– Ти, видно, Григорію Павловичу, за дурну мене маєш? Хто ж в таке повірить? — Дурною я тебе вважав, коли ти з чоловіком своїм жила. Він жінок взимку інколи сюди возив, та до мене за напоями прибігав. Просив, щоб я його не видав. А ти йому, дурна, вірила! І Васько ваш, видно, такий самий, увесь у батька

Ганна аж здригнулася, ніби поруч щойно нікого не було? І раптом:

— Здрастуй, Аню, добре, що приїхала, у спадок чи що вступаєш? Давно ж тут не була, прийми мої співчуття, – у хвіртку зайшов їхній сусід, кривий і вічно похмурий Григорій Павлович.

Погляд такий, що ніколи не зрозумієш, що в нього на думці.

Селяни розповідали, що наречену він свою з річки витягнув, тонула вона.

А сам коли з бугра в річку стрибав, спину пошкодив. Лікувався, але кривобокість залишилася, а наречена його з іншим втекла, не захотіла за кривого заміж іти.

Може, й похмурий тому, що з тих пір так один і живе.

Григорій Павлович чоловіка Ганни, Георгія, недолюблював.

За що, вона не знала, та Ані раніше й діла до нього не було.

Взимку вони з Георгієм у місті жили, а цей будинок сільський був у них типу дачі, наїздами сюди приїжджали.

Вирощувати чоловік на городі нічого не хотів, у дитинстві, каже, гарував як проклятий, вистачить!

Мати його була сувора, мало що не так – лозиною хлись по ногах,

– Ну-бо, сину, наноси води, та грядки з гноєм перекопай. Тоді й гуляти підеш, тільки тобі й гуляти б, ледащо!

А в міській квартирі Георгій насолоджувався. І вода гаряча, і батареї теплі, от це краса!

Жили як усі, Георгій – водій, Ганна – перукарка.

Сина Васька ростили, сім’я в них нічим не видатна, звичайна. Спочатку ніби любов була, а потім поділася кудись.

Інколи Ганна навіть думала, що Георгій одружився з нею, щоб у місто перебратися.

Але потім гнала ці образливі думки, тим більше що Георгій не жадібний був. І увагою, і подарунками час від часу дружину завжди балував.

Син, правда, нерви їм попсував, коли старшим став, але Георгій його швидко тоді приструнив.

Але, чоловіка вже другий рік як немає…

Василь одружився, у їхній дім дружину привів.

От і вирішила Ганна літом в селі пожити, а там видно буде.

— Добридень, Григорію Павловичу, давно не бачилися! – кивнула сусідові Ганна.

— Чоловічок то твій мені винен був, віддати б треба! – раптом несподівано сказав Григорій Павлович, вичікувально дивлячись на Ганну.

— Як винен? Мені Георгій нічого про борги не казав! – Ганна з підозрою дивилася на Григорія Павловича – бреше чи що? З чого раптом було її чоловікові в нього позичати, нісенітниця якась!

— У мене й розписка є, там усе докладно написано. Хочеш – експертизу зробимо, – в очах Григорія Павловича Ганна раптом побачила цікавість.

Треба ж, зазвичай він похмурий і все!

А тут розписку вигадав і дивиться дивно! Григорій Павлович дістав із кишені складений аркуш паперу, розгорнув.

— Читай!

Ганна взяла й стала читати, що за нісенітниця…

— Що значить сина відкупити? І за це сто тисяч!?

— А ти не пам’ятаєш, як Василь ваш в історію втрапив? Твій тоді в борг грошенят ніде не знайшов, до мене приїхав. Пожалів я його, як завжди, дав.

— А ще п’ятдесят за що? Що значить “різне” на цілих п’ятдесят тисяч гривень! – обурилася Ганна. – Ти, видно, Григорію Павловичу, за дурну мене маєш? Хто ж в таке повірить?

— Дурною я тебе вважав, коли ти з чоловіком своїм жила. Він жінок взимку інколи сюди возив, та до мене за напоями прибігав. Просив, щоб я його не видав. А ти йому, дурна, вірила!

І Васько ваш, видно, такий самий, увесь у батька. Думаєш, я не зрозумів, що це він тебе з квартири вижив?

Аня мало не задихнулася від образи.

— Ти що мелеш? Думаєш, раз Георгія немає, то можна й наклеп на нього зводити? Йди, не вірю жодному твоєму слову!

— Хороша ти жінка, Ганно, та не пощастило тобі! У цьому ми з тобою навіть схожі. От між нами паркан, думаєш, твій Георгій його ставив? Це я паркан ставив, а Жора твій під приводом привіз сюди чергову пасію.

І теж половину за паркан так і не віддав, паразит, прости Господи, Царство йому Небесне! – махнув рукою Григорій Павлович і пішов до хвіртки.

Потім обернувся.

— Тільки якщо в тебе совість є, подумай! А грошей (розповідь спеціально для сайту – цей день) немає – відробляй, у мене жінки в господарстві немає!
Я ж до домашнього готування не звиклий, а хотілося б хоч під старість років борщику покуштувати. Руками такої от жінки приготованого, та зі сметанкою!

Ну а якщо й ти така ж, як твій Жора, так Господь із тобою, живи…

Ганна аж уся спалахнула – це ж треба, що задумав? У наймички покликав!

У хаті прибирала й уголос сама з собою розмовляла.

Килими перетрусила, підлогу помила, і все бурмотіла – от же старий дурень, борщику йому подавай!

Зараз, обійдешся! Знайшов боржницю! А потім йому ще що в голову стрельне, і що?

Пирхала, поки три дні лад у хаті наводила.

А на четвертий день син Вася зателефонував.

— Мамо, ми з Оленою хочемо на вихідні приїхати, на природі відпочити, приймеш?

Добре хоч лад навела та випрала все підряд.

Вийшла на вулицю – на своєму ґанку Григорій сидить, хліб їсть із ковбасою та редискою.

Хліб в одній руці, в іншій половина кільця краківської, а пучок щойно зірваної редиски в мисці на сходинці.

Аж слинка потекла, як смачно їсть.

До цього краєм ока Ганна бачила, як сусід біля сараю дрова колов.

Потім свої грядки поливав, бозна-що той похмурий дурень там на них вирощує. Цибулю, часник та редиску, мабуть, навряд чи щось іще, навіть приготувати не може, безрукий!

Василь з Оленою привезли три сумки продуктів.

Ганна спочатку зраділа, а відкрила сумку й засміялася.

Чіпси, кільця кальмарів, креветки, якісь кільця цибулеві – лушпиння якесь, тільки шлунок забивати! Невже вони вдома так харчуються?

За стіл сіли – насипала їм борщу. Червоного з буряками, зі сметаною та зеленню. На дошці хліб, сало та часник порізала. Аромааат – тільки ложки й замиготіли.

Подумала – може, Григорія покликати, він же теж борщу хотів.

Поки ходила кликати, Олена вже тарілки миє, треба ж, хоч це вміє.

— Навчіть мене, Ганно Сергіївно?

Ганна подивилася – Оленка без косметики й у простому одязі зовсім дівчисько!

Шепнула їй, – Звісно, навчу, а то я дивлюся, що ви незрозуміло чим харчуєтеся!

Григорій Павлович на її поклик одразу відгукнувся. Прийшов у свіжій сорочці, за стіл сів, як побачив її борщ, та сало з часничком, аж розхвилювався.

— Ох ти, давненько такої смакоти не їв! Мати тільки такий і готувала!

Їв акуратно, сало на хліб поклав і потроху відкушував, ніби боявся голодним здатися.

Ганна його роздивилася, не такий він і старий. Жилистий, погляд упертий, от би постригти його модно, та вуса смішні б поголити, взагалі гарний чоловік буде.

Гість її погляд помітив, шматочок сала до рота поклав і усміхнувся,

— Гарна господиня, хоч і міська, знатний борщ.

Ганна сама собі здивувалася, так приємна їй ця похвала була!

— Ти, Василю, матір не ображай, – Григорій Павлович доїв борщ, хлібом витер тарілку, – З квартири не виживай, у селі жінці одній важко жити!

— Та я й не виживаю, дядьку Гришо! Це так, на літо, мама сама захотіла на свіже повітря. А як похолодає, ми за нею одразу приїдемо, ми так і збиралися, скажи, Оленко?

Олена розливала по чашках чай і була якась незвично тиха, не як у місті.

Ганна дістала пряники, мармелад, а самій смішно – пакети з чіпсами так і стоять у кутку. Видно, набридли їм вона в місті!

Коли син із невісткою поїхали, Григорій Павлович запропонував Ганні, – Завтра в сусіднє селище їду в магазин великий, хочеш, поїхали зі мною? Там вибір більший.

І Ганна з радістю погодилася.

Поїхали на старенькій ластівці, вона в Григорія давно вже, а все на ходу.

По магазину ходили, продукти разом вибирали. Потім на другий поверх піднялися, у відділ одягу.

— Жінко, ось таку куртку подивіться, вашому чоловікові точно підійде, – запропонувала продавчиня.

Ганна усміхнулася й не стала її поправляти. Григорій (розповідь спеціально для сайту – цей день) теж у вуса усміхнувся, і Ганна раптом подумала, що вуса можна йому й залишити, вуса Гриші личать.

А наступного дня Григорій Ганну в гості покликав.

Вона прийшла, а він стіл накрив, сам щось наготував, старався.

У нову футболку й джинси вбрався, волосся раз у раз рукою пригладжує.

— Ганно Сергіївно, Аню! Я ж один живу, та й ти, схоже, одна. Ти, звісно, жінка гарна, можеш собі будь-кого знайти. Але я тобі запропонувати хочу – виходь за мене заміж! Снишся ти мені, Аню, не думав, що зі мною таке може трапитися на старості!

Ганна не знає, що й відповісти, швидко якось – і пропозиція!

А Григорій їй:

— Аню, ти не думай тільки про той борг, це я від гіркоти свого життя! А роздивився тебе, та Бог із ним, із боргом тим. Давно це було, Аню, виходь за мене!

— Я згодна! – Ганна підійшла, і Григорій обійняв її незграбно й невміло.

І так вони й стояли, вже немолоді, але ще не старі дві людини.

І обоє були щасливі цій несподіваній любові, ніби вперше.

Ганна вирішила залишитися в селі.

— Мамо, ти чого така радісна?

Вася з Оленою приїхали й не зрозуміють, чого вони з Григорієм Павловичем так змовницьки усміхаються.

— Синочку, я заміж виходжу, – Ганна взяла Гришу за руку. Це не передати словами й не збагнути відразу, але чому б і ні? Любов…

You cannot copy content of this page