Женька ледве встигла з донькою Дашею до поліклініки. Токсикоз замучив, весь ранок провела в туалеті.
— Ти ж моя маленька! Ось народиться наш Славік, я йому покажу, як матусю мучити, от же хуліган! — жартував чоловік Коля.
Він сам приготував собі і Дашулі омлет, Коля у неї все вміє.
Хоч і не відразу, але нарешті пощастило Женьці. Чоловік у неї просто чудовий.
Коля виріс у багатодітній дружній родині і вмів, напевно, все.
Він був старшим, потім ще один брат і три сестрички. Їхня мама, свекруха Женьки, мудра і добра жінка.
У їхній родині ніхто ніколи не сварився, всі жили дружно і весело.
Та й зараз до свекрухи як не приїдеш, у неї завжди посмішка на обличчі, з нею життя просто святом здається.
— Женечка, я на роботу побіг, ти як? Зможеш з Дашею в поліклініку сходити, чи я завтра відпрошуся?
Коля вже поїв, погодував Дашу, помив посуд і на ходу, збираючись на роботу, турбувався про Женьку.
— Та ні, відпустило, здається, все нормально, — і Женька теж почала швидше збиратися.
Але до лікаря вони ледве встигли, а коли вийшли, Женя раптом почула знайомий радісний голос.
— Оце зустріч, я тебе шукала, а ти сама знайшлася!
Перед Женею стояла Аделіна, її шкільна подруга, як всі вважали в класі.
У Жені було неоднозначна ставлення до неї. Завжди було…
…Аделіна говорила, що Женя її улюблена подруга на все життя, майже як сестра.
Вона навіть одягатися намагалася так само, як і Женя. Любила приходити до них в гості і напрошувалася залишитися ночувати.
Мама Жені дуже жаліла Аделіну. Подруга жила з бабусею, говорила, що її мама працює в іншому місті і рідко приїжджає.
— Звичайно, нехай залишається, — пропонувала мама, думаючи, що і Женя цього хоче. І намагалася смачніше нагодувати подругу дочки.
А Женьці було соромно зізнатися, що Аделіна їй не подобається, вона заздрісна і хитра дівчина.
Але вона боялася, що мама звинуватить її в байдужості до обділеної подруги.
Тому їй і доводилося з нею дружити і в усьому Аделіну підтримувати…
…— Так ти тепер тут живеш? Заміж що, знову вийшла? Ну і везуча ти, подруго, та ти така завжди була!
Аделіна досліджуюче дивилася на Женю своїми темними заздрісними очима.
За руку Аделіна тримала маленьку дівчинку, роки на три молодшу за Женіну Дашулю.
І Женя, вказавши на малу, зауважила:
— Ну ти, я так зрозуміла, теж заміжня?
Аделіна дивно, якось нервово розсміялася:
— А я ж тебе шукала, Женя! Хотіла тебе по-родинному про допомогу попросити.
Ти ж знаєш, що у мене рідних немає нікого. А тепер і бабуся моя пішла у засвіти, так що навіть звернутися ні до кого.
Женя здивувалася, що означає «по-родинному», але вигляду не подала.
Напевно Аделіна згадала, як хотіла бути на неї схожою, і як подобалося їй у них вдома.
І коли мама Жені їх обох обіймала і говорила: «Ах ви, мої дівчатка милі, які ж ви у мене гарненькі!
Дай Бог вам щастя!» — Аделіна до неї притискалася, ніби вона і її мама теж трошки.
І покірно, знизу вгору, своїми сумними благальними очима дивилася на її маму так, що Жені здавалося, вона все у неї хоче відібрати! І маму, і квартиру, і все її життя!
Навіть коли Женька в старшому випускному класі почала зустрічатися з Юрою, Аделіна з ними всюди тягалася, поки вони школу не закінчили…
— Допомогти тобі? Ну звичайно, якщо я зможу, то допоможу, — відповіла їй Женя, — А що ти хотіла?
— Це непроста розмова, ну не тут же, не в поліклініці. Можна, наприклад, у тебе, ти де живеш? — несподівано запропонувала Аделіна.
— Ні, давай вийдемо на вулицю, на дитячому майданчику і поговоримо, — досить сухо запропонувала Женя.
Їй ця зустріч була неприємна, одразу згадалося, яка Аделіна була надоїдлива, навряд чи вона змінилася.
Вони сіли на лавочку, а дівчатка почали гратися.
Даші вже шість, вона почала командувати: — Тебе як звати? Аня? Сідай на гойдалку, я тебе гойдатиму!
— Поладили, ну як сестрички, так? Як ми з тобою раніше, навіть схожі чимось, ти це помічаєш?
А знаєш чому я так кажу? Тому що у нас з тобою один і той же колишній! Так, так! Я як дізналася, що ти з Юрою розлучилася, відразу його знайшла.
Ми навіть пів року жили разом, правда, одружитися він мене так і не запросив. Зате тепер у мене є донька, Анечка.
А ми з тобою, виходить, породнилися, адже наші доньки — сестри по батькові. Ти ж з Юрою спілкуєшся, він на Дашу тобі платить?
Мені він грошей дав, як вкрав, каже, що мало заробляє. Адже він вам з Дашею квартиру залишив, коли ви з ним розлучилися, так?
— Що ти говориш, Аделіна, що за нісенітниця? — Женя з огидою відсунулася від неї.
— Та мені від тебе багато не треба, мене в лікарню кладуть на операцію, а дочку залишити ні з ким, може хоч у цьому ти мені допоможеш? — очі у Аделіни були як у дитинстві — благальні і жалісливі.
Женька згадала, як мама жаліла її шкільну подругу і говорила, що треба бути до людей добрішою.
Може, і справді у Аделіни така ситуація і їй більше нікому допомогти? Вони все-таки були колись подругами.
У те, що Анечка дочка Юри, Женька не повірила, хоча чужа душа темна, все може бути.
— А коли тобі в лікарню лягати? — запитала Женя.
— Завтра! — не моргнувши оком, відповіла Аделіна, — Тому я так зраділа, коли тебе побачила, це якийсь щасливий збіг, доля, що я тебе зустріла.
Я ж зовсім зневірилася, а мені дуже треба, у мене проблеми. Ти ж завжди мене рятувала, Женя, ми ж подруги!
Аделіна так зраділа, що Женя просто не змогла їй відмовити.
Вона відразу зателефонувала чоловікові, розповіла, що треба допомогти подрузі зі школи.
Коля навіть не здивувався, він звик допомагати і братам своїм, і сестрам, і друзям.
— Ну звичайно, кохана, яка може бути розмова? Коли ти її дочку забереш? Сьогодні?
Ага, зрозумів, я раніше додому приїду, буду з вечерею тобі допомагати, не переживай, все добре буде!
Аделіна їхню розмову чула, примруживши очі, дивно так посміхалася:
— Ти щаслива, Женька, як завжди щаслива, а я ні! Юра, звичайно, гарний хлопець, але нечупара. Так ти іншого собі знайшла, хорошого, треба ж…
Женя пропустила повз вуха її колючість, Аделіна завжди така була.
— Ось рюкзак Ані, там її речі, ну якщо не вистачить, у тебе ж Дашіні речі є, впораєшся, я думаю? Аня, іди сюди, ти хочеш до Даші в гості поїхати погратися?
У неї там іграшок багато-багато, — швидко і по-діловому говорила доньці Аделіна, — Ну що, ходімо, я вас проведу, адже тут недалеко?
Женя, запиши мій номер, я тобі потім подзвоню, коли мене виписуватимуть, ну що, домовилися? Так?
Вже вдома, розбираючи рюкзачок Ані, Женя побачила, що в кишеньці лежать всі документи на дівчинку.
Треба ж, яка Аделіна передбачлива.
Коля, коли повернувся з роботи, вислухавши Женю, навіть розсміявся:
— Думаєш, вона не бреше? Навряд чи в її словах є хоч частка правди. А дівчинку шкода, звичайно.
Але поки нехай буде з нами, а далі розберемося, так, Женя? Зрештою, де троє, там і четверо, ти ж мене знаєш! Пішли краще вечеряти і дітей годувати.
Женька обійняла Колю, він такий самий, як і вона. Хтось, напевно, назве їх дивними, але їй добре і тепло з ним, він ніколи нікого в біді не кине.
А ще Женьці дуже хотілося вірити, що Аделіна хоч і наговорила всякої нісенітниці, але повернеться за донькою.
Що вона не така, як її мати, адже Аделіна сама росла без батьків.
Нехай вона повернеться за Анею і перерве цей політ бумеранга підлості і зради.
Женьці дуже хотілося в це вірити, і вона ласкаво гладила по голові маленьку Анечку, коли вкладала її спати. Як же їй шкода дитину.
А у Ані від смачної їжі і тепла вже сонно закривалися темні, сумні оченята, такі схожі на мамині.
Через пару тижнів Аделіна повернулася за донькою. Вона була не така, як зазвичай.
Тихо зібрала доньчині речі, подякувала Женьці і вони пішли до дверей.
Потім Аделіна озирнулася:
— Я тебе обдурила, вибач, не хотіла правду говорити. Я до матері їздила, довго її шукала і начебто знайшла. Хотіла їй в очі подивитися.
А приїхала, а її вже немає, хворіла, пішла на той світ вона. А про Юру я тобі теж збрехала, хотіла образити. Так що тепер у мене точно нікого немає.
Аделіна взяла за руку Анечку і раптом посміхнулася:
— Хоча є, я помилилася, у мене є дочка.
І вони пішли. Все-таки Аделіна забрала дочку. І можливо, у неї все-таки нарешті життя зміниться на краще.
