Дмитро жбурнув свій телефон на кухонний стіл з такою силою, що по захисному склу пробігла крива тріщина.
Наталя навіть не здригнулася. Вона акуратно склала чистий рушник і подивилася на чоловіка абсолютно спокійним поглядом.
Усередині неї більше не було ні образи, ні бажання вступати в довгі суперечки.
Залишилася тільки величезна втома від людини, яка абсолютно щиро вважала чуже майно своїм власним.
— Ти взагалі розумієш, що накоїла? — чоловік зробив крок до неї. Його обличчя спотворилося від обурення. — Я вчора Олі дзвонив!
Сказав, щоб вона шукала бригаду будівельників і вибирала шпалери.
Дівчина вже пакує речі, половину коробок зібрала. А ти мені зараз заявляєш, що квартири більше немає?
— Квартири більше немає, Діма, — спокійно відповіла Наталя. Вона дивилася йому прямо в очі. — Угода укладена минулого тижня.
Гроші переказані Андрію. Моєму рідному племіннику. Тому самому, якому терміново потрібні кошти на лікування дружини.
Дмитро важко задихав від почутого. Він вхопився за край столу, ніби у нього з-під ніг вибили опору.
— Якому ще Андрію? Ти зовсім з глузду з’їхала? У мене рідна дочка живе в орендованій квартирі й половину зарплати чужим людям віддає!
Моя мама тулиться в старій хрущовці на п’ятому поверсі без ліфта! А ти береш і просто так віддаєш величезні гроші якомусь родичу?
— Андрій мені не чужа людина, — сухо парирувала Наталя. — Він єдиний з усієї родини був зі мною поруч, коли я лежала в лікарні минулої зими. А де тоді була твоя дочка? Де була твоя мама?
Наталя чудово пам’ятала ті важкі тижні. Дмитро тоді миттю послався на важливе відрядження й поїхав. Він залишив її зовсім саму.
Його дочка Оля навіть не вважала за потрібне відповісти на повідомлення.
А свекруха, Зінаїда Василівна, зателефонувала рівно один раз. Виключно для того, щоб запитати, чи переказала Наталя гроші за комунальні послуги.
— Оля молода дівчина, у неї складне навчання, своє особисте життя! — почав захищатися Дмитро. Він викрикнув: — А мама літня людина, їй не можна ходити по лікарнях, вона може щось підхопити!
Ти вічно чіпляєшся до дрібниць. Бери телефон. Дзвони цьому своєму племіннику і вимагай гроші назад. Скажи, що помилилася. Що кошти потрібні для твоєї сім’ї.
— Для якої сім’ї, Діма? — Наталя випрямилася й відклала рушник. — У нас з тобою давно немає ніякої сім’ї.
Є тільки зручна годівниця в моїй особі. І твій бездонний гаманець для утримання твоєї рідні.
Дмитро вдарив долонею по столу.
— Ми з тобою чоловік і дружина! Твоє майно — це наші спільні ресурси, ми разом будуємо майбутнє!
Так, трикімнатна квартира дісталася тобі від бабусі, але ж ми домовлялися! Я ж уже все спланував!
— Спланував ти. Завжди тільки ти, вголос і абсолютно нікого не соромлячись, — кивнула Наталя. — А я просто мовчки слухала і робила висновки.
У цей момент на столі задзвенів телефон Дмитра.
На розбитому склі висвітилося ім’я: «Олечка». Чоловік судорожно схопив апарат і натиснув кнопку відповіді.
— Так, донечко, — промовив він.
Дмитро кидав злі погляди на дружину. А з трубки навіть без гучного зв’язку пролунав примхливий жіночий голос.
— Тату, я тут у будівельному магазині. Слухай, а нехай Наталя перекаже мені тисяч сорок на картку, добре?
Тут італійська плитка зі знижкою, якраз у ту ванну підійде. Ви ж мені квартиру з нормальним ремонтом віддаєте, я не хочу дешевизну класти.
Наталя посміхнулася. Вона підійшла до шафи в коридорі, дістала з верхньої полиці об’ємну дорожню сумку чоловіка і кинула її на підлогу.
— Оля, зачекай, я передзвоню, — Дмитро скинув дзвінок і кинувся за дружиною. — Ти що замислила?
— Допомагаю тобі, — Наталя відкрила дверцята шафи й почала витягати речі чоловіка. — Ти ж так сильно переживаєш за умови життя своєї доньки.
Ось і поїдь до неї прямо зараз. Будеш допомагати їй оплачувати дорогу плитку зі своєї зарплати.
— Наталя, припини цей концерт, — голос Дмитра став тихішим.
У ньому пролунали загрозливі нотки, але крізь них явно пробивалася паніка. Він раптом усвідомив, що дружина робить це не показово, а абсолютно серйозна.
— Поклади речі на місце. Ти зараз під впливом емоцій руйнуєш наш шлюб. Оля завжди нормально ставилася до тебе!
— Нормально? — Наталя акуратно склала його джинси в сумку. — Це коли вона на мій ювілей прийшла і за столом при гостях запитала:
«А ви коли свою квартиру здавати перестанете? Мені туди переїхати хочеться якнайшвидше».
Вона навіть здоров’я мені не побажала в той день. Її цікавили тільки мої квадратні метри.
— Дитина просто невдало сформулювала думку!
— Твоїй дитині двадцять шість років, Діма. Вона чудово формулює свої думки. А твоя чудова мама? Зінаїда Василівна прямо мені заявила минулого місяця:
«Наталонько, дітей у вас немає, тож квартира за справедливістю має дістатися нашій Олечці. Ви б написали дарчу заздалегідь, щоб потім ми по судах не бігали».
Дмитро нервово ковтнув слину й відвів погляд. Він прекрасно знав про цю розмову.
Мати дзвонила йому того ж дня і хвалилася, як вправно поставила невістку на місце.
Але він, як завжди, вважав за краще промовчати, щоб не втратити комфортне життя.
— Моя мама дбає про майбутнє онуки. Будь-яка нормальна бабуся так би вчинила.
— Нормальна бабуся піклується про онуку за свій рахунок, — різко відрізала Наталя. — А не за рахунок майна невістки, яку ви обоє ні в що не ставите і вважаєте винною в усьому.
У двері наполегливо подзвонили. Дмитро здригнувся. Наталя спокійно пройшла повз нього і відчинила.
— Дмитро, я принесла зразки документів! — бадьоро сповістила свекруха Наталі.
Жінка по-хазяйськи відсунула невістку й пройшла до коридору.
— Мій юрист подивився, дарчу можна оформити буквально за два дні, податки будуть мінімальні, якщо ми грамотно…
Свекруха різко замовкла. Вона помітила напівпорожню дорожню сумку, що стояла на підлозі, і стопку чоловічих сорочок на тумбочці.
— Це що ще за новини? — тон Зінаїди Василівни миттєво змінився з ввічливого на командний.
— А це переїзд, мамо, — злобно процідив Дмитро. Він вказав пальцем на дружину. — Наша благодійниця продала квартиру.
А потім чужій людині всі гроші віддала! Своєму якомусь родичу. А нас просто перед фактом поставила.
Зінаїда Василівна упустила папку. Документи віялом розсипалися по килимку.
Обличчя літньої жінки спотворилося від люті. Вона повільно перевела важкий погляд на невістку.
— Як це продала? Ви не мали на це права! Це житло для Олі! Ми вже все розпланували на роки вперед!
— Хто «ми», Зінаїдо Василівно? — Наталя схрестила руки на грудях. Вона з цікавістю спостерігала за цією сценою. — Ви і ваш син?
Ви забули одну важливу деталь. Нерухомість належала особисто мені. І розпоряджатися нею я маю повне право без ваших порад.
— Ах ти жадібна дрянь! — вибухнула свекруха. Вона остаточно скинула маску люб’язної жінки. — Ми тебе в порядну сім’ю прийняли!
Діма на тобі одружився, хоча міг знайти нормальну жінку, яка б усе в дім несла! А ти виявилася егоїсткою!
— У дім несла? — Наталя щиро розсміялася. Сміх вийшов сухим, але сповненим полегшення. — Ви хотіли сказати — несла все у вашу кишеню?
Ні вже, Зінаїдо Василівно. Забирайте свого порядного сина. Ідіть і будуйте своє світле майбутнє разом на свої власні кошти.
Дмитро стояв біля стіни. Він напружено чекав, що мати зараз змінить тактику і спробує згладити конфлікт.
Адже він зовсім не планував йти з просторої квартири дружини, де холодильник завжди був повний, а рахунки оплачувалися вчасно.
Але Зінаїда Василівна подивилася на сина з холодним розрахунком. Тим самим оцінювальним поглядом, яким вона роками свердлила невістку.
— Нехай збирає речі, синку. Йдемо звідси, — наказала вона.
Свекруха з огидою переступила через розкидані папери.
— Навіщо нам ця безприданниця? Знайдемо тобі іншу. Молодшу і з нормальним житлом. А ця нехай сидить тут на самоті чи зі своїм дорогоцінним родичем!
Дмитро раптом відсахнувся. У словах власної матері не було ані краплі любові чи співчуття до нього самого. Лише голе розчарування від втраченої матеріальної вигоди.
Він різко повернув голову до Наталії. Чоловік ніби шукав у неї захисту від цієї правди, але зустрів лише крижану байдужість.
— Наталя… ти що, серйозно. Я нікуди не піду. Давай просто сядемо і поговоримо нормально, — пробурмотів він.
Чоловік невпевнено зробив крок у бік кухні.
— Твої речі в сумці. Куртка висить на гачку, — Наталя твердо перегородила йому шлях. — Я не збираюся нічого обговорювати. Забирай речі й іди.
— Діма! Збирайся негайно! І не смій принижуватися перед цією жінкою! — гримнула свекруха зі сходової клітки.
Дмитро зреченим поглядом потягнувся за курткою. Він раптом чітко усвідомив, що програв абсолютно все.
Ніякої нової квартири для дочки не буде. Безтурботного життя більше не передбачається.
Попереду на нього чекав лише диван у тісній квартирі матері та нескінченні претензії дочки.
Він мовчки підхопив сумку й вийшов у коридор. Дмитро так і не наважився підняти очі на дружину.
Наталя зачинила засувку на вхідних дверях. Клацання замка здалося їй найпрекраснішим звуком за останні місяці.
У передпокої стало тихо. Більше не було цієї гнітючої напруги, коли щохвилини чекаєш чергового докору, вимоги або прихованого натяку на те, що ти повинна ділитися.
Вона пройшла на кухню і зібрала розсипані документи свекрухи, які та в поспіху не забрала.
Наталя, не дивлячись, відправила їх у сміттєвий кошик. Слідом туди ж полетів тріснутий телефон чоловіка.
Ззовні долинав звичний гул міста. Наталя налила собі склянку прохолодної води і підійшла до вікна.
На неї чекало багато дрібних турбот. Треба було розібрати решту шаф, викинути мотлох чоловіка з балкона і просто навести порядок на своїй території.
Тепер вона належала тільки собі. Більше не потрібно було безкінечно виправдовуватися за свої рішення.
Не потрібно було витрачати зароблене на чужі нахабні примхи і терпіти відверте споживацьке ставлення.
Пізніше їй прийшло повідомлення від Андрія. Племінник писав уривчасто і дякував у кожному реченні.
Клініка підтвердила оплату, і операція для його дружини була призначена на найближчі дні. Наталя прочитала текст і посміхнулася.
Вона віддала свої гроші туди, де вони дійсно рятували життя і приносили користь. А не туди, де вони мали забезпечити гарний ремонт тим, хто вважав її нікчемною.
Вона поправила волосся перед дзеркалом у коридорі. Спина рівна, погляд ясний. Життя тривало, і в цьому новому житті більше не було місця зраді та чужій жадібності.
