Антон під’їхав до свого рідного дому. Коли він був тут востаннє? Так. У вересні минулого року, коли наполіг, щоб мама, нарешті, залишила цей будинок і переїхала до нього, в місто.
Тоді ще диміла в селі пара димарів. В одному будинку доживав свій вік дід Іван, в іншому – мама.
Дід Іван, як і мама, до останнього пручався вмовлянням своїх дітей залишити село, але і йому довелося востаннє зачинити двері.
Закривши хвіртку, притягнувши мотузкою до стовпа, щоб не мотало її вітром, сів у машину сина і, не озираючись назад, покинув пусте село.
Маму Антон забрав тижнем раніше, переконавши її, що в міській квартирі буде краще, комфортніше і йому спокійніше.
Так воно і було – не було більше необхідності підійматися спозаранку, щоб протопити піч, йти до колодязя за водою, розчищати від снігу стежку до нього.
Не було необхідності йти до траси і чекати автолавку, яка двічі на тиждень привозила хліб та інші продукти у віддалені села.
Поліклініка тепер – ось вона, за два кроки. Якщо щось трапиться – швидка допомога за десять хвилин примчить.
Син з дружиною і онуки оточили її турботою і увагою – здавалося, живи та радій. Але, відірвана від землі, мама почала здавати, немов це рідні місця давали їй сили і бажання жити.
Залишившись без щоденних турбот, вона цілими днями просиджувала біля вікна, думаючи про своє і перебираючи в пам’яті прожиті роки.
Зі сльозами на очах вона згадувала свого вихованця, з яким ділила дах над головою і їжу останні роки життя в селі – кота Ваську.
За тиждень до від’їзду зник кіт. Ніколи раніше такого з ним не було – щовечора він приходив додому, розповідав господині про свої пригоди, вислуховував новини від неї і засинав на ліжку, в ногах.
Але одного разу не прийшов додому. Вона довго його шукала, але навіть слідів його не знайшла. Так і поїхала, не дізнавшись, що ж з ним сталося.
Син пізніше хотів з’їздити туди, сподіваючись, що кіт повернувся додому, але осіння розпута не дозволила дістатися до села, а взимку дорогу переміло так, що ні проїхати, ні пройти…
Переживши зиму, навесні вона злягла. Начебто і не боліло нічого, але сили по краплині зникали з виснаженого довгим життям тіла.
Перед травневими вихідними днями вона, щось вирішивши для себе, попросила сина ще раз з’їздити в село – дороги вже підсохли і можна дістатися до рідного дому.
– Потрібно прибрати на рідних могилах, – просила вона. – Скоро День батьків. Я ніколи не залишала їх без нагляду – своїх діда і бабусю, маму… А тепер вони там самі. Я б поїхала з тобою, але який з мене сенс…
Вона відвернулася, приховуючи сльози.
– І ще – пошукай Васеньку. Він розумний кіт, сильний. Якщо залишився живим, то зиму напевно пережив.
Я йому і льох відкритим залишила, щоб він в будинок через віддушину заходив. Він, бувало, на морозі ночував, і нічого! А я буду чекати на вас…
***
Кіт звично протиснувся в отвір у фундаменті, пройшов під підлогою будинку і стрибнув на дощатий настил у відкритий люк. Звично обійшов усі кути, обнюхуючи їх.
Будинок, не опалюваний всю зиму, насилу вбирав весняне тепло. Ліжко господині з пуховою ковдрою, згорнутою «гніздом», все ще зберігало її запах.
У цьому «гнізді» він і коротав зиму, зрідка вибираючись на засніжену вулицю в пошуках їжі.
Миші на зиму перебралися з полів і городів у сараї, в земляній підлозі зробили нірки і обжили його. Це і було зимове мисливське угіддя кота.
Але не він один тут міг поживитися – осмілілі лисиці, відчувши відсутність людей, заявили на здобич свої претензії і теж сюди навідувалися.
Відчайдушна боротьба за виживання, неминучі сутички з лісовими гостями і зимовий холод, від якого не було порятунку, виснажили сили кота.
Але з приходом теплих днів повернулася надія, що все обійдеться, а найголовніше – що він побачить свою господиню…
Тоді, восени, розважаючись у сусідньому лісі, він не помітив, що на нього влаштували засідку його вічні вороги – лисиці.
Після короткої сутички він, з рваною раною на нозі, встиг вилізти на дерево, де провів майже добу.
Рана загноїлася, тиждень ще він не міг дістатися додому, відлежуючись і злизуючи сухим від піднятої температури язичком росу з високої трави. Пощастило, що лисиці тоді його не знайшли.
Але коли, волочачи поранену лапу, він повернувся у свій двір, то зрозумів, що залишився сам. Ні господині, ні її сусіда, діда Івана, вже не було…
Пробравшись через віддушину в будинок, він зробив висновок, що господиня з’явиться не скоро, якщо взагалі з’явиться.
Забравшись на ліжко, він виявив улюблену пухову ковдру, дбайливо згорнуту «гніздечком» – господиня подбала.
Значить, вона пам’ятала про нього, значить, вона сподівалася, що він повернеться! Значить, він їй потрібен!
Що господиня жива, він був упевнений. Не те, щоб відчував – знав. У кутку будинку, під стелею, висіла ікона, і кіт розрізняв тіні, які її відвідували.
Він знав їх усіх, власників цих тіней. Тих, хто колись жив у цьому будинку, хто щодня дивився на святий лик і вільно чи мимоволі спілкувався з ним.
Ось – дід господині, який побудував цей будинок – величезний, кремезний мужик з густою бородою.
Бабуся – яка увійшла в будинок з цією іконою і визначила їй місце в червоному кутку раз і назавжди.
Батько господині – він єдиний, хто не похований на сільському кладовищі. Його могила далеко, та й чи можна назвати могилою окоп, де засипало його посічене на друзки осколками тіло, в перші місяці великої війни.
Але і його тінь тут, разом з тінню своєї дружини – матері господині, яка ростила дочку одна і все життя з надією дивилася на дорогу, по якій пішов і не повернувся її чоловік.
Тінь чоловіка господині – він пам’ятав його живим. Ще кошеням він любив забиратися до нього на коліна і підставляти вухасту голову під його великі руки із закостенілими подушечками мозолів. Пам’ятав його голос – добрий, з хрипотою.
Їхні тіні часто відвідували цей, колишній їм рідний, будинок. З доброю усмішкою дивилися вони на останню господиню родового гнізда, невидимо допомагаючи і оберігаючи її.
Тінь його господині жодного разу не з’явилася тут, не промайнула біля ікони.
Значить, вона жива, вона ще не пішла, і є надія побачити її, притиснутися до неї, потертися мордочкою об її теплі зморшкуваті руки…
Зазвичай після православної Пасхи, в батьківський день, кіт з господинею ходили на сільське кладовище, де приводили до ладу зарослі травою горбки.
Але ще не дійшовши до цвинтаря, кіт бачив, як товпляться біля його межі тіні померлих селян, чекаючи своїх рідних.
Бачив, як вони радіють, коли родичі йдуть до їхніх могил, наводять у них порядки і залишають на горбках частування.
Але з кожним роком все більше і більше тіней залишалися біля огорожі, так і не дочекавшись зустрічі з живими рідними…
Кіт повертався додому, відвідавши берег струмка, де можна було знайти лікувальну травичку, яка повертала сили змученому за зиму тілу.
Здалеку він побачив, що біля хвіртки будинку зупинився автомобіль.
Серце його радісно забилося, він прискорив крок і незабаром вже біг до будинку, сподіваючись на зустріч з господинею!
Яке це щастя – увійти у відчинені двері, а не проповзати через віддушину!
– Васька! Васенька! – радісно вигукнув Антон і, підхопивши його на руки, притиснув до себе. – Де ж ти пропав? Я ж думав, що ти вже… А мама вірила, що ти живий! Ах ти, наш бродяга…
До пізнього вечора Антон разом з котом наводив порядок на могилах рідних.
Він вирішив переночувати тут, а завтра, в батьківський день, ще раз відвідавши цвинтар, вирушити до міста, порадувати маму зустріччю з Ваською.
Майже всю ніч, поки він спав, Васька дивився на тіні, що скупчилися в кутку біля старої ікони, і намагався зрозуміти, що вони хочуть йому донести. Він відчував їхнє занепокоєння.
«Не залишайте образ! – зрозумів він, нарешті. – Це – хранитель родини! Хранитель пам’яті про нас! Ми завжди будемо поруч з ним. Якщо залишите його – залишите нас!»
Вранці вони вже виходили за огорожу кладовища, коли зустрілися з дідом Іваном, який приїхав з тією ж турботою разом із сином.
Обійнявшись із земляками, вони перекинулися кількома словами, побажали здоров’я один одному та родинам.
Дід Іван кланявся його матері – добрій сусідці, з якою вони коротали останні дні життя села.
Кіт дивився, як дід Іван із сином пройшли вглиб сільського цвинтаря, супроводжувані ледь помітними тінями.
А багато з них так і залишилися, сподіваючись і чекаючи родичів біля межі цвинтаря.
Зайшовши в будинок, Антон і кіт присіли на доріжку. Антон підвівся і рушив, було, до виходу, але відчайдушний крик Васьки зупинив його.
Він дивився, як кіт, вставши на задні лапки, тягнеться до старої, почорнілої від часу ікони, дряпаючи передніми лапками стіну.
Подумавши, Антон зняв її зі стіни і, акуратно загорнувши в лляний рушник, поніс до машини.
Зустріч Васьки зі своєю господинею була настільки бурхливою, що та навіть присіла на ліжку, намагаючись обійняти свого улюбленця.
А той, радісно муркочучи, вився навколо неї, обвиваючи пухнастим хвостом її руки, лоскочучи обличчя і тикаючись лобом, немов хотів сказати:
– Ти це чого, господине? Досить розлягатися, на вулиці весна! Ми з тобою ще погуляємо!
Дружина Антона, акуратно стерши пил з образу, поглянула на проступивший лик, з якого на неї дивилися добрі, все розуміючі очі.
– Мамо, куди її краще повісити? – запитала вона.
– Ось сюди, над моїм узголів’ям, – попросила та. – Мені поруч з нею завжди було спокійно і добре.
«Ще б пак!» – думав кіт, бачачи, як радіють тіні, що оточували його господиню, і вона, немов відчуваючи їх любов і підтримку, молодіє на очах і наповнюється силою.
– Однак, що це я розхворілася? – господиня підвелася з ліжка. – Які дні настали! Сьогодні приведу себе до ладу, а завтра – гуляти з Васенькою вийдемо!
