— Ти ж її не кохаєш, синку, — докірливо поглянула на сина Анна Павлівна. — Що ти задумав?
Кирило відвів погляд і задумливо подивився у вікно.
— Я нічого не задумав, усе нормально, мамо, — нарешті промовив хлопець.
Але мати йому не повірила…
…Протягом 17 років у Анни Павлівни була цілком щаслива сім’я. Вони з чоловіком виховували сина Кирила, багато працювали й відпочивали всі разом.
Щастя скінчилося, коли чоловіка не стало.
Тоді 16-річний Кирило ніби зірвався з ланцюга: кинув навчання, почав пропадати з дому, кілька разів приходив хмільний, сварився з матір’ю.
Анна Павлівна вже не знала, що з ним робити — сподівалася лише, що він не скоїть чогось протизаконного і не потрапить до в’язниці.
У жінки була надія, що син хоч трохи схаменеться в армії.
Після школи він не вступив нікуди, і йому довелося проходити строкову службу.
Кирило й справді повернувся з армії іншою людиною. Там він отримав водійське посвідчення і на цивілці відразу влаштувався водієм у торгову компанію.
Крім того, сам вступив на заочне відділення до місцевого коледжу. А через два місяці після повернення знову порадував матір.
— Мамо, я, напевно, скоро одружуся? — радісно оголосив він.
— Я дуже рада за тебе, — посміхнулася мати.
Вона хоч і вважала, що синові ще рано одружуватися, але більше боялася, що він повернеться до свого розгульного способу життя.
— Коли приведеш наречену знайомитися?
— Якщо ти не проти, давай у цю суботу?
— Звичайно, я за.
Анна Павлівна до прийому гості готувалася ґрунтовно.
Ретельно прибрала в їхній трикімнатній квартирі, приготувала смаколиків, гарно накрила стіл.
Молодята запізнилися майже на годину.
Правда, син про це попередив — мовляв, наречена приводить себе до ладу, щоб сподобатися майбутній свекрусі.
— Це — моя Лера, — представив дівчину матері щасливий син.
— Дуже приємно, — промовила Анна Павлівна, хоча у неї серце стиснулося від вигляду яскраво нафарбованої блондинки в ультракороткій спідниці.
За столом господиня квартири спробувала зав’язати розмову з гостею.
— Чим ви займаєтеся, Лера?
— Ой, поки що нічим! Відпочиваю після коледжу, — махнула рукою дівчина.
— Лера вивчилася на товарознавця, — пояснив син.
— Так, тільки працювати за фахом я не хочу. Може, тепер вивчуся на манікюрницю. Поки що точно не знаю, — продовжила Лера.
Життєвий досвід підказував Анні Павлівні, що такі, як її майбутня невістка, зазвичай не працюють, а живуть за рахунок чоловіків.
Кирило ж поки що навіть не виглядав як багатий чоловік, і було абсолютно незрозуміло, чому Лера його обрала.
Жінка нічого не сказала синові — він виглядав таким щасливим…
Хлопець пів року літав на крилах щастя, будував плани, як йому заробити на гарне весілля, а потім якось знітився.
На запитання матері не відповідав, знову почав приходити захмілілим.
— Та вона мене кинула! — вигукнув Кирило на чергове запитання матері, чому він знову почав прикладатися до чарки. — Знайшла якогось папіка і поїхала з ним до Києва.
Сказала: «Вибач, але з тобою у мене ніяких перспектив немає».
— Може, це й на краще, синку? Зустрінеш ти ще хорошу дівчину, — відповіла мати.
Вона розуміла, що говорить банальність, але їй так хотілося вірити, що у сина все буде добре.
Від’їзду Лери вона була навіть рада.
Наступний рік Анна Павлівна жила в постійному страху за Кирила.
Той знову почав пити, через що його звільнили з роботи. Став пропадати десь цілими днями.
Мати намагалася з ним поговорити, але у відповідь син або грубіянив, або мовчав.
Але якось несподівано все це припинилося.
— Все, мамо, я більше не буду пити. І ти пробач мене за все, — одного разу заявив Кирило.
— Дай Боже, синку, дай Боже. Я не тримаю на тебе зла. Аби ти сам собі життя не зіпсував.
— Ні, мамо, тепер я буду будувати своє життя як слід, — обійняв Кирило маму.
І справді знову перетворився на турботливого і люблячого сина, на симпатичного, веселого хлопця.
Закінчив коледж, влаштувався на іншу роботу, зустрічався з дівчатами (але жодну з них додому не приводив).
А через три роки він здивував матір новиною.
— Мамо, ось у чому справа… У мене є дівчина. Її звати Ліза, — повідомив Кирило.
— Це ж чудово, синку, — зраділа Анна Павлівна. — Тільки, чому ти так невпевнено про неї говориш?
— Справа в тому, що у неї є дитина і… Там взагалі непроста історія.
— Розповідай.
— Ліза у 18 років втратила рідних. Батьки та єдина бабуся загинули в аварії. Дівчина розгубилася, залишившись одна. Почала збирати вдома компанії.
Сама розумієш, з гулянками, танцями. Спочатку просто сусіди скаржилися, а потім у її квартирі затримали хлопця із чимось забороненим.
Слідчий її пожалів — повірив, що вона до цього не причетна.
— О, Боже…
— Тільки після цього Ліза схаменулася, завязала з цими компаніями та гуляннями, повернулася до навчання.
А потім виявила, що вона при надії. Хто є батьком дитини, вона здогадувалася, але нічого йому не пред’являла.
Народила і виховувала сина самостійно. Зараз хлопчику два роки, Ліза працює вдома масажисткою — вона все-таки закінчила медичне училище. Ось і все.
— Яка ж… жахлива доля у дівчинки, — співчутливо похитала головою Анна Павлівна. — Ну нічого, ви молоді — у вас ще все налагодиться. Приведи обох познайомитися, — посміхнулася мати.
Ліза сподобалася жінці. Худенька, невисока шатенка, майже нефарбована, вона поводилася скромно і сором’язливо посміхалася весь вечір.
Її син виявився серйозним хлопчиком з розумними очима і кучерявим чубом. Було видно, що Тимофій — активна дитина, але в гостях він поводився дуже пристойно.
Через два місяці після цього знайомства Кирило повідомив матері, що вони з Лізою збираються одружитися.
— Урочистостей не буде. Просто повечеряємо в ресторані. З боку Лізи буде одна подруга. З мого — ти і мій колега, — сказав син.
— Добре, як ви вирішите, так і буде, — погодилася мати.
— І тут ще така справа, мамо… Можна ми поживемо у тебе? Хочемо ремонт у Лізиній квартирі зробити…
— Звичайно, сину.
Анна Павлівна трохи переживала, як вони з невісткою уживуться, але все виявилося чудово.
Дівчина з радістю допомагала свекрусі у всьому, ніколи не перечила.
Втім, господиня квартири теж намагалася не втручатися у стосунки молодих, зауважень невістці не робила, ні за що не критикувала.
А з маленьким Тимофієм вони й зовсім подружилися настільки, що дитина стала називати її улюбленою бабусею.
Тільки ось Анна Павлівна почала помічати, що її син ставиться до дружини досить прохолодно.
Ні, він її не ображав, віддавав зарплату, іноді приносив квіти та невеликі подарунки їй і пасинку, але робив це якось без ентузіазму.
Ось тоді мати й сказала Кирилу, що він, напевно, Лізу не любить і щось замислив.
Той відмахнувся. А через тиждень з’ясувалося, що молодята продають квартиру дружини.
— Навіщо? — здивувалася Анна Павлівна. — Чи ви більшу квартиру хочете купити?
— Кирило хоче відкрити свій автосервіс, — пояснила невістка. — А він не запитав у вас дозволу, щоб ми тут ще поки пожили? — почервоніла Ліза.
— Не запитав. Та ви живіть, скільки хочете, тільки ось житлом розкидатися в наш час… — несхвально похитала головою свекруха.
— Та що ви? Кирило ж заробить на нове! — кинулася захищати чоловіка невістка. — Треба тільки трохи почекати.
На думку Анни Павлівни, у сина не було задатків бізнесмена, але Кирило її приємно здивував.
Через рік його автосервіс став приносити стабільний дохід.
Свекруха з невісткою вже почали обговорювати, яку квартиру купить подружжя (хоча перша не дуже хотіла, щоб вони виїжджали).
І тут між Лізою та Кирилом почало щось відбуватися.
Невістка кілька разів з’являлася зі сльозами на очах, а син ходив чимось незадоволений.
— Лізо, що відбувається? Розкажи мені, — Анна Павлівна вирішила порушити свій принцип не втручатися в справи дітей.
— Нічого, все нормально, — невістка відвела погляд, ледь стримуючи сльози.
— Давай, розповідай, — лагідно сказала свекруха. — Може, я чимось допоможу.
Ліза ще довго відмовлялася, а потім не витримала й розплакалася.
— Кирило хоче зі мною розлучитися, — плакала вона. — Каже, що зніме нам із сином квартиру.
Мовляв, поки не може купити житло. І взагалі ще невідомо, чи купить — ми ж з Тимофієм тут у вас жили безкоштовно.
— Що-о-о?! — задихнулася від обурення Анна Павлівна. — Ну це вже ніяк не вкладається в моїй голові!
— А що у нас тут відбувається? Ти знову істерику влаштовуєш? — звернувся до дружини Кирило, що з’явився у дверях.
— Це ти мені поясни, що відбувається? — вимагала мати. — З чого ти вирішив розлучитися з Лізою, та ще й відселити її в орендовану квартиру?!
— Мамо, ось як добре було, коли ти не лізла в наше життя, — скривився Кирило. — Так, я хочу розлучення. Що тут такого?
Я кохаю іншу жінку і хочу бути з нею. У неї немає житла, тому планував привести її сюди. Ми ж не можемо всі разом тут жити?
— Яка ще жінка…? — Анна Павлівна вже почала здогадуватися, але все ж запитала.
— Так, мамо! Це — Лера! Вона повернулася, ми відновили стосунки. Вибачте, що у вас не запитав, як мені будувати своє особисте життя, — демонстративно розвів руками Кирило.
— Твоє особисте життя — це твоя сім’я, а не якась…
— Мамо!
Анна Павлівна замислилася всього на хвилину.
— Загалом так, Ліза і Тимофій залишаються тут, — твердо промовила вона. — А ти зі своєю… Лерою можеш жити, де хочеш, але точно не тут.
— Взагалі-то, у цій квартирі є й моя частка, — буркнув Кирило.
— Ти правий. Значить, будемо ділити. Якщо ти хочеш судитися з власною матір’ю, будь ласка, — так само твердо сказала Анна Павлівна. — Ходімо, донько, — звернулася вона до невістки. — Сьогодні переночуєш у кімнаті Тимофія, а там вирішимо, як нам розміститися.
Заплакана Ліза з подивом подивилася на свекруху і підійшла до неї ближче. Та обійняла невістку, заспокійливо погладжуючи її по спині.
— Від тебе, сину, я такого не очікувала, звичайно, — тихо промовила мати, і жінки вийшли з кухні.
Кирило з матір’ю судитися не став — зняв для себе і Лери квартиру.
З Лізою він розлучився. Вона з Тимофієм залишилася жити з Анною Павлівною.
Вони всі з Кирилом тепер практично не спілкуються. Але ж він сам в цьому винен.
