— Ти знаєш, Костя, цього місяця мені прийшли дивні платіжки, — доїдаючи шматок пирога, спеченого невісткою, ділилася з сином Тетяна Марківна. — Ох, Людочка, яка смакота!
Ну до чого у тебе пироги завжди смачні виходять! Хоч з м’ясом, хоч з капустою! Та й солодкі теж незрівнянні! Не поділишся рецептом тіста?
— Мамо, а що в них дивного? — перебив Костя матір.
— У чому? У пирогах? — Тетяна Марківна здивувалася.
— Та при чому тут пироги? Ну ти зараз сказала, що платіжки тобі цього місяця прийшли дивні. Так? — незадоволено перепитав Костянтин. — А що в них не так?
— Ах, це… Так суми там знову зросли. Може, треба з’їздити в керуючу компанію розібратися? — потягуючи ароматний чай з красивої порцелянової чашки, запропонувала синові Тетяна Марківна.
— Та в чому розбиратися? Тарифи знову зросли. Ціни на все піднялися. Ось і в твоїх платіжках теж все зросло, — незадоволено відповів син.
— Ох, не знаю, що й робити. Я і до цього ледве справлялася з платіжками. А зараз хоч на базар з простягнутою рукою виходь.
Як виживати на ці пенсії, хто підкаже? — Тетяна Марківна незадоволено відсунула від себе порожню чайну чашку.
— Мамо, не перебільшуй. Ми ж з Людою тобі допомагаємо. Що за вигадки про базар? Скажеш теж! — незадоволено вимовив Костя.
— Ох, не знаю, не знаю… Скоро і хліба купити не буде за що, поки з усіма боргами розрахуєшся.
А там ще рецепти лежать на кругленьку суму. А ліки вже закінчуються, — у своїй звичайній манері продовжувала мати.
— Мамо, а ти батькові не дзвонила? Може, він теж візьме участь в оплаті комуналки? Все-таки це і його теж квартира, як не крути. Так, він пішов від тебе, але з квартири ж не виписався, — нагадав Костянтин матері.
— Ой, не треба! Прошу тебе, не нагадуй мені про цього негідника! — Тетяна Марківна театрально схопилася за груди в області серця. — Навіщо ти мені псуєш настрій? Навіщо нагадуєш про свого батька-зрадника?
— Мамо, досить вже! Всім добре відомо, що ви вже десять років як розлучені і останні три роки перед його відходом жили разом в одній квартирі як чужі люди.
— Костя, мені боляче усвідомлювати, що твій батько, який колись був моїм чоловіком і якого я так кохала…
— Мамо, все! Прошу тебе, не варто так рвати свою душу. Та й ми з Людою все це вже не раз чули. І про кохання, і про зраду…
— Тетяна Марківна, ось рецепт мого тіста, — вирішила переключити свекруху на іншу тему Людмила, віддаючи їй листок із записаним рецептом.
— Ой, ні, Людочка, мені вже не до того. Все, я знову засмутилася. Тиск, відчуваю, підскочив.
Ось як все відразу — старість підійшла раптово, безгрошів’я, хвороби… Життя закінчено. А спертися абсолютно ні на кого. Поїду додому, поплачу про свою долю.
Тетяна Марківна встала з-за столу, радо накритого невісткою, і зібралася йти.
Перш ніж покинути квартиру сина, жінка сказала:
— Люда, поклади мені із собою пару шматочків твого пирога. Увечері повечеряю. Все одно в моєму холодильнику порожньо.
Останнє речення Тетяна Марківна вимовила з особливою образою.
Костянтин і Людмила вже не вперше ставали свідками подібних сцен.
Як тільки рік тому Тетяна Марківна пішла на пенсію, так відразу пішли розмови про те, що вона тепер буде жити недоїдаючи, харчуючись одними сухими скоринками.
Все життя жінка пропрацювала на одному місці — бухгалтером на фабриці з виробництва домашнього текстилю.
Вона і далі працювала б — і сил, і бажання було хоч відбавляй. Але директор був непохитний.
У нього в черзі стояв резерв молодих кадрів, які били копитом, мріючи всі свої сили і знання застосувати на ділі.
Тетяну Марківну «попросили». Влаштували гарні проводи на заслужений відпочинок із вшануванням і перерахуванням всіх її заслуг перед підприємством.
Урочисто подарували велику красиву картину на пів стіни… і забули.
Правильно, а навіщо згадувати про пенсіонерів? Вони вже відпрацьований матеріал.
А перед керівництвом і співробітниками нові рубежі, нові виклики — працювати, поки тебе самого не попросили піти на пенсію.
— Костя, мені здається, що твоя мати, як завжди, перебільшує. Я знаю, яка у неї пенсія.
Вона й не приховує цього. Я розумію, що тепер не можна шикувати. Але якщо економити, то цілком нормально можна жити.
Тим більше, ми їй допомагаємо щомісяця з оплатою комунальних послуг, — міркувала вголос Людмила.
Вона, звичайно, не була проти того, щоб допомагати літнім батькам. Своїм теж іноді давала гроші з відома чоловіка. Шкода їй було старіючих батька і матір.
Але бачити у себе мало не кожен день вічно ниючу і незадоволену життям свекруху зовсім не мала бажання. У самої проблем було не менше.
Діти Людмили і Костянтина вже виросли. Дочка вийшла заміж і поїхала жити в інше місто. А син, хоч і жив поки з ними, мріяв скоріше закінчити університет, щоб почати заробляти і з’їхати від батьків.
Людмила, розуміючи, як непросто дається свекрусі нове життя на пенсії, не була проти її візитів до них.
Вона не тільки приймала матір чоловіка у себе, але й пригощала її пирогами, вислуховувала нарікання і скарги літньої матері чоловіка на безгрошів’я і самотність.
Але і Людмилі вже все це добряче набридло.
А незабаром сталося таке, що й зовсім змусило сина і невістку задуматися про те, що можна зробити для Тетяни Марківни.
— Ти, Люда, можеш про мене думати що завгодно. Але відсьогодні я буду харчуватися у вас, — заявила свекруха, прийшовши до них ввечері, встигнувши до самої вечері.
— У нас? — розгубилася невістка. — Оце так справи. А… вибачте мене, не поділитеся, чим викликане ваше дивне рішення?
— А чому ж воно дивне? У мене немає грошей на продукти! Ліки купила, дещо з побутової хімії, комуналку оплатила — і все! — сідаючи за стіл, розповідала Тетяна Марківна.
— Мамо, ну за твою квартиру я сам заплатив цього місяця. Як і минулого, — здивувався Костя.
— І що? Тобто у мене ні копійки не повинно залишатися на непередбачені витрати, так? А якщо мені потрібно буде кран у ванній поміняти?
Або купити ортопедичні устілки? Або, наприклад, манікюр піти собі зробити? Я що, на вашу думку, не людина тепер? — з образою виголошувала свекруха.
— Мамо, ти людина, ніхто не сперечається. Але тобі самій не здається абсурдною твоя ідея? — з докором запитав син.
Йому зовсім не хотілося щодня після роботи вислуховувати стогони матері про її важку і несправедливу долю.
І це замість того, щоб подивитися улюблену передачу або просто подрімати після вечері на затишному дивані.
— А в чому ж вона абсурдна? — розлютилася та.
— Та в тому, що ти позбавляєш нас з дружиною свого власного життя! Ти що думаєш, нам для тебе тарілки супу шкода? Або шматка твого улюбленого пирога?
Ні, звичайно! Але ми з Людою працюємо, і після роботи маємо право на тишу і спокій. На особистий простір, де можна відчувати себе вільно.
— Тобто в моїй присутності вам нудно і нестерпно! Ну спасибі, любий синку! Не очікувала я цього від тебе! Ніяк не очікувала.
Тетяна Марківна різко підвелася з-за столу і, нервово схопивши свою сумочку, демонстративно попрямувала до вхідних дверей.
— Мамо, ну досить концертів! Боже мій, набридло вже, — не витримав Костянтин.
— Набридло? Вам мати набридла? Ну спасибі за правду! Тоді піду до себе, додому. Буду там сидіти насамоті. Нічого, я і сухими скоринками можу поживитися. Мені не звикати!
Тетяна Марківна схлипнула, витерла сльозу, що набігла, і покинула квартиру, голосно грюкнувши дверима.
— Відмінно повечеряли! Весь апетит зникне від подібних викрутасів, — нервово видав Костянтин.
— Ото бабуся дає. Крутить вами як хоче! — видав син, який сидів з ними за столом. — У секцію її треба, в танцювальну. Або в плавання віддати.
— Вітя, припини жартувати. А ти, — звернулася Людмила до чоловіка, — сильно не нервуй. І серйозно все це не сприймай. Їж давай. Та послухай, що я тобі скажу, — примирливо промовила дружина.
Костя дійсно продовжив їсти, уважно слухаючи, про що йому говорила Люда.
— Розумієш, наш син у чомусь правий. Справа не в тому, що свекрусі настільки не вистачає грошей, що немає що їсти. Справа в іншому.
Твоя мама знемагає від неробства. У неї з’явилося багато вільного часу, а спілкування — ні. Тетяна Марківна не знає, куди застосувати свої сили.
Їй хочеться спілкування та емоцій. А її посадили в порожню квартиру, позбавивши всього звичного, що було до цього.
— Ну, це для мене не новина. Що ж робити? — запитав чоловік. — Не на танці ж насправді відправляти!
— Потрібно знайти твоїй мамі роботу. Таку, щоб не дуже виснажувала, але знову повернула її до звичного способу життя і дозволила поповнити її мізерний бюджет, — пояснила Людмила.
— Слухай, Люда, а це ідея! — відсунувши від себе порожню тарілку, бадьоро видав Костянтин. — Пошукаєш щось підходяще? У тебе ж багато знайомих, може, хтось щось порадить.
— Пошукаю. Та тільки знайомі тут ні до чого. Для цього є інтернет. Оголошень — купа. Читай, вибирай.
Через тиждень Людмила сама зателефонувала свекрусі і запросила її в гості.
— Не піду. Я вам як тягар, — ображено сказала вона в трубку.
— А ось і ні! На вас чекає сюрприз. У мене для вас, Тетяна Марківна, є одна дуже приваблива пропозиція.
Приходьте, обговоримо, — не звертаючи уваги на невдоволення свекрухи, промовила Людмила загадковим голосом.
— Ну добре. Прийду. Заінтригувала ти мене, Люда.
Коли Тетяна Марківна вислухала все, про що їй розповіла невістка, то спочатку розгубилася.
— Я навіть не знаю… Чи впораюся я, чи зумію…
— Та що там вміти? Це ж ідеальна робота для вас! Погоджуйтеся. Спробуєш, не вийде — так завжди можна кинути. Та й гроші будуть не зайвими до твоєї невеликої пенсії.
— Погоджуйся, бабусю! Хоч побудеш там серед молоді! — підбадьорював її онук зі сміхом.
— Мамо, ну що тут думати? Прекрасна ідея, — вмовляв матір Костя. — Тим більше, ти сама нам скаржилася, що у тебе постійно безсоння.
— Ой, не знаю. Треба подумати.
Тетяна Марківна пішла від них цього дня задумлива. А наступного дня зателефонувала сама і погодилася.
— Все, Люда, я зважилася! Давай телефон і адресу!
З цього дня свекруха працювала нічним вахтером у студентському гуртожитку місцевого коледжу.
Графік був зручний — через добу. На роботу вона приходила о шостій вечора і йшла вранці, о дев’ятій, коли її змінював денний охоронець.
Жінка відразу трохи розвкітла, підбадьорилася і покращала.
Тепер вона була в центрі подій — студенти її любили і часто запрошували на свої тематичні вечори, які Тетяна Марківна навіть допомагала їм готувати.
— Люда, як ти думаєш, якщо я одягну свою темно-вишневу сукню, в якій мене проводжали на пенсію, буде доречно? — запитувала свекруха.
Вона готувалась йти на роботу напередодні восьмого березня, де планувався концерт і дискотека.
— Ви будете просто чарівні! — з посмішкою відповіла Людмила. — Ця сукня вам дуже пасує.
— І підстригтися мені вже треба, так? Я ще ось думую, може, мені колір волосся змінити?
— Обов’язково! Змінюйте! І змінюйтеся! Я вас повністю підтримую, — погоджувалася невістка.
Людмила була рада — проблему зі свекрухою вони вирішили.
