— Сорок років я тобі супи варю, а ти хоч раз подякував?…
Галина стояла посеред кухні, не дивлячись на чоловіка. У її руках не було звичної каструлі — лише порожні долоні.
— Що ти собі це навигадувала? — Юрій відірвався від газети й здивовано подивився на дружину. — А де ж вечеря?
— А немає, — Галина присіла на край стільця, склавши руки на колінах. — Більше готувати не буду. Набридло.
— Як це — не будеш? — Юрій здивувався, відклав газету. — А хто буде годувати? Я з роботи прийшов!
— І я прийшла. Сумки дотягла, підлогу помила, пил витерла. А тепер сяду й відпочину.
— Ти зобов’язана готувати! Це твій обов’язок як дружини!
— Обов’язок? — Галина посміхнулася. — А який твій обов’язок? Газету читати?
— Не перекладай з хворої голови на здорову! — Юрій встав, нависаючи над столом. — Раніше все було інакше! Ти й суп зварити встигала, і пиріжки напекти!
— Раніше я думала, що ти це цінуєш.
— Та тобі що, складно борщу наварити? Ти ж вдома сидиш цілими днями!
Галина повільно підняла погляд:
— Я не вдома сиджу. Я на пенсії працюю. Прибиральницею. Щоб онучці на курси англійської вистачало.
— До чого тут це? — Юрій роздратовано махнув рукою. — Моя мати і працювала, і господарство вела, і ніколи не скаржилася!
— А я ось поскаржуся, — Галина вперше за вечір подивилася чоловікові прямо в очі. — Знаєш, скільки разів я за ці роки чула від тебе «дякую»? Три.
Коли дітей народила, коли тебе з лікарняного ліжка витягла після серцевого нападу і коли путівку тобі в санаторій через профспілку вибила.
— Та що ти мелеш? За що дякувати? За те, що робиш те, що належить?
— Ах, належить? — Галина встала, взяла з полиці стару каструлю. — Ось вона, твоя каструля. Бери й вари собі сам, що належить.
— Ти що собі дозволяєш? — Юрій ударив кулаком по столу. — Я з тебе пилинки здував усе життя! А ти тепер, на старості років, вирішила характер показувати?
— Пилинки? — Галина тихо розсміялася. — А пам’ятаєш, як я тобі шкарпетки штопала ночами?
Як обіди на тиждень наперед готувала, коли ти у відрядження їздив? Як дітей одна виховувала, поки ти кар’єру робив?
— Слухай, Галя, — Юрій втомлено потер чоло, — давай без цих жіночих істерик. Ну втомилася — так скажи. Але це не привід…
— Сорок років кажу, — перебила Галина. — Тільки ти не чуєш.
У передпокої пролунав дзвінок. Юрій похитав головою:
— Дочка приїхала. Тільки при ній скандалу не влаштовуй.
Галина мовчки пішла відчиняти. У коридорі клацнув замок, почулися привітання.
— Мамо, привіт! Тату, привіт! — Іра, скинувши туфлі, пройшла на кухню. — Що у вас тут відбувається? Такі обличчя…
— Твоя мати збунтувалася, — буркнув Юрій. — Каже, готувати більше не буде.
— Правда? — Іра здивовано подивилася на матір. — А що сталося?
— Нічого, — Галина знизала плечима. — Просто втомилася бути кухонним приладдям. Нехай тато собі сам готує. У нього ж усе виходить краще, ніж у мене. Завжди про це говорить.
— Коли я таке говорив? — обурився Юрій.
— Кожного разу, коли суп недосолений або картопля переварена.
Іра переводила погляд з матері на батька. Вона ніколи не бачила маму такою — з прямою спиною й відстороненим поглядом.
Щось сталося, щось важливе. Мати завжди була тихою гаванню, завжди поступалася, пом’якшувала гострі кути.
— Давайте я чайник поставлю, — Іра спробувала розрядити обстановку.
— Став, — кивнула Галина. — Тільки, може, тато сам заварить? Він же знає, як це робиться. На словах.
— Галя, ти спеціально при дочці мене принижуєш? — Юрій стиснув газету так, що сторінки затріщали.
— А ти мене принижував сорок років. Тільки без свідків.
Іра дістала чашки з шафи. Вони були зі старого сервізу, подарованого бабусею на їхнє з батьком весілля.
Три чашки залишилися від набору, що колись складався з дванадцяти предметів.
— Може, розповісте, що сталося? По порядку, — запропонувала Іра.
— Уявляєш, прийшов з роботи — вечері немає! — почав Юрій. — Твоя мати сидить, руки склала, каже, більше готувати не буде. Це нормально, на твою думку?
— Я сьогодні прийняла рішення, — Галина дивилася у вікно, де вже запалювалися вечірні вогні сусідніх будинків. — Пам’ятаєш, Юро, як Вірочка з п’ятої квартири пішла з життя? Я сьогодні на похороні була.
— Яка ще Вірочка? — нахмурився Юрій.
— Ось саме, — кивнула Галина. — Сорок років у одному будинку жили, а ти навіть не знаєш, хто така Вірочка. Хоча вона нам картоплю з села привозила, коли ти без роботи сидів.
— А що тут… — почав Юрій.
— А я дивилася на неї, — продовжувала Галина, не звертаючи уваги на чоловіка, — і думала: ось лежить жінка, яка все життя була прожила для чоловіка, для дітей, для онуків. А тепер залишилася чорно-біла фотографія та пиріжки, які всі хвалять. І все.
— Мамо, — тихо промовила Іра.
— І я зрозуміла, — Галина вперше за всю розмову посміхнулася, — що не хочу бути просто тінню і пиріжками. Хочу, щоб мене бачили. Живу. Не тінь.
Чайник зашипів, порушуючи важку тишу. Іра механічно заварила чай. Юрій сидів, схрестивши руки на грудях.
— Ти просто накрутила себе, — нарешті промовив він. — Вірка у засвіти пішла, ти засмутилася. Це зрозуміло. Але до чого тут вечеря?
— А до того, що я не хочу, щоб про мене згадували тільки коли шлунок порожній, — Галина взяла чашку, яку простягнула дочка. — Я хочу, щоб мене помічали і в інший час.
— Я тебе не помічаю? — Юрій навіть підвівся від обурення. — Та я тобі шубу три роки тому купив!
— Тому що стару Іра забрала, коли від чоловіка пішла. І мені ходити було ні в чому, — спокійно відповіла Галина. — А ти ще тиждень бурчав, що переплатив.
Іра поперхнулася чаєм. Вона вперше чула, як мама розмовляє з батьком таким тоном.
— Мамо, може, вам обом до сімейного психолога? — обережно запропонувала вона. — У нас на роботі Марина Сергіївна ходила зі своїм, каже, допомогло…
— У наш час без психологів жили, — відрізав Юрій. — І нічого, справлялися.
— Та невже? — Галина поставила чашку. — А як твоя мати батькові кочергою по спині заїхала — це що було? Нормальне сімейне «справлялися»?
— Не смій мою матір чіпати! — Юрій ударив долонею по столу. — Вона свята людина була!
— Ти мою сім’ю не чіпай, а я твою не чіпатиму, — парирувала Галина. — Тільки от пам’ятаю, як ти плакав у мене на плечі, коли від батька втікав. А тепер кажеш — все нормально було.
Юрій почервонів:
— Ти… ти просто…
— Давайте без образ, — втрутилася Іра. — Я не розумію, чому не можна просто поговорити?
— А ми сорок років говоримо, — Галина несподівано встала і підійшла до плити. — Тільки я все слухаю, а він все говорить.
Вона дістала каструлю і поставила на плиту.
— Так, значить, будеш готувати? — у голосі Юрія пролунала радість. — Правильно. Що за примха на старості років…
— Не буду я вечерю варити, — Галина повернулася до чоловіка. — Води собі підігрію. Піду до Тамари на перший поверх. Вона давно кликала разом у басейн ходити.
— У який ще басейн? — Юрій розгублено моргнув. — Тобі за шістдесят, куди в басейн?
— У звичайний. Для пенсіонерів знижка.
— А я? Я як буду? — він розвів руками.
— А ти як хотів, — Галина дивилася на нього, не відводячи погляду. — Все життя я підлаштовувалася під тебе. Може, тепер твоя черга?
— Мама просто просить поваги, тату, — тихо сказала Іра. — Це нормально.
— Та що ви обидві на мене накинулися? — розлютився Юрій. — Я, між іншим, все життя вас забезпечував! Давав дах над головою! Що ще треба?
— Бачити в мені людину, а не кухонний комбайн, — Галина вимкнула плиту, хоча вода ще не закипіла. — Знаєш, скільки років я не була в театрі?
Востаннє — коли Іринці було дванадцять. А я ж просила. Щороку просила.
— Та квитки дорогі! — відмахнувся Юрій.
— На риболовлю з друзями гроші знаходилися, — Галина знизала плечима. — На біленьку для гостей теж завжди є. А на театр — ні.
Юрій почервонів:
— Тобто, я все робив не так? Все життя, на твою думку, даремно прожив?
— Ні, ти прожив своє життя, — спокійно відповіла Галина. — А я своє — віддала тобі. Але більше не хочу.
У кухні зависла важка тиша. Юрій дивився на дружину так, ніби бачив її вперше. Іра переводила погляд з батька на матір, не наважуючись втрутитися.
— Тобто, ти мене кидаєш? — нарешті вичавив Юрій. — Після сорока років?
— Я не казала, що йду від тебе, — Галина похитала головою. — Я сказала, що більше не буду жити тільки для тебе. Різниця є.
— А як ти собі це уявляєш? — Юрій нервово застукав пальцями по столу. — Я приходжу — вечері немає, ти в якомусь басейні плескаєшся?
— А ти уяви, як я собі це уявляла сорок років, — Галина раптом розсміялася, і цей сміх змусив Іру здригнутися. — Кожен день одне й те саме.
Сніданок, обід, вечеря. «Галя, де мої шкарпетки? Галя, попрасуй сорочку! Галя, який сьогодні суп?» А я ж колись вірші писала, Юро. Пам’ятаєш?
— Які ще вірші? — Юрій скривився.
— Ось і воно…, — кивнула Галина. — Ти навіть цього не пам’ятаєш. А коли ми познайомилися, я тобі цілий зошит віддала. Ти сказав — талановито.
— Мамо, ти писала вірші? — здивувалася Іра.
— І не тільки. Я на гітарі грала, у хорі співала. А потім вийшла заміж, і… — вона розвела руками. — Все закрутилося…
— Так я тобі не забороняв! — обурився Юрій.
— Так? А пам’ятаєш, як я до хору повернутися хотіла? Ти тоді сказав — навіщо по сценах тинятися в твоєму віці, вдома справ повно.
— Я такого не казав.
— Ще й як казав! — Галина підвищила голос. — І про курси крою, і про вечірню школу англійської. Все було «потім, не зараз, не час». А коли ж, цей час? Коли в труні лежатиму, як Вірочка?
Юрій підвівся, відсунувши стілець:
— Знаєш що? Якщо тебе таке життя не влаштовує — двері відчинені. Іди куди хочеш! У свій басейн, на курси, хоч у театр! Подивимося, як ти без мене проживеш!
— Та я все життя без тебе прожила, — тихо відповіла Галина. — Просто поруч.
— Мамо, тату, заспокойтеся обоє, — Іра спробувала взяти ситуацію в свої руки. — Давайте просто поговоримо. Без криків.
— А що говорити? — Юрій розвів руками. — Сорок років живемо, все було нормально. А тепер їй, бачите, нудно стало! Театру їй захотілося! Басейну!
— Тобі справді так складно зрозуміти? — Галина подивилася на чоловіка з якимось новим почуттям, схожим на жаль. — Я не прошу нічого надприродного.
Просто хочу, щоб ти іноді питав — а чого хочу я? Щоб помічав, що я теж людина.
— Що значить — “теж людина”? — Юрій розгублено опустився на стілець. — Я що, не вважав тебе людиною?
— А ти згадай, коли востаннє питав, як минув мій день? — Галина сперлася на стіл. — Коли цікавився моїми справами, а не тільки тим, що на вечерю?
Юрій відкрив рота, щоб відповісти, але промовчав. По його обличчю було видно — він намагається згадати, але не може.
— Ось бачиш, — Галина кивнула. — А я про твою роботу все знаю. І про нового начальника, і про премію, яку затримали.
І про те, як ти з Вітькою посварився в курилці. Тому що я слухаю тебе. Завжди слухаю.
У коридорі задзвонив телефон. Іра вийшла відповісти, залишивши батьків наодинці.
— Я не розумію, чого ти хочеш, — Юрій похитав головою. — У нашому віці вже пізно щось змінювати. Ми звикли жити певним чином.
— Ти звик, — поправила Галина. — А я… втомилася звикати.
Їхню розмову перервала Іра, яка повернулася:
— Там дзвонить Женя, у Мішки піднялася температура. Мені треба їхати.
— Звичайно, донечко, — Галина одразу переключилася на турботливу маму. — Я тобі банку малинового варення дам, для Мішеньки.
— Мамо, у нас немає малини, є мікстура, — посміхнулася Іра. — Але… ви краще тут розберіться, добре? Я знаю, що ви зможете.
Вона швидко зібралася і пішла, залишивши батьків у незручній тиші.
— Галя, ну що за примха? — Юрій пригладив рідке волосся. — Ну хочеш у театр — я квитки куплю. Хоч завтра. Тільки давай все буде як раніше.
— Не буде, Юра, — Галина сумно похитала головою. — Я собі обіцяла. І тепер або ти звикаєш до нової мене, або… не знаю. Вирішувати тобі.
Юрій мовчки дивився на дружину. За вікном повільно темніло.
— А що тепер буде? — запитав він нарешті.
— Не знаю, — чесно відповіла Галина. — Але я хочу, щоб ми спробували жити по-іншому. Не як чоловік і його кухарка, а як… партнери.
— У якому сенсі?
— У простому, — Галина сіла навпроти чоловіка. — Я готую — ти миєш посуд. Я перу — ти розвішуєш.
І ми обоє маємо право на свій час. Ти йдеш на риболовлю — я йду в басейн. І жодних претензій.
Юрій хмикнув:
— Який я партнер? Я навіть яєчню нормально посмажити не можу.
— А ти пробував? — лагідно запитала Галина. — По-справжньому пробував, а не для галочки?
Юрій невизначено знизав плечима. У його очах читалася розгубленість.
— Знаєш, що мене сьогодні доконало на тих похоронах? — Галина підперла щоку рукою. — Чоловік Вірочки ридав так, що серце розривалося.
І все повторював: «Якби я знав, що у нас так мало часу, я б стільки всього їй сказав». А що заважало раніше?
— Галя, ну я ж не з таких… — Юрій ніяково зайорзав на стільці. — Я не вмію цими… словами.
— А справами?
Юрій підвів на неї погляд.
— Наступної п’ятниці в ДК буде концерт, — повільно промовила Галина. — Хор пенсіонерів. Я думую піти, записатися.
Юрій відкрив рота і закрив. Потім ще раз. У його погляді промайнула тінь паніки.
— Я… я можу з тобою сходити, — нарешті вичавив він. — На прослуховування чи як там це…
Галина здивовано підняла брови.
— Справді?
— Ну так, — він невпевнено кивнув. — Все одно по п’ятницях тільки футбол крутять, а там одні поразки.
Галина посміхнулася — вперше за вечір це була справжня посмішка.
— Добре, — сказала вона й підвелася. — Тоді давай зробимо так: сьогодні я все-таки приготую вечерю, а ти допоможеш з посудом? І ми… поговоримо. По-справжньому.
Юрій повільно кивнув.
— Тільки врахуй, — додала Галина, — я не обіцяю бути ідеальною дружиною. Я просто хочу бути собою. Тобі доведеться звикнути.
— А якщо не зможу? — тихо запитав Юрій.
Галина помовчала, потім відповіла:
— Тоді нам обом буде дуже сумно.
Вона дістала з полиці каструлю — іншу, не ту, що ставила раніше. Нову, яку купила на розпродажі й приховувала для особливого випадку. Здається, цей випадок настав.
— Знаєш, Юро, — сказала Галина, наповнюючи каструлю водою, — я ж досі пам’ятаю ті рядки, що тобі колись написала. Про нас.
Вона подивилася на чоловіка і вперше за довгі роки побачила в його очах не роздратування, не втому, а щось схоже на… інтерес?
— Розповіси? — запитав він.
І в цьому простому запитанні було більше надії, ніж у всіх їхніх розмовах за останні роки.
