— Що це за крем на моїй раковині? — голос Анастасії звучав рівно, але хто її знав — розумів: ця рівність загрожувала бурею. — Андрій, ти чуєш мене?
— А? — з ванної визирнув чоловік, обмотаний рушником, з бритвою в руці. — Який ще крем?
— Ось цей, — Анастасія взяла рожеву баночку з написом «Lift & Glow», підняла двома пальцями, ніби отруйного павука, і повернулася до чоловіка. — Це не мій. У мене алергія на все, що блищить і пахне малиною.
— А-а, ну… Це, напевно, Олени. Вона вчора забігала. Казала, що у неї на районі воду відключили, вмитися ніде.
— Забігала? — повторила Анастасія, відчуваючи, як від скронь вгору піднімається сухе, гаряче роздратування.
— А це що? — Вона ногою відкрила дверцята тумби під раковиною. — Два рушники, зубна щітка і… Боже, капці. Її капці, Андрій. Це що, новий гуртожиток?
— Настя, ну ти чого відразу так? — Чоловік опустив бритву і потер потилицю. — Вона просто попросила пару днів…
— У моїй ванній? У моїй квартирі? — Анастасія говорила тихо, майже лагідно. Саме так розмовляють перед тим, як щось зміниться. — Андрій, ти пам’ятаєш, що ця квартира моя?
— Так, я знаю, — буркнув він, піднімаючи рушник, який сповз на підлогу. — Але ти ж моя дружина, я тут теж господар.
— А Олена хто, цікаво? Сім’я-експансія? — Анастасія пройшла в кухню і машинально увімкнула чайник. — Ти знаєш, скільки разів вона приходила без дзвінка? З ключем, який ти їй дав.
Користувалася моєю косметикою. Мої колготки, між іншим, на ній одного разу були. Ти думав, я не дізнаюся?
Андрій стояв у дверях кухні, ніби про щось міркував. Та погано міркувалося.
— Настя, не перебільшуй. Вона просто прив’язалася. Ми з нею з дитинства разом, їй важко одній.
— А мені легко? — підвелася вона. — Я працювала десять років на двох роботах, щоб купити цю квартиру. Без твоєї допомоги, між іншим.
І ось тепер твоя сестричка, вибачте, влаштовується в моїй ванній, ніби це «хостел для рідні».
Чайник клацнув, і в тиші, що настала, Андрій прокашлявся.
— Ну що ти, серйозно? Подумаєш, рушник. Це ж не означає, що вона…
— Андрій, — перебила дружина, дивлячись у вікно, за яким понуро мрячив липневий дощ. — Ти її покликав. Без дозволу. Вона тут ночувала. Без моєї згоди.
Ти хоч розумієш, що ця розмова в нас не через крем? Це про те, що ти, дорослий чоловік, готовий зрадити мене заради зручності для своєї сестри.
— Ну почекай, не накручуй, — Андрій спробував посміхнутися, але вийшло якось жалюгідно. — Два дні вона поживе, і піде. Чому ти така жорстка?
Анастасія різко повернулася до нього, чашка брязнула об стіл.
— Тому що якщо я не буду жорсткою, мене розмажуть. Ти мене не захищаєш, Андрій. Ти сам моя проблема.
Він відкрив рот, ніби хотів заперечити, але в цей момент у коридорі грюкнули двері.
— Ой, — пролунав голос Олени. — У мене ключ є, я взяла в Андрія. Сподіваюся, не завадила?
— Ти якраз вчасно, Олена, — Анастасія вже йшла в передпокій. — Іди, забери свої капці. І крем. І зубну щітку. І брата, якщо хочеш. Я сьогодні добра.
— Що ти таке кажеш? — вигукнула Олена, входячи в кухню у своїй черговій шкіряній куртці і з модним рюкзачком. — Я всього лише попросила пару днів. Андрій же не проти!
— Ось і обговоріть це у тебе вдома. Або на районі, де немає води. Або у ванній вокзалу. Мені все одно.
Але тут ти більше не живеш. Ні ти, ні твої парфуми із запахом полуничного гелю.
— Анастасія… — почав Андрій.
— Мовчи. Один звук — і я викличу дільничного. І скажу, що ти допомагав сторонній людині проникати в чужу квартиру.
У цей момент вона навіть здивувалася, як спокійно це прозвучало. Олена дивилася на неї, як на божевільну. Андрій — як на ворога народу.
А Анастасія відчувала себе… вперше за довгий час — собою.
Увечері вона мовчки витерла пил з полиць, склала випрану білизну в шафу і викинула крем, який забули забрати.
За вікном лив дощ. За стіною Андрій тихо розмовляв по телефону.
— Вона, розумієш, просто збожеволіла. Така стала… жорстка. Не знаю, що робити.
Анастасія посміхнулася. Без злості. Просто посміхнулася. І пішла в спальню. Тому що це була її спальня. У її квартирі.
І якщо хтось цього не розуміє — зрозумів би. Дуже скоро…
… — Ну що, — голос Андрія звучав напружено, як струна, ось-ось лопне, — ми ж дорослі люди. Можемо поговорити спокійно?
Анастасія навіть не відірвалася від каструлі — помішувала суп, хоча їсти не хотілося зовсім. Все всередині вже кипіло.
—Спокійно? — промовила вона, не обертаючись. — З тобою? Після всього?
— Вона ж твоя ровесниця, Настя. Могла б по-людськи, з розумінням…
— Не ровесниця. І навіть не людина. Вона паразит, Андрій. Паразит з манікюром і рюкзаком.
Дуже зручно: нічого не робиш, але все у тебе є — брат, ванна, квартира, холодильник.
Андрій здригнувся. Він уже сидів за кухонним столом, дивлячись кудись у вікно, як школяр, якого залишили після уроків. Втомлений, згаслий, з мішками під очима — але з залишками впертості.
— Ти не розумієш. Їй погано. Вона одна.
— Ти хочеш сказати, що я не одна? — Анастасія обернулася, з качалкою в руці, як з кийком. — Мені сорок дев’ять. Двох батьків витягла після інсультів.
Працювала на пошті і на складі, щоб викупити цей куток. Я одна. Тільки я за собою доглядаю.
Тільки я все це створила. Але, звичайно, ти не це цінуєш, а сестру, яка «одна».
Він хотів відповісти, але в цей момент грюкнули двері.
— Я знову у вас! — весело вигукнула Олена. — У нас.
— Ні, — Анастасія кинула ложку в раковину. — У тебе галюцинації. Ми — це не ти, я і твій брат. Ми — це я. І мої стіни. Все. Крапка.
— Ну ось починається, — Олена пройшла на кухню з пакетом. — Я взяла сьомгу, Андрій, ти ж любиш на пару, так?
— Що ти тут робиш?! — Анастасія підійшла ближче. — Я чітко сказала: забиратися звідси. Сьогодні і назавжди.
— Ти взагалі хто, щоб так зі мною розмовляти? — підхопилася Олена. — Я не на вулицю прийшла, а до брата. Ти не одна тут господиня!
— Он як, — Анастасія відкрила нижню полицю і дістала договір купівлі-продажу. — Дивись: власник — одна я. Без часток, без прописок. Андрій тут живе на підставі шлюбу. Але ти, Олено… — вона підняла очі, — ти тут ніхто.
— Що ти хочеш сказати, га? — Олена зробила крок ближче. — Що викинеш мене? За волосся витягнеш, може?
— Краще ти не наривайся, — прошипіла Анастасія.
І тут сталося те, чого ніхто не очікував.
Олена підняла руку і штовхнула Анастасію в плече — сильно, грубо.
Та відсахнулася, вдарилася спиною об холодильник. Скрегіт. Мовчання. Потім клацання — всередині, в голові.
— Ах ти… — Анастасія підлетіла, схопила Олену за руку і різко відштовхнула в бік виходу. — Сама вийдеш — молодець. Не вийдеш — я тобі допоможу.
— Андрій! — закричала Олена. — Вона божевільна! Вона мене б’є!
Андрій підхопився, але було пізно. Анастасія відкрила вхідні двері і з люттю в голосі крикнула:
— Геть звідси! Поки ще ціла! І щоб ноги твоєї тут не було!
— Ти психопатка! — захрипіла Олена, збираючи речі на ходу. — Я тобі помщуся! Андрій! Ти просто так це залишиш?!
— Олена, — сказав він тихо. — Може, поки що краще побути окремо. Ти ж знаєш, Настя… вона… ну, вона втомилася.
— Ти на її боці? — Олена завмерла біля дверей. — Ти серйозно?
— Я просто не хочу лізти у все це, — пробурмотів він.
Анастасія зачинила двері за Оленою і повернула замок. Потім ще один. А потім притулилася чолом до холодного дерева.
— Вітаю, — видихнула вона. — Тепер у тебе є вибір. Вона або я.
Чоловік стояв у коридорі, як забута валіза.
— Не треба так. Це ж… сім’я. Ну як я можу…
— Все, ясно, — Анастасія зітхнула. — Значить, ти вже вибрав.
Вона пішла в спальню. Сіла на ліжко. Закрила очі. У скронях стукало. У горлі пекло.
А через кілька годин він вийшов. Мовчки. З сумкою. Без слів. Навіть не грюкнув дверима — просто пішов, як йде людина, якій більше нічого сказати.
На кухні ще пахло супом. На підлозі лежав пакет з рибою, що випав з Олениного пакету.
Анастасія підійшла, відкрила сміттєве відро і з хрускотом кинула туди рибу.
Нехай і ласують разом. Ці двоє.
— Ну ось і все, — прошепотіла вона.
Настя стояла посеред своєї квартири. Не спільної. Не сімейної. А своєї.
Тихо. Навіть холодильник мовчав. Померла техніка чи просто заспокоїлася від стресу — незрозуміло. Але вперше за місяці не було ні криків, ні тупоту, ні відкривання чужих ящиків.
І все одно було боляче.
Ніби не Андрія вона вигнала. А себе. З якогось теплого світу, де можна було, як дурепа, вірити, що хтось буде тебе захищати.
Де чоловік — це опора, а не поштова скринька для листів від сестри…
… Телефон лежав на тумбочці. Мовчав. Уже три доби. Ні «вибач», ні «поговоримо», ні «я був не правий».
Тому що він не вважав, що був не правий.
Він просто пішов — до неї. Тієї, з якою йому було простіше. Тому що з Настею потрібно рости. А з Оленою можна бути маленьким братом назавжди.
Анастасія взула кросівки і вийшла. На вулиці був вітер, різкий, як чужа думка, і такий же наполегливий.
Сіла на лавку біля парку. Згадала, як колись Андрій заїхав до неї з сумкою сосисок і трояндами в газеті.
«Ти сама по собі, але може, спробуємо бути удвох?» — сказав він тоді.
Спробували. Не вийшло…
Поруч на лавці сіла бабуся з палицею. Сіла мовчки. Дивилася вперед. Ніби все розуміла й без слів.
— Чоловіка прогнала, — сказала Настя після хвилини мовчання, сама не зрозумівши, навіщо.
— І правильно, — відповіла та, не дивлячись. — Краще одна з чайником, ніж з чоловіком і гастритом.
І дістала цукерку.
— Будеш? Корівка.
Анастасія засміялася. Вперше за останні тижні. І взяла.
Пізніше вдома, за чаєм, Настя відкрила шафу і почала перекладати речі.
Спочатку сорочки Андрієві — в пакет. Потім його улюблену кружку з оленем — туди ж.
А потім побачила зубну щітку і задумалася.
— А чорт із тобою, — сказала собі. — Я собі куплю нову. З рожевим ворсом. Спеціально.
Наступного дня вона викликала майстра.
— Поміняйте замки, будь ласка.
— Що вкрали? — запитав він.
— Майже все, — відповіла вона. — Але нічого матеріального.
Спочатку здалося, що серце стискається — від порожнечі. Але через пару днів вона почала чути себе.
Своє дихання. Своє роздратування. Свою музику в колонці. Своє життя.
Через тиждень вона розлучилася. Підписала папери не тремтячою рукою, а спокійною.
А ще через місяць поїхала на два тижні в горм — одна. Без страху, без претензій, без чужих капців під дверима.
