрозумів, це сукня нова? Ми ж ніби домовлялися, що цього місяця економимо. У нас же цілі, плани, чи ти вже все забула?
Ольга повільно обернулася. Вона стояла посеред кімнати, все ще відчуваючи на плечах приємну вагу нової тканини.
Сукня була недорогою, простою, купленою зі знижкою після важкого робочого тижня, просто щоб хоч якось себе порадувати.
Вона подивилася на чоловіка. Він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї тим самим поглядом, який вона навчилася ненавидіти.
Поглядом праведного обвинувача, який заздалегідь знає, що він правий, а його співрозмовник — винен.
— Цілі і плани у нас завжди, Вадим, — спокійно відповіла вона. — Тільки чомусь ці цілі завжди означають, що економити повинна саме я. На собі.
— Знову ти за своє! — він зробив крок вперед, підвищуючи голос. — При чому тут ти? Ми — разом! Бюджет у нас спільний. Кожна зайва витрата — це удар по нашому спільному майбутньому.
Я думав, ти це розумієш. Невже так складно було потерпіти? Купила б наступного місяця, коли буде більше грошей.
Він говорив так, ніби читав нотації нерозумній дитині.
Ольга слухала його і відчувала, як останні залишки її терпіння, виснажені роками ось таких ось «розмов», випаровуються без сліду.
Вона мовчала, даючи йому виговоритися, виплеснути весь свій накопичений праведний гнів з приводу сукні за п’ятсот сімдесят гривень.
Вона дивилася на його спотворене невдоволенням обличчя і вперше в житті не відчувала ні образи, ні бажання виправдатися. Тільки ясність.
Він закінчив свою тираду, чекаючи від неї або каяття, або відповідних криків. Але вона просто дивилася на нього.
— Чому ти мовчиш? Немає чого сказати? Визнаєш, що була неправа? — з натиском запитав він, явно бажаючи закріпити свою перемогу.
Ольга криво посміхнулася. Перемога. Він навіть не уявляв, яку війну щойно програв.
— Знаєш що, мій милий… — сказала вона рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом.
— І що ж?
— Ти спочатку зі своєю сестрою розберися, яка з нашого холодильника продукти тягає, а потім вже мені будеш розповідати, що я занадто багато грошей на себе витрачаю!
Вадим завмер. Його обличчя на мить втратило всю свою пихатість, змінившись виразом дурного здивування.
— При чому тут Катя? Чого ти її чіпаєш! Вона моя сестра, вона приходить в гості.
— В гості? — Ольга зробила крок йому назустріч, і тепер вже він інстинктивно відступив. — В гості приходять з тортиком до чаю.
А не з порожніми сумками, які на виході набиті доверху м’ясом, сиром і ковбасою, купленими на мої гроші.
Або ти думаєш, я не помічаю, як після кожного її «візиту» наші полиці порожніють? Ти робиш вигляд, що сліпий, а я повинна робити вигляд, що у мене грошей кури не клюють?
— Це якась маячня, ти все перебільшуєш! — почав закипати він, розуміючи, що його звична тактика звинувачення не працює. — Вона ж родина! Рідна людина!
Тобі що, шкода для неї шматка ковбаси? Яка ж ти дріб’язкова, Оля, я просто вражений!
— Дріб’язкова? — перепитала вона, і в її голосі прорізалися сталеві нотки. — Ну добре, я дріб’язкова. Я рахую кожну копійку, бо знаю, як важко її заробляти.
І я втомилася годувати твою тридцятирічну здорову сестричку, яка цілком може сама собі купити їжу.
Тож наша розмова про мою сукню на цьому закінчена. А ось розмову про твою сестру ми тільки починаємо.
Вадим пішов за нею на кухню, його кроки були важкими, різкими. Він був упевнений у своїй правоті і не збирався відступати.
— Я просто в шоці, Оля. Моя сестра, моя єдина сестра! Вона приходить до нас в дім, а ти рахуєш, скільки шматків сиру вона з’їла! Це ж принизливо! Ти намагаєшся посварити мене з моєю родиною, ось що ти робиш!
Ольга мовчки пройшла до холодильника, її спина була прямою, а рухи — вивіреними і спокійними.
Йому потрібно було, щоб дружина зірвалася, щоб вони обоє опинилися в багнюці скандалу, де він відчував себе впевненіше. Але вона не давала йому цього шансу.
— Ти мене взагалі чуєш? — не вгамовувався він, нависаючи над нею. — Катя любить тебе, вона завжди так добре про тебе відгукується! А ти за її спиною…
Ольга не відповіла. Вона просто взялася за ручку і з легким клацанням відкрила дверцята холодильника.
Біле світло вирвало з напівтемряви кухні гнітючу картину. Вона зробила крок убік, запрошуючи його поглянути.
— Дивись, — її голос був тихим, але в дзвінкій тиші кухні він пролунав як постріл. — Просто дивись. Ось тут, — вона вказала на порожню полицю, — вчора лежав цілий шматок буженини, який я купила нам на вечері на три дні. Його немає.
Ось тут, — її палець перемістився на дверцята, — стояла упаковка з шести йогуртів. Залишилося два.
А ось на цій полиці, поруч з твоїм пінним, лежав великий шматок твердого сиру і палиця дорогої салямі. Де вони, Вадиме?
Випарувалися? Може, у нас завелися миші-мутанти, які вміють відкривати холодильник і забирати їжу цілими упаковками?
Вадим замовк, дивлячись на порожні полиці. Докази були занадто наочними, щоб їх можна було заперечувати.
Але визнати правоту Ольги означало зрадити сестру, а це в його системі цінностей було немислимо.
— Ну… може, вона взяла трохи, — невпевнено пробурмотів він, відводячи погляд. — Що в цьому такого? Я їй дозволив. Їй, можливо, це потрібніше. У неї зарплата менша.
Це було останньою краплею. Ольга повільно закрила холодильник. Вона повернулася до нього, і в її очах він не побачив ні злості, ні образи. Він побачив рішення.
— Добре. Якщо їй це потрібніше, значить, так тому і бути, — вимовила вона. — Так ось, слухай сюди, милий.
З завтрашнього дня я купую їжу тільки для себе. На одну порцію. Рівно стільки, скільки мені потрібно на вечерю.
А ти, раз ти такий щедрий і дозволяєш роздавати наші продукти, ходи тепер харчуватися до своєї сестрички. У неї ж тепер є і буженина, і сир, і ковбаса. Нехай поділиться.
— Що? Ти що, жартуєш? — він недовірливо посміхнувся, намагаючись звести все до дурної жіночої істерики. — Припини цей концерт. Будеш мені ще умови ставити?
— Це не умови. Це новий порядок нашого життя, — її голос не здригнувся. — І ще одне.
Якщо я ще раз побачу твою сестру з нашими продуктами в руках або помічу, що з холодильника зникло хоч щось, що я купила для себе, — цей холодильник спорожніє назавжди.
Я знайду, де мені поїсти, повір. А ось ти тут з голоду загнешся. Живи зі своєю сестрою, раз вона тобі дорожча.
Вадим дивився на неї, і до нього повільно почало доходити, що це не жарт і не погроза. Це був вирок. Але його чоловіче его все ще відмовлялося в це вірити.
— Та роби що хочеш, — махнув він рукою, намагаючись зберегти впевненість. — Подивимося, чи вистачить тобі сил довго грати в ці ігри. Як дитина…
Вадим прокинувся наступного ранку з неприємним осадом, але твердою впевненістю, що Ольга просто дується.
Він звик до її спалахів, які зазвичай закінчувалися тихим примиренням через день-два. Жіночі примхи, не більше.
Він демонстративно зібрався на роботу, не сказавши їй ні слова, впевнений, що до вечора все повернеться на свої місця.
Голод, як він вважав, — найкращий вчитель для норовливих дружин.
Коли він повернувся додому, квартира зустріла його незвичною тишею. Зазвичай о цій порі з кухні вже доносилися різні звуки і апетитні запахи вечері.
Сьогодні ж не пахло нічим. Ольга сиділа в кріслі у вітальні з ноутбуком на колінах і, здається, навіть не помітила його приходу.
— Я вдома, — кинув він, скидаючи взуття.
— Бачу, — не відриваючись від екрану, відгукнулася вона.
Його охопило роздратування. Він пройшов на кухню, сподіваючись побачити хоч щось, що можна було б з’їсти.
Холодильник гудів рівно і безпристрасно. Вадим відкрив його і завмер. Він не був порожнім. Гірше — він був демонстративно, образливо акуратним.
На середній полиці, на чистій тарілці, лежала одна запечена куряча грудка, поруч стояв невеликий контейнер з гречкою і овочевим салатом. Одна порція.
На дверцятах самотньо примостився один питний йогурт. Все. Решта полиць сяяли незайманою чистотою.
— Що це таке? — його голос зірвався на крик.
Ольга з’явилася в дверному отворі, спокійна і непроникна.
— Це моя вечеря. Я її скоро буду їсти.
— А я? — він тицьнув пальцем собі в груди. — А мені що їсти? Я з роботи прийшов, я голодний!
— Не знаю, Вадиме, — вона знизала плечима, і в цьому жесті було стільки байдужості, що його затрясло від злості. — Ти ж сам вчора сказав, що твоїй сестрі потрібніше.
Я припустила, що ти вирішив питання зі своїм харчуванням. Подзвони Каті, може, у неї щось залишилося від наших запасів. Вона ж живе в сусідньому домі, сходи, це недовго.
— Ти знущаєшся наді мною? — проричав він. — Ти вирішила влаштувати війну через шматок ковбаси?
— Я? Ні. Я просто послухалася твоєї поради і перестала бути дріб’язковою. Я більше не рахую, скільки продуктів йде з нашого спільного холодильника.
Тому що тепер у мене є свій, персональний продуктовий набір, — вона говорила з ним як зі сторонньою людиною. — А все інше мене не стосується.
Саме в цей момент, коли напруга в повітрі зросла, у двері подзвонили. Коротко, по-свійськи.
Вадим, не стримавши лайки, пішов відкривати. На порозі стояла Катя. Усміхнена, свіжа, з незмінною місткою сумкою через плече, поки що порожньою.
— Привіт! А я до вас на вогник! Думаю, забіжу, чаю вип’ю, — прощебетала вона, прослизаючи повз брата прямо в коридор. — Оля, привіт! А чим у вас так смачно пахне? Я голодна як вовк!
Ольга, вийшовши з кухні, перегородила їй шлях. На її обличчі не було й тіні ворожості, тільки спокійна, ввічлива відстороненість.
— Привіт, Катя. Нічим не пахне, тобі здалося. І на кухню не потрібно, там все одно нічого немає.
Катя завмерла, її посмішка зійшла з обличчя. Вона перевела розгублений погляд з Ольги на брата і назад.
— У сенсі… немає? Зовсім?
— Зовсім, — твердо підтвердила Ольга. — У нас сьогодні не прийомний день. Магазин закритий. Тож вибач, але чаю не буде.
Ображена до глибини душі, Катя почервоніла, розвернулася і, не сказавши ні слова, підлетіла до брата, який так і застиг у передпокої, спостерігаючи за цією сценою.
— Вадик, що за жарти? — прошепотіла вона гучним, обуреним шепотом. — Вона мене за кого приймає?! Ти дозволиш їй так поводитися з твоєю сестрою?
— Ти що собі дозволяєш?! — голос Вадима, до цього розгублений, наповнився темною, отруйною люттю.
Приниження перед сестрою було для нього страшнішим за будь-який скандал наодинці.
Він розвернувся, відтіснивши Катю за спину, і пішов на Ольгу, як бик на червону ганчірку.
— Ти що їй говориш?! Ти її ще й виганяєш з дому? З мого дому? Ти хто така, щоб вирішувати, кому сюди приходити, а кому ні?
Ольга не відступила ні на крок. Вона дивилася прямо на нього, в його палаючі злістю очі, і бачила в них не гнів чоловіка, а переляк хлопчика, якого спіймали за руку.
— З твого будинку? — спокійно перепитала вона. — Цікаво. А хто оплачує більшу частину іпотеки за цей «твій» будинок, не нагадаєш?
Хто працює на двох роботах, щоб у нас були не тільки стіни, але і їжа в холодильнику? Їжа, яку твоя сестра виносить сумками.
— Не смій рахувати гроші! Це низько! — викрикнув він. — Я теж працюю!
— Так, ти працюєш. І твоєї зарплати ледь вистачає, щоб покрити кредит за твою машину і твої особисті витрати. Все інше — на мені.
І я не проти. Я не була проти, поки не усвідомила, що утримую не тільки нас двох, але і твою дорослу, працездатну сестру. Я втомилася бути дойною коровою, Вадиме.
Катя за його спиною ахнула, зображуючи смертельну образу.
— Вадик, ти чуєш, що вона каже? Вона мене ображає! Вона вважає мене нахлібницею!
— А ти не нахлібниця? — Ольга перевела на неї холодний, досліджуючий погляд. — Ти приходиш в чужий дім з порожніми руками і йдеш з повними сумками.
Ти жодного разу не запитала, як у нас справи, чи вистачає нам грошей. Ти просто приходиш і береш.
Це не називається «бути нахлібницею»? Яким словом ти це називаєш? «Родинна допомога»? Тільки допомога чомусь завжди тече в один бік.
Вадим остаточно втратив контроль. Він схопив Ольгу за плече, не сильно, але владно.
— Замовкни! Я забороняю тобі так розмовляти з моєю родиною! Ти повинна вибачитися перед нею. Негайно!
Ольга повільно опустила погляд на його руку на своєму плечі, а потім знову подивилася йому в обличчя.
Її погляд був таким, що він мимоволі відсмикнув руку, немов обпікся.
— Твоя родина? — вона промовила це так тихо, що Вадиму і Каті довелося напружитися, щоб розчути. — Значить, вона — твоя родина… А я хто, Вадим? Я хто в цій твоїй системі координат?
— Ти — моя дружина! І ти повинна поважати мою сестру! Це не обговорюється! — випалив він, розуміючи, що програє, і від цього ще більше розлютився. — Це моя кров! Моя сім’я! І якщо тобі щось не подобається, то це твої проблеми!
Він вимовив ці слова. Фатальні, остаточні. Слова, які перекреслили все. У кімнаті запала тиша, але не важка і гнітюча, а легка і прозора, як повітря після грози.
Ольга дивилася на нього, і на її обличчі вперше за весь вечір з’явилося щось схоже на посмішку. Криву, гірку, але точно посмішку.
— Добре, — сказала вона тим самим рівним голосом. — Тепер все зрозуміло. Ти правий. Це мої проблеми. І я їх зараз вирішу.
Вона розвернулася і пройшла в спальню. Вадим, не розуміючи, що відбувається, залишився стояти посеред коридору. Катя смикала його за рукав.
— Що вона задумала? Вадик, вона якась ненормальна сьогодні!
Через хвилину Ольга повернулася. У руках вона тримала його спортивну сумку, яку він брав у відрядження. Вона кинула її йому під ноги.
— Збирай свої речі, — сказала вона. — І йди. До своєї сім’ї.
Вадим тупо дивився на сумку, потім на неї.
— Що? Ти… ти мене виганяєш?
— Я не виганяю. Я відпускаю тебе до твоєї справжньої сім’ї, про яку ти так піклуєшся. Ти ж сам щойно все пояснив. Вона — твоя сім’я. А я — так, проблема, якій не подобається твоя сім’я.
Ось я і вирішую цю проблему. Прибираю себе з вашого рівняння. Збирай речі. Тільки найнеобхідніше. Решту забереш потім.
Він стояв, як блискавкою вдарений, не в силах повірити в реальність того, що відбувається.
Цього не могло бути. Дружини так себе не поводять.
Вони кричать, плачуть, б’ють посуд, але вони не виставляють чоловіків за двері з крижаним спокоєм.
— Ти… ти пошкодуєш про це! — вичавив він із себе єдину погрозу, яка спала йому на думку.
— Не думаю, — відповіла Ольга, притулившись до дверного косяка і схрестивши руки на грудях. — Починай. Або тобі допомогти?
Це було остаточне приниження. Він, розгублений і розчавлений, підхопив сумку і пішов до кімнати, безглуздо згрібаючи з полиць перші-ліпші речі.
Катя семенила за ним, щось голосячи. Ольга не зрушилася з місця. Вона просто спостерігала, як її чоловік, її проблема, пакує себе і готується зникнути з її життя.
Коли він, набивши сумку, пройшов повз неї до виходу, він не подивився на неї. Він не наважився.
Двері за ним і його сестрою зачинилися. Ольга залишилася одна. Вона глибоко вдихнула. Повітря в квартирі раптом здалося дивно чистим і свіжим…
