— Ти справді… це ти? — голос Лізи тремтів, але в очах було більше здивування, ніж сумніву.
— Так, я. Давно не бачились, — усміхнувся Ігор, намагаючись приховати хвилювання.
Вони стояли посеред парку, де колись гуляли після уроків. Дерева тихо шелестіли, а осіннє сонце ніжно торкалося листя.
— Не можу повірити, що минуло вже дев’ять років, — Ліза зітхнула, дивлячись на знайоме обличчя, яке водночас було трохи іншим, дорослішим.
— Може пройдемось парком, якщо в тебе є час? — запропонував він.
— Залюбки! — сором’язливо, але впевнено відповіла Ліза.
— Пам’ятаєш, як ми мріяли про майбутнє? — запитав Ігор, злегка відводячи погляд.
— Так… І здається, воно вийшло зовсім не таким, як у тих мріях, — тихо сказала Ліза.
— Ти… У тебе все добре? — обережно запитав він, ловлячи її погляд.
— Так, — усміхнулася вона, але в очах з’явилась тінь.
— Знаєш, іноді я думаю, що ми обоє загубились десь між тими мріями і реальністю, — сказала Ліза, ковтаючи емоції.
— Мабуть, — погодився Ігор. — Я… після школи поїхав до іншого міста, намагався знайти себе. Але щось завжди повертало думки сюди.
— Ти завжди був тут, у моїх спогадах, — зізналася вона, посміхаючись крізь легкий сум.
— А ти? — запитав Ігор, намагаючись не видати свого хвилювання.
— Я залишилась у рідному місті. Працюю в бібліотеці… Можливо, це не те життя, про яке мріяла, але воно моє.
— Це добре, — тихо сказав Ігор, відчуваючи, як між ними виникає побудований зі старого каркасу місток.
— А ти… зустрів когось? — обережно поцікавилась Ліза.
— Були стосунки, але все закінчилося. Можливо, не було того, кого варто було не відпускати.
— Може, ми просто не в той час зустрілись? — прошепотіла вона.
— Можливо, — відповів Ігор, відчуваючи, що в цій фразі ховається більше, ніж слова.
— Я колись думала, — почала Ліза, повільно — так, ніби кожне слово важило, — що з часом стане легше. Що життя стане зрозумілішим. Але чим далі йшла, тим більше відчувала… якусь порожнечу.
Ігор кивнув.
— Мені знайоме це відчуття. Здавалося, якщо старанно працюватиму, якщо доведу щось собі чи світові — то нарешті прийде спокій. Але навіть коли я стояв на сцені, коли мені аплодували… у мене всередині було тихо. Занадто тихо.
— Я не знала, що ти виступаєш, — здивувалась Ліза.
— Джазовий піаніст, нічні клуби, фестивалі, втомлені поїзди й дешеві готелі. Гарно звучить у стрічці новин, але… — він знизав плечима, — я все частіше ловив себе на думці, що щастя — це не сцена.
— А що тоді? — запитала вона тихо, і в її голосі було те саме: надія змішана зі страхом відповіді.
— Можливо, ось це. Ти. Я. Осінь. Кав’ярня з пирогами за рогом. Твої смішні жарти, які я згадував дев’ять років. Може, щастя не у великому, а в тихому, знайомому, справжньому.
Ліза відвела погляд. Подих перехопила, вона повільно примусила себе ковтнути повітря.
— Я писала тобі листа після випускного, але не наважилась надіслати. Пам’ятаєш, ти мав переїжджати за кордон?
— Не переїхав, — усміхнувся. — Бо в останню ніч перед поїздом мені наснилось, як ми сидимо під тією самою ялинкою біля школи. Ти смієшся, кидаєш шишками, а я… просто дивлюсь. І розумію: більше такого не буде.
— Знаєш, — Ліза всміхнулась, — я мріяла зустріти тебе в метро, на вокзалі, навіть на зупинці. Але час минав. Тебе не було. Надія розтанула.
— Бо ми мали зустрітись саме зараз. Коли більше не шукаємо когось ідеального. Коли вже вміємо цінувати просте.
Вона довго мовчала. Потім сказала:
— Я не знаю, що буде далі. Але я дуже втомилась бути сильною на самоті.
Ігор обережно взяв її руку.
— Дозволь мені йти поруч. Хоч трохи. А там — побачимо.
Вона кивнула. І вперше за багато років у грудях стало тепло.
Вони сиділи в кав’ярні, що нагадувала горище з ламповим світлом. Столи старі, але міцні. У кутку — полиці з книгами, які, здається, ніхто не читав. За вікном — дощ, повільний, ритмічний, мов чекання.
— Дивись, — усміхнулась Ліза, витягуючи телефон. — Я знайшла нашу випускну групу у Фейсбуці. Хтось виклав старі фото з останнього дзвоника.
Ігор нахилився ближче. Світлина — стара, зерниста. Вона у вінку з кульбаб, він — у кривій краватці, посміхається наполовину.
— Я тоді думав, що виглядаю серйозно, як дорослий, — хмикнув Ігор. — А насправді — наляканий хлопець, якому боліло прощання.
— А я весь день трималась, а ввечері… — Ліза зупинилась. — Ревіла у подушку. Бо хотіла сказати тобі дещо, але не встигла.
— Що саме?
Вона перегорнула ще одну світлину. Вони стояли разом, її рука — майже доторкнулась до його. Майже.
— Що я тебе любила, — сказала просто. — Не шкільною закоханістю, а… по-справжньому. Як могла на той момент.
Тиша.
Ігор не відвів погляду.
— А я носив твою фотографію у гаманці. Десь до третього курсу. Не знаю навіщо. Просто… вона була зі мною, коли було важко.
Вони дивились на світлини, мов на уламки минулого, яке, незважаючи на роки, не стало меншим, не розчинилося.
— То що? — запитала вона, трохи сміючись. — Перегортаємо сторінку?
— А може, почнемо нову главу?…
Але без поспіху. Без гучних слів. Просто… з теплого чаю, з прогулянки, з тиші, в якій більше не самотньо.
Вона кивнула.
І в тій простій кав’ярні, серед фотографій, дощу і легкого запаху кориці, починалося щось справжнє.
Минуло два тижні.
— Привіт, — голос Лізи був трохи тремтливий. — Ти казав, що зайнятий увесь вечір. А потім я випадково побачила твоє фото з тією… піаністкою.
— Це був джем-сет, просто музика. Я б сказав тобі, але…
— Але не сказав, — перебила вона.
Ігор зітхнув.
— Ти не зобов’язана мені нічим, Лізо. Але я… я теж намагаюсь розібратись, що ми таке.
— Саме так, — сказала вона, встаючи. — Ти «розбираєшся». А я вже дозволила собі відчути. Знову.
— Почекай, — він схопив її за руку. — Я боявся. Дев’ять років самоти — вони не минають безслідно. Я звик не відкриватись. І раптом з’явилась ти. Справжня, з тими самими очима.
— А я встигла повірити, що ти теж зберіг почуття до мене. А може, я знову вигадала собі «нас»?
— Ні, — різко сказав він. — Не вигадала.
Ліза подивилась йому в очі.
— Тоді доведи. Не квітами. Не смс уночі. А вчинками.
Вона сиділа в бібліотеці. Осінній вітер бив у вікна. В голові — сумніви: чи варто вірити знову?
На стіл перед нею впала тонка книжка. На обкладинці — її ім’я. А нижче: «ілюстрації — Ігор С.».
Він мовчки поставив чай і сів поруч.
— Я знайшов твої старі вірші. Ти колись давала мені зошит. Я тоді не вмів читати серцем. А тепер… я зробив книжку. Справжню. Бо це твоє. Бо ти — справжня. І я теж хочу стати таким поруч з тобою.
Ліза не відповідала — просто поклала свою долоню поверх його.
— Я все ще боюсь, — прошепотіла. — Але з тобою… мені легше.
Минув місяць.
Вони вже стали називати себе “пара”. Не з тих, що виставляють любов на показ, а з тих, що п’ють чай у мовчанні, й від того мовчання стає тепліше, ніж від тисячі слів.
У п’ятницю ввечері Ігор повернувся пізно. У руках — його нотатник, телефон і той самий погляд, який Ліза вже встигла вивчити. Тривожний.
— Щось трапилось? — запитала вона.
— Мені надійшла пропозиція, — обережно сказав він. — Тур Європою. Три місяці. Джазовий колектив, великі сцени.
Вона мовчала. Потім повільно поставила чашку.
— Ти ж давно чекав на такий шанс, правда?
— Так. Але я не хочу… втратити нас. Ти для мене важливіша.
— Але ти ж не залишиш цю мрію через мене? — голос її трохи зламався. — Я не хочу бути тим, через кого ти потім шкодуватимеш.
— Я не знаю, як вчинити правильно, — визнав він. — Мені здається, я тільки-но почав дихати, бо знову знайшов тебе. А тепер…
— Знову прощання, — сказала вона з сумною посмішкою. — І що цього разу?
Ігор сів поруч, узяв її руку.
— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
— Що? — здивування в її голосі було справжнє.
— Не як пасажир. Як та, без кого ця музика втрачає сенс. Я знаю — це ризик. Але, може, настав час жити не за планом, а за серцем?
Вона довго мовчала.
— Я боюсь. Стабільність — це єдине, що в мене було останні роки.
— А я боюсь без тебе. Тому й питаю — ризикнемо разом?
Через кілька днів вони вже були в дорозі. Потяг до Будапешта, великі рюкзаки, лаконічні валізи. Вони сміялись у купе, пили каву з автомату на пероні, обговорювали афіші концертів, знайомились із музикантами — без претензій, легко.
Вони справді стали командою і партнерами один для одного.
Усе здавалося справжнім, відкритим. Коли поруч той, хто вірить у тебе, навіть ніч у хостелі перетворюється на пригоду.
Але одного вечора, у Лейпцигу, Ліза подзвонила мамі. І почула коротке, стримане:
— У тата погані результати. Це серйозно, доню.
Вона сиділа на краю ліжка в орендованій квартирі. Ігор щойно повернувся з репетиції, у руках тримав круасан і каву для неї.
— Щось сталось?
— Батькові потрібна операція. Не термінова, але… мама сама не впорається. Вона не скаже, але я знаю.
Він сів поруч. Не казав “залишайся”. Не казав “повернись”. Просто мовчав.
— І я боюсь, що якщо поїду, знову все втратимо. Так само, як колись.
— Ні, — сказав Ігор. — Якщо зараз вибереш сім’ю — я залишусь твоєю частиною. Бо любов — це не тільки бути поруч. Це ще й відпустити, коли треба.
Вона заплющила очі.
— А якщо ми знову загубимось?
Він посміхнувся.
— Ми вже навчилися знаходити одне одного. Тож не загубимось. А батьки у тебе – одні.
Два місяці потому у Києві сипав сніг. Вона виходила з лікарні, зморена, з теплою шаллю й папкою аналізів.
Телефон завібрував. Повідомлення:
“Сьогодні — останній концерт. В Амстердамі. Без тебе не звучить. Але ми зіграємо для тебе. Якщо ти ще пам’ятаєш.”
Вона прочитала.
Зупинилась. Озирнулась — і вперше за ці тижні їй стало по-справжньому світло.
“Пам’ятаю. І скоро приїду. Бо я теж не хочу бути там, де тебе нема.”
Пройшов дощ. Амстердам блищав, вкритий поливою.
Він стояв у парку біля старої кав’ярні. Тримав у руках саксофон — не грав, просто притискав, як щось дороге.
Вітер колотив ранкове повітря, сонце пробивалося крізь хмари.
Вона з’явилась не з гучного літака і не з автобусу. Просто вийшла з-за рогу. У пальто, трохи втомлена, з усмішкою, яку він пам’ятав краще за ноти.
— Привіт, — сказала.
— Привіт, — відповів.
Вони мовчки обійнялися. Ігор вдихнув її запах — не парфумів,… її запах. А вона просто сховала обличчя в його плече.
— Знову ти приїхала першою, — прошепотів він.
— Бо цього разу я знала, куди йду, — відповіла вона. — І до кого.
Він засміявся, легко, майже по-хлопчачому. Потім простягнув їй навушники.
— Хочеш послухати? Я записав новий альбом. Назвав «Дев’ять років і три зустрічі».
— А я привезла нову збірку, — сказала вона, витягаючи тонку книжку. — Там є вірш. Про саксофоніста, який навчив мене не боятись любові.
Вони сіли на лавку, під трохи ще вологим небом.
Місто прокидалось. Повз проходили люди, сміялися діти, хтось торкав струни гітари на набережній.
— Тепер усе інакше, — сказала Ліза. — Я вже не чекаю “ідеального моменту”. Він — ось.
Ігор кивнув.
— Ми більше не ті, хто боявся втратити. Ми — ті, хто навчився тримати.
Вона взяла його руку.
І вперше за довгі роки — ніби нічого не бракувало.
