— Ти вкрала гроші, — сказав Віктор, не дивлячись мені в очі. — Тільки ти знала, де конверт. Більше нікому.
Я повільно поклала телефон на стіл. Пауза. Вдих.
— Вітя, я не брала.
— Не називай мене так. Сто п’ятдесят тисяч просто так не випаровуються. У п’ятницю гроші були, в понеділок — ні. За вихідні у мене була тільки ти.
Він дістав телефон, почав щось друкувати. Я бачила, як швидко бігають його пальці по екрану.
— Кому ти пишеш?
— Дізнаюся, як працює РАГС. Хочу скасувати запис. Не збираюся одружуватися на злодійці.
Слово це він вимовив буденно, ніби сказав «на бухгалтері» або «на сусідці». Я дивилася на нього і не впізнавала.
Три роки ми були разом. Останній рік я щовихідних приїжджала до нього, готувала, прала, прасувала його речі.
Ми готувалися до весілля — кожен по своїй частині. Він відкладав на банкет — сто п’ятдесят тисяч за ресторан.
Я займалася всім іншим: сукнею, обручками, букетом, запрошеннями. У мене вийшло більше, але я не рахувала точно. Це ж для нас обох.
— Вікторе, давай спокійно поговоримо. Може, ти сам переклав? Або хтось із твоїх приходив на тижні?
— Олена, досить. Я все розумію. Тобі терміново знадобилися гроші. Ти взяла і тепер боїшся зізнатися. Але це не привід брехати мені в обличчя.
Він встав, взяв ключі від машини зі столу.
— Я поїду до матері. Тобі краще зібрати свої речі. До вечора хочу бачити квартиру порожньою.
Двері грюкнули. Я залишилася одна на кухні, де ще пахло ранковою кавою. На холодильнику висів наш список справ перед весіллям — я писала його, з галочками. «Замовити обручки», «забронювати фотографа», «купити туфлі».
Зняла листок, зім’яла, кинула у відро.
Через два дні колега Наталя запитала на роботі:
— Олено, ти чому така? Весілля ж скоро — треба радіти!
Я дивилася в монітор, робила вигляд, що перевіряю документи.
— Весілля не буде.
— Як не буде? Ви ж все вже…
— Розлучилися ми.
Вона присіла на край мого столу, знизила голос:
— Що сталося?
— Там… складно. Потім розповім.
Але я розуміла — не розповім. Бо як пояснити? «Він вирішив, що я вкрала гроші на весілля, хоча у мене зарплата вища і накопичення на рахунку є». Звучить дико. І принизливо.
Наталя хотіла щось сказати, але задзвонив мій телефон. Номер незнайомий. Я вийшла в коридор.
— Алло?
— Тітонько Олено? Це Катя.
Племінниця Віктора. Шістнадцять років, випускний клас, рожеві кросівки і вічні навушники в вухах.
— Привіт, Катюша.
— Слухайте, я хотіла запитати… — Вона запнулася. — Мама сьогодні говорила бабусі, що дядько Вітя скасував весілля. Говорила, що ви гроші взяли. Це правда?
У мене перехопило подих.
— Ні, Катя. Неправда.
— А я так і думала! Ви ж завжди така… нормальна. Не те що деякі. Вибачте, що запитала. Просто у нас вдома всі тільки про це і говорять.
Коли вона повісила трубку, я стояла в порожньому коридорі офісу і дивилася у вікно.
Значить, вже вся його родина знає. Мати, брат, невістка, племінниці. Всі обговорюють, як я «вкрала» гроші на наше весілля.
Я згадала, як Ольга Семенівна пів року тому сказала мені: «У сорок один рік біла сукня — це непристойно. Ви вже того… бежеве візьміть». І я послухалася.
Як морщилася, коли бачила мене на сімейних обідах. Як одного разу, думаючи, що я не чую, сказала подрузі по телефону: «Вітьці б тридцятирічну знайти, а не ровесницю».
Увечері зателефонувала подруга Тамара. Без вступів, відразу:
— Олена, Віктор мені написав. Каже, весілля скасовується. І про гроші щось там розказував незрозуміле.
Я закрила очі.
— Тома, я не брала ці гроші.
— Я знаю, що не брала. Я тебе двадцять років знаю, ти востаннє в житті чуже взяла — яблуко у сусідки по парті в шостому класі. Але чому він так вирішив?
— Тому що логіка проста: гроші зникли, я була у нього на вихідних, значить, я.
— А хто ще міг взяти?
— Не знаю. Але у його матері є ключі. У брата є. У двох його друзів. Тільки про це чомусь ніхто не думає.
— Олено, а поговорити з ним?
— Намагалася. Він навіть слухати не хоче.
Тамара мовчала, потім тихо запитала:
— А ти хочеш його повернути?
Я подумала. Чесно подумала.
— Знаєш, Томе, зараз — ні. Тому що за три роки він так і не пізнав мене. Якщо в критичний момент він вибрав версію, де я злодійка, значить, він мене не знає зовсім.
Наступного дня я все-таки набрала його номер. Потрібно було спробувати — хоча б раз — почути одне одного нормально.
— Так, — відповів він сухо.
— Вікторе, давай зустрінемося. Спокійно поговоримо.
— Про що говорити?
— Давай подумаємо разом — хто ще міг зайти в твою квартиру? Може, хтось із родичів? Або друзів?
— Олена, досить вже. Я все розумію — тобі терміново знадобилися гроші. На що витратила? На сина? Сергій знову попросив?
Ось воно. Мій Сергій працює інженером-проектувальником, зарплата під сто тисяч, живе своїм життям.
Останній раз я давала йому гроші чотири роки тому — на перший внесок за іпотеку. З тих пір він сам справляється.
— При чому тут Сергій?
— Ну ти ж мати. Для матерів діти завжди на першому місці. Може, йому терміново знадобилося, ти і взяла нашу спільну заначку.
— Я не брала! У мене свої накопичення на рахунку лежать, навіщо мені брати з твого конверта?
— Значить, ти тепер ще й брехати будеш? Мама права — казала, що ти меркантильна. Що гроші для тебе головне.
Мама. Ось воно. Ольга Семенівна. Я згадала, як вона минулого місяця дарувала мені халат — бордовий, бабусин, явно натякаючи на вік.
Як щоразу приносила Віктору заморожені котлети — «сама робила, з хорошого м’яса» — і дивилася на мене: мовляв, не ти годуєш мого сина, а я.
— Вікторе, а твоя мати… вона приходила до тебе минулого тижня?
— Ти що, хочеш мою матір звинуватити? Олена, ти себе чуєш?
— Я просто питаю.
— Моя мати все життя кожну копійку рахує. Вона економніша за тебе в сто разів. Так, вона приходила — у вівторок, принесла котлет. І що?
— У неї є ключі від твоєї квартири?
— Є. І у брата є. Ти всіх підозрюєш? Тільки ось гроші зникли саме після твоїх вихідних.
— Знаєш, Вікторе, за ці три роки я жодного разу не просила у тебе грошей. Навпаки — я більше вкладала в наше спільне життя.
Згадай, хто оплачував продукти? Хто купував постільну білизну, посуд, рушники? У мене є записи. Хочеш, покажу?
— Ось бачиш! Ти навіть записувала, скільки витратила! Це і є меркантильність, Олена!
Він кинув слухавку. Я поклала телефон і відкрила старий блокнот із записами. Акуратні стовпчики цифр.
Продукти — моя колонка втричі ширша. Побутові речі — майже все я. Подарунки його рідним на свята — теж я. Він відкладав тільки на банкет. І тепер вважає, що я вкрала його гроші.
Закрила блокнот, прибрала в дальню шухляду. Не для доказів. Просто щоб не бачити.
Тамара прийшла ввечері. Без дзвінка, просто подзвонила у двері. З пакетом готової їжі з кулінарії.
— Їж. І розповідай все по порядку.
Я розповіла. Вона слухала, кивала, потім налила чай.
— Олено, а може, він справді розгубився? Подумав у паніці? Люди помиляються. Може, дати йому час — одумається?
— Тома, мені сорок один. За три роки він мав пізнати мене настільки, щоб у критичний момент не помилитися.
А він вибрав найпростішу версію — звинуватити мене. Навіть не спробував подумати, що може бути інакше.
— Але ви ж кохаєте одне одного.
— Кохали, — поправила я. — У минулому часі. Тому що людина, яка кохає, не піде всім розповідати, що я злодійка. Не вижене з квартири. Не звинуватить мого сина.
Тамара мовчала. Потім тихо:
— А ти думаєш, його мати могла взяти?
— Не знаю. Але вона єдина, хто відкрито був проти нашого весілля. Хто при кожній зустрічі натякав, що я «не пара» її синові.
— Доведеш?
— Ні. І не буду намагатися. Знаєш, Тома, зараз мені важливо інше. Прожити цей місяць одній. І зрозуміти дуже багато про себе.
Минув місяць. Дивний, тихий місяць. Я ходила на роботу, готувала собі вечері, вечорами читала.
Віктор не дзвонив, я теж мовчала. Просто жила звичайним життям — і дивувалася, як легко без нього.
Одного разу, прибираючи, я знайшла під диваном його шкарпетку. Сіру, з діркою на п’яті. Раніше я б зашила її автоматично, не замислюючись. Тепер взяла і викинула в сміттєвий бак.
Разом зі шкарпеткою туди полетіли три роки звички жити з оглядкою на чужу думку.
Я раптом зрозуміла: мені не вистачає не Віктора. Мені не вистачає ілюзії, що я комусь потрібна по-справжньому.
Але реальний Віктор — той, який назвав мене злодійкою — мені не потрібен. Зовсім.
Сергій приїжджав на вихідних, привіз продуктів.
— Мамо, як ти?
— Нормально. Правда.
— Той… ну, він тобі дзвонив?
— Ні. І не треба.
— Хочеш, я з ним зустрінуся? Поясню, як з матерями розмовляють?
— Сергій, не треба. Я сама розібралася. Точніше, все вже вирішилося само.
Він дивився уважно, потім кивнув:
— Ти змінилася. Стала… не знаю, як сказати. Спокійнішою чи що.
— Чеснішою з собою, — посміхнулася я. — І нарешті стала чесною із собою.
Вночі я прокинулася від того, що по обличчю течуть сльози. Не ридання, не схлипування — просто тихі сльози уві сні.
Виявляється, я не така спокійна, як думала. Просто біль приходить пізніше. Коли вже нікого немає поруч і не потрібно тримати обличчя.
Я встала, вмилася холодною водою, подивилася в дзеркало. Звичайне обличчя жінки. Не красуня, але й не страшна. Просто — звичайна. І цього достатньо. Для мене самої — достатньо.
Тамара казала:
— Олена, а раптом він справді розгубився тоді? Злякався? Може, варто дати шанс?
— Тома, за три роки потрібно було пізнати людину настільки, щоб не розгубитися. А він навіть не подумав, що може бути інакше.
— А якщо він прийде, попросить вибачення?
— Не прийде. Минув місяць. Якби сумнівався — прийшов би раніше.
Я помилилася. Спочатку прийшов його брат.
У суботу ввечері подзвонили у двері. На порозі стояв Денис, брат Віктора, сорока двох років, з конвертом у руках. Обличчя винуватий, погляд у підлогу.
— Олена, привіт. Можна увійти?
— Заходь.
Він пройшов на кухню, сів, поклав конверт на стіл.
— Вибач. Мати зізналася — це вона взяла гроші.
Я дивилася на конверт. Білий, з синіми квіточками по краю. Ми з Віктором вибирали його разом у магазині канцтоварів.
— Зрозуміло.
— Ось. Тримай. Твої сто п’ятдесят тисяч. Вітька зараз прийде, хоче поговорити. Він не знав, чесне слово. Мати тільки вчора зізналася.
— Чому вона зізналася?
— Вітька влаштував їй скандал. Вона знову почала про тебе — мовляв, добре, що розійшлися, не пара ви йому. Він розлютився, став кричати: чому вона тебе так ненавидить? Ось мати і сказала правду.
— Яку правду?
Денис почервонів, відвів очі:
— Що взяла гроші спеціально. Каже, хотіла перевірити — як Вітька себе поведе. Мовляв, якщо ти його справді кохаєш, то пробачиш звинувачення. А якщо ні — значить, корислива. Ось така в неї логіка.
Я відкрила конверт. Тисячні купюри, рівна пачка. Перерахувала, хоча розуміла — там рівно сто п’ятдесят.
— Скажи чесно, Денис. Віктор влаштував матері скандал через мене чи через те, що вона його самого обдурила?
Денис повагався:
— Ну… він образився, що мати його використала. Поставила в дурне становище. Сама знаєш — Вітька самолюбний.
Я встала, поклала конверт у шухляду столу. Повернулася до Дениса:
— Дякую, що повернув. А ось довіру твій брат вкрав назавжди. І це не повернути ніякими грошима.
Денис кивнув, мовчки встав.
— Вітька через двадцять хвилин буде. Просив підготувати тебе до розмови.
— Побачимося.
Коли він пішов, я сіла на диван і просто сиділа. Гроші повернулися. Істина відкрилася. Віктор їде просити вибачення. Але щось всередині мене вже не відгукується.
Ніби за цей місяць я прожила окреме життя — і повернутися в колишнє вже неможливо.
Віктор подзвонив у двері рівно через двадцять хвилин. У руках букет — величезний, жовті хризантеми.
Я завжди казала йому, що люблю троянди. Білі або кремові. Він ніколи не запам’ятовував.
— Привіт.
— Олено, вибач мене. Ну що я накоїв. Я не знав, що мати… Вона зізналася тільки вчора.
— Добре.
— Давай все повернемо? Подамо заяву в РАГС заново. Весілля зіграємо, як планували.
— Ні.
Він моргнув, ніби не розчув.
— Як ні? Але ж я не винен! Я справді думав, що… Ну, гроші пропали, я розгубився. Будь-хто на моєму місці так би подумав.
— Не будь-хто. Той, хто кохає, спочатку питає, а потім звинувачує. Або не звинувачує взагалі.
— Олена, ну скажи — що мені зробити? Я все виправлю! Скажу всім, що помилився!
— Не треба. Всім уже все ясно.
— Я тебе кохаю!
Я подивилася на нього. На розгублене обличчя. На чорну куртку «Коламбія», яку ми вибирали разом пів року тому.
— Знаєш, Вітя, я теж тебе кохала. У минулому часі.
— Ти не можеш просто взяти і перестати кохати!
— Можу. Тому що місяць я жила одна. І зрозуміла: з тобою мені було не легше, ніж без тебе. Навіть важче. Я постійно підлаштовувалася, озиралася — на твою думку, на думку твоєї матері.
Боялася зайве слово сказати, зайвий раз грошей витратити, щоб не вважали меркантильною. А в підсумку все одно вважали.
— Я більше не буду слухати матір!
— Вікторе, тобі тридцять два. Якщо досі слухаєш — вже не перестанеш.
— Олена, дай мені хоч один шанс!
Я похитала головою:
— Шанс у тебе був. Три роки був шанс пізнати мене. Зрозуміти, що я не здатна вкрасти. Повірити мені хоча б раз. Ти не скористався цим.
— Але ситуація була підозріла!
— Для того, хто хоче підозрювати — так. А для того, хто кохає, будь-яка ситуація спочатку є зрозумілою. Ти обрав підозру. Це твій вибір. А мій вибір — жити далі. Без тебе.
Він стояв на порозі, стискаючи букет. Жовті хризантеми — квіти, які я ніколи не любила.
— Олена, прошу…
— До побачення, Вікторе.
Зачинила двері. Почула, як він постояв, потім повільні кроки вниз по сходах.
Сіла на диван, взяла книгу. Детектив про жінку, яка розгадує злочин, коли всі вважають її винною. Дочитаю сьогодні до кінця.
Через тиждень розбирала речі, натрапила на весільну сукню. Бежеву — не білу, як хотілося, а бежеву, бо Ольга Семенівна сказала: «У вашому віці біле непристойне». Я тоді погодилася.
Повісила сукню назад. Колись перешию на спідницю. Або подарую. Але нехай поки що висить — як нагадування: більше ніколи не відмовлятися від білого заради чужої думки.
Син дзвонив майже щовечора:
— Мамо, може, поїдеш кудись? Відпочинеш?
— Я не втомилася, сину. Я, навпаки, відпочиваю. Від чужих очікувань вперше за ці роки.
— Ти точно в порядку?
— Так.
За вікном темніло, запалювалися вогні в будинках навпроти.
Десь там живе Віктор — з матір’ю, з братом, зі своїми уявленнями про правильних жінок. Десь там він, можливо, думає про мене. А може, вже ні.
А я думаю про те, що життя в сорок один — це не кінець, а новий початок. Просто інший. Не рожевий, а з відтінками глини — теракотовий, теплий, справжній.
І про те, що довіру не можна вкрасти. Її можна тільки втратити.
Віктор втратив мою за одну фразу. А я за місяць знайшла головне — довіру до себе самої.
Місто засинало. Десь там, у цьому величезному місті, живе той, хто ще не знає, що скоро зустріне мене. І повірить без доказів, без конвертів, без материнських перевірок.
