— Оль, я помию. Тільки пізніше, добре? Сил зовсім немає, — голос Максима, лінивий і розслаблений, доносився з вітальні.
Вн уже затишно влаштувався на дивані перед телевізором.
Звуки пострілів і автомобільних погонь з фільму глухо змішувалися з його словами, перетворюючи їх на фоновий шум.
Ольга стояла на порозі кухні і дивилася на раковину. Це була не просто раковина з брудним посудом.
Це був монумент. Пам’ятник його непорушному принципу «потім».
Вежа з тарілок із засохлими залишками гречки і темними розводами від учорашнього гуляшу небезпечно кренилася, нагадуючи якесь сюрреалістичне творіння божевільного архітектора.
Поруч з нею в каламутній воді спочивали три кружки з коричневими, в’їдливими в фаянс обідками від кави.
Вилки і ложки, що злиплися в єдину грудку від чогось липкого і солодкого, лежали на дні, як затонулий скарб.
Вінцем композиції слугувала величезна пательня, дно якої покривав товстий, застиглий шар білого жиру, схожий на крижану кірку на зимовій калюжі.
Все це виділяло тонкий, кислуватий запах занедбаного побуту.
Це був його посуд. Виключно його. Ольга свій мила відразу після їжі, майже рефлекторно.
Вона не могла розслабитися, знаючи, що в раковині на неї чекає брудна тарілка. Це було для неї фізично неприємно, як ходити в мокрому взутті.
Максим же був влаштований зовсім інакше. Він існував в іншому часовому континуумі, де «потім» було не просто словом, а чарівною, безмежною країною, куди можна було заслати будь-який неприємний обов’язок.
І судячи зі стану кухні, він був дуже щедрим правителем, який відправляв туди все більше і більше підданих.
Спочатку вона намагалася говорити. Спокійно, потім з нотками роздратування, потім майже зриваючись на ультиматуми.
Відповідь завжди була одна і та ж, вимовлена з обеззброюючою недбалістю: «Та помию я, чого ти починаєш?».
Іноді, коли гора ставала зовсім непристойною, і в будинку закінчувалися чисті тарілки, він, важко зітхаючи, як атлант, якому на плечі звалили небо, дійсно йшов і мив.
Робив він це шумно, бризкаючи водою на всі боки і з гуркотом кидаючи тарілки в сушарку, щоб всі в будинку, включаючи кота, знали, який нелюдський подвиг він здійснює.
А через два дні історія повторювалася з математичною точністю.
Ольга вимкнула світло на кухні, щоб не бачити цього неподобства, і пройшла в кімнату.
Максим, розвалившись на дивані, із захопленням дивився якийсь бойовик, закинувши ноги на підлокітник.
Його обличчя, освітлене швидкими спалахами вибухів на екрані та було абсолютно безтурботним.
Його не хвилював ні запах з кухні, ні її тривале мовчання. Він був у своїй зоні комфорту, у своєму світі, де проблеми вирішуються самі собою або кимось іншим.
Вона сіла в крісло і подивилася на нього. Не з образою. Образа закінчилася десь тиждень тому, після чергової невиконаної обіцянки.
Зараз всередині було щось інше. Холодна, відсторонена втома, як у металу. Коли гнеш його туди-сюди занадто довго, він не просто ламається. Він спочатку втрачає пружність, стає мертвим, безвольним.
Ось і в ній щось закінчило своє існування. Бажання просити, пояснювати, сподіватися.
Вона дивилася на його профіль, на те, як він машинально закидає в рот чіпси з пачки, і раптом в її голові народилася думка. Проста, ясна і до жаху логічна.
Вона не була злою чи мстивою. Вона була просто… справедливою.
Якщо «потім» — це його улюблений час і місце, то чому б не допомогти йому його організувати?
У більш підходящій обстановці, де у нього точно знайдеться пара вільних хвилин.
На її губах з’явилася легка, незвично світла посмішка. Максим, мигцем поглянувши на неї в перерві між перестрілками на екрані, здивовано підняв брову.
— Ти чого?
— Та так, — вона встала і підійшла до нього. Нахилилася і легко поцілувала в колючу щоку. — Відпочивай, любий. Я сама все зроблю.
Вранці Максим, як завжди, бігав по квартирі в пошуках другої шкарпетки. Він запізнювався, і легке роздратування вже почало закипати в ньому, як вода в чайнику.
Ольга рухалася по кухні з незвичним, майже театральним спокоєм. Вона не дорікала йому, не квапила.
Жінка просто налила йому кави і простягнула об’ємний, щільно загорнутий у кілька пакетів згорток. Він був важким і дивно брязкав.
— Що це? — запитав він, з підозрою оглядаючи пакет.
— Обід, — просто відповіла вона, і в її очах не було ні натяку на підступ. — Вчора багато приготувала, вирішила тобі побільше покласти. Там кілька контейнерів.
Він хмикнув. Несподівана турбота після вчорашнього мовчання здалася йому знаком капітуляції. Значить, до неї дійшло. Подулася і досить.
Чоловік із вдячністю, але без зайвих сентиментів схопив пакет, чмокнув її в щоку і вилетів за двері.
Думка про те, що дружина нарешті схаменулася, приємно гріла його самолюбство всю дорогу до офісу.
Рівно о першій годині дня офісний планктон потягнувся до кухні.
Повітря наповнилося запахами розігрітої їжі: хтось дістав котлети, хтось грецький салат, хтось локшину швидкого приготування. Максим з гордістю поставив свій об’ємний пакет на стіл.
— Ого, Макс, що у тебе там? Ціле порося? — зареготав Вітя, здоровань з відділу продажів.
— Дружина вирішила мене відгодувати, — самовдоволено кинув Максим, розв’язуючи вузол. — Каже, зовсім схуд на роботі.
Колеги з цікавістю спостерігали. Він розгорнув перший шар пакета, потім другий.
І тут в ніс вдарив той самий, знайомий кислуватий запах з учорашньої кухні.
Максим нахмурився, не розуміючи. Він потягнув за край останнього пакета, і на стіл з глухим стуком вивалився його вміст.
Це був посуд. Та сама. Тарілка з застиглою гречкою. Кружка з кавовим нальотом. Жирна сковорода.
Навколо запала здивована тиша. Вітя, який вже відкрив рота для чергового жарту, завмер з напіввідкритим ротом. Світлана з бухгалтерії гидливо зморщила ніс.
А потім хтось нервово хихикнув. І греблю прорвало. Спочатку це був тихий смішок, потім він переріс у гучний регот.
Вітя реготав так, що тремтів весь стіл, плескаючи себе по стегнах. Світлана видавала пронизливі, схожі на вереск смішки.
Навіть тихий програміст Ігор, який зазвичай не виявляв жодних емоцій, давився від сміху, прикриваючи рот рукою.
— Макс… це… це що за перформанс? — задихаючись від реготу, вичавив Вітя. — Дружина вирішила, що ти на роботі поможеш?
— Оригінальний спосіб натякнути! — підхопила Світлана. — Мій би за таке ночував на килимку!
Обличчя Максима залила густа, темна фарба. Він дивився на брудні тарілки, на регочучі обличчя колег, і приниження, гостре і гаряче, як розпечений метал, обпекло його зсередини.
Це був не просто розіграш. Це було публічне приниження.
Дружина виставила його ідіотом, ледачим нікчемою на посміховисько всьому офісу.
Він не сказав ні слова. Його рухи стали різкими, механічними.
Він згріб посуд назад у пакет, не звертаючи уваги на те, що руки забруднилися в жирі.
Сміх за його спиною не вщухав, стаючи тільки голоснішим від його мовчазної реакції.
Максим схопив пакет, як гранату, і, ні на кого не дивлячись, вилетів з кухні, а потім і з офісу.
Він не чув вигуків начальника, не помічав здивованих поглядів. У вухах у нього стояв гул — сміх колег і стукіт його власної крові в скронях.
Він сів у машину, кинув пакет на сусіднє сидіння і втиснув педаль газу в підлогу. Чоловік їхав додому не розмовляти. Він їхав знищувати.
— Ти зовсім ненормальна?! Навіщо ти мені замість обіду загорнула із собою брудний посуд?! Думаєш, це смішно?! Та наді мною весь офіс реготав!
Ольга сиділа в кріслі у вітальні, ніби чекаючи на нього. Вона навіть не здригнулася від його крику.
Жінка повільно відклала книгу і підняла на нього абсолютно спокійний, холодний погляд.
Цей погляд, позбавлений страху і емоцій, розлютив його більше, ніж сам вчинок. Він чекав сліз, виправдань, істерики — чого завгодно, але не цього.
— Що це?! — проричав він, роблячи крок у її бік і потрясаючи в повітрі пакетом, який все ще стискав у руці.
— Посуд. Брудний, — відповіла вона рівним, позбавленим будь-якої інтонації голосом.
Немов констатувала очевидний факт, як погоду за вікном.
— Ти ж казав, що помиєш їх «потім». Я вирішила, що на роботі у тебе буде більше часу, вдома вдома ти за тиждень так і не знайшов хвилинки цього зробити.
Вона зробила паузу, трохи нахиливши голову. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Заодно і контейнер для обіду не потрібен, все вже готово. Просто вилижи брудні тарілки.
Остання фраза прозвучала як ляск батога. Обличчя Максима перетворилося на багряну маску.
Йому бракувало повітря, він дивився на її спокійне обличчя, на її ледь помітну, отруйну посмішку, і в голові у нього щось спалахнуло.
Він не бачив перед собою дружину. Він бачив ворога, який розважливо і холоднокровно принизив його, розтоптав його чоловічу гідність перед усіма.
— Ах ти… — він не знайшов слів. Замість них був жест.
З розмаху, вклавши в нього всю лють і все приниження цього дня, він кинув пакет з посудом на кухонну підлогу.
Пролунав оглушливий дзвін і гуркіт. Товсті порцелянові тарілки і фаянсові кружки, вдарившись об кахельну плитку, розлетілися на сотні осколків.
Пательня з глухим металевим брязкотом прокотилася до самої стіни. У повітрі знову завис той самий кислий запах тижневого бруду, тепер змішаний з пилом від розбитої кераміки.
Але навіть це її не зворушило. Вона лише повільно перевела погляд з розгрому на кухні назад на нього. І тоді він вибухнув остаточно.
Він у два кроки перетнув кухню. Його пальці, як сталеві кліщі, впилися в її волосся на потилиці.
Ольга не скрикнула, лише коротко видихнула від різкого болю. Він ривком підняв її з крісла і потягнув на кухню, прямо до раковини, де все ще самотньо лежала пара брудних ложок, що не помістилися в пакет.
Він грубо штовхнув її обличчям у металеву поверхню, прямо в осколки, що усипали стільницю.
— Ось твої обов’язки! Тут! Мити! Зрозуміла?! — він гарчав їй прямо у вухо, з силою притискаючи її голову до раковини.
Потім він смикнув її голову вгору і з силою вдарив обличчям об мийку. Пролунав глухий, вологий удар. Він відпустив її.
Ольга повільно сповзла на підлогу, затискаючи обличчя руками. З-під її пальців по підборідді і на білий кухонний фартух потекла тонка, темна цівка.
Максим випростався, важко дихаючи, і з якимось похмурим задоволенням подивився на справу своїх рук.
На розбитий посуд, на дружину, що сиділа на підлозі, на кров…
Він дав їй урок. Жорстокий, але, як йому здавалося, справедливий. Він подивився на годинник. Обід вже закінчувався.
Максим мовчки розвернувся, підібрав з підлоги ключі і вийшов з квартири, залишивши її одну посеред розгрому, який вони разом створили.
Ольга сиділа на холодній кахельній підлозі кілька хвилин. Навколо неї, як пелюстки потворної квітки, були розкидані уламки їхнього сімейного життя.
Біль у носі був не гострим, а тупим, пульсуючим, і з кожним ударом серця він віддавав у скронях.
Вона піднесла руку до обличчя і відчула теплу кров. Але сліз не було. Всередині була дзвінка порожнеча, чистота, яка буває після сильної грози, коли повітря стає прозорим і холодним.
Приниження в офісі було останньою краплею. Удар в обличчя став крапкою. Не багатокрапкою, не комою. Остаточною і жирною крапкою.
Вона повільно підвелася, намагаючись не дивитися в дзеркало. Підійшла до раковини, відкрутила кран з холодною водою і, намочивши долоню, обережно приклала її до обличчя.
Потім, не змінюючи виразу обличчя, вона взяла рулон паперових рушників і, відірвавши кілька аркушів, затиснула ніс, щоб зупинити кров.
Її рухи були повільними, механічними, як у робота, що виконує програму.
Вона пройшла в спальню. Відкрила шафу. Її погляд ковзнув по його сорочках, що висіли поруч з її сукнями.
Жінка не стала нічого кидати або рвати. Вона просто почала методично діставати свої речі. Сукні, блузки, джинси.
Вона складала їх недбало, але швидко, кидаючи на ліжко. Потім дістала велику сумку і валізу. Білизна. Косметика. Фен. Зарядка для телефону. Все, що було особисто її.
Закінчивши зі своїми речами, вона зупинилася і оглянула квартиру. Її погляд впав на новий телевізор з величезною діагоналлю, який вони купили три місяці тому на її премію.
Ольга підійшла до нього, акуратно від’єднала всі дроти і склала їх поруч. Потім вона пройшла на кухню.
Кавоварка, подарунок її батьків на річницю весілля. Мікрохвильовка, яку вона купувала сама, вибравши найпотужнішу модель.
Жінка подивилася на них, потім на уламки на підлозі. Рішення було прийнято.
Вона дістала телефон. Її пальці не тремтіли. Ольга знайшла номер вантажного таксі з послугами вантажників.
— Добрий день, — її голос був рівним і діловим. — Мені потрібна машина і двоє вантажників. Якнайшвидше.
Через сорок хвилин у двері подзвонили. Двоє міцних хлопців у робочих комбінезонах з подивом дивилися на жінку з затиснутим паперовим рушником носом і на розгром у кухні.
— Ось це, — вона вказала на телевізор. — І ось це, — вона кивнула в бік кавоварки і мікрохвильовки. — І валізи зі спальні.
Вони працювали мовчки і швидко. Поки чоловіки виносили речі, вона в останній раз обійшла квартиру.
Порожнє місце на стіні у вітальні, де висів телевізор, зяяло темним прямокутником із самотньо стирчачими кріпленнями. Порожнеча на кухонній стільниці здавалася неприродною.
Вона не стала прибирати уламки на підлозі. Вона не стала витирати маленьку буру пляму крові на фартуху.
Це більше не її дім. Це його проблема. Його «потім» нарешті настало.
Коли вантажники спустили останнє, вона закрила за собою двері, не замикаючи їх, і спустилася вниз.
Жінка сіла в кабіну поруч з водієм і назвала адресу батьків. І… жодного разу не обернулася.
Максим повернувся додому близько сьомої вечора. Лють дня вщухла, змінившись важким, похмурим задоволенням.
Він уявляв, як відкриє двері і побачить притихлу, заплакану Ольгу, яка кинеться до нього з вибаченнями.
Він навіть приготував у голові промову — щось поблажливе, чоловіче, про те, що так робити не можна, але він готовий її пробачити, якщо вона засвоїла урок.
Чоловік увійшов у квартиру і завмер на порозі. Його зустріла незвична тиша. І порожнеча.
Перше, що кинулося в очі — дірка на стіні у вітальні. Немає телевізора. Він пройшов далі, як уві сні. У спальні на ліжку валялися його сорочки, які вона скинула з вішалок, щоб дістати свої сукні. Шафа була напівпорожньою.
Він зайшов на кухню. Картина розгрому залишилася недоторканою. Осколки хрустіли під ногами.
На білій плитці застигла крапля крові. І зяяли порожні місця там, де ще вранці стояли кавоварка і мікрохвильовка.
Максим стояв посеред усього цього, і до нього повільно, як крижана вода, що просочується крізь одяг, доходила суть того, що сталося.
Вона не просто пішла. Вона випотрошила їхнє життя, забравши не тільки свої речі, але й частинки його комфорту. Дружина не залишила йому записки. Вона залишила йому рахунок.
Розгромлену кухню, порожні місця і дзвінку тишу, в якій луною відбивався його власний крик і сміх колег.
Він стояв один, посеред квартири, що остигала, і дивився на гору брудних, розбитих тарілок на підлозі. Максим виграв суперечку, але програв все інше…
