У банкетному залі було занадто задушливо, незважаючи на працюючі кондиціонери. Пахло смаженою качкою і дорогими парфумами.
Моє шістдесятиріччя нагадувало не свято, а затягнуту корпоративну нараду, де всі чекають, коли начальник нарешті підпише відомість на премію і піде.
Я сиділа на чолі столу, намагаючись триматися рівно.
Вечірня сукня сиділа щільно, але я звикла не подавати виду, що мені незручно.
Все життя я справлялася зі складнощами: спочатку з характером чоловіка, потім з примхами дочок, потім з кризами в бізнесі.
Праворуч сидів Ігор. Мій чоловік. У свої шістдесят п’ять він виглядав на п’ятдесят: підтягнутий, засмаглий, з модною стрижкою.
Костюм на ньому сидів ідеально — ще б пак, я особисто вибирала тканину в Італії.
Він нервово крутив ніжку келиха і раз у раз поглядав на годинник.
Навпроти сиділи близнючки дочки — Еля і Віка. Мої принцеси.
Еля демонстративно позіхала, прикриваючи рот долонею з ідеальним манікюром.
Віка щось злісно друкувала в телефоні, не піднімаючи голови.
Мої тістечка із заварним кремом та ягодами, якими я так пишалася і робила з п’ятої ранку, стояли недоторканими.
Вони віддали перевагу устрицям, креветкам та чизкейкам.
— Прошу уваги! — Ігор встав, постукавши виделкою по кришталю. Звук вийшов різким.
Гості — партнери, «потрібні люди» з адміністрації, пара подруг — затихли. Я стиснула серветку під столом.
Передчуття, яке тридцять років допомагало вести справи, зараз підказувало: щось йде не так.
— Друзі, — голос чоловіка був занадто дзвінким. — Тамаро, сьогодні твій день. Ти побудувала імперію. Ти сильна людина.
Він зробив паузу, ковтнув води.
— А я втомився бути просто чоловіком «тієї самої Тамари». Я хочу жити. Дихати на повні груди.
Тому… — він подивився кудись над моєю головою, у бік виходу, де стояла молоденька розпорядниця. — Я подаю на розлучення.
У залі запала тиша. Хтось упустив виделку. Хтось поперхнувся.
Я ж повільно перевела погляд на дочок. Я чекала їхньої реакції на сказані батьком слова.
Чекала, що вони стануть горою за матір, яка зробила для них все.
Пролунав хлопок. Це Еля відкрила пляшку ігристого напою, яка стояла біля неї. Пробка відлетіла в салат «Цезар».
— Ну нарешті, тату! — голосно, з полегшенням видихнула вона, розливаючи напій. — Я думала, ти ніколи не наважишся!
— Вітаємо! — підхопила Віка, відкладаючи телефон. — За свободу!
Мамо, ну не роби таке обличчя. Ти ж сама всіх задавила. Татові потрібна муза, а не наглядач.
— Ми все обговорили, Тамара, — швидко заговорив Ігор, бачачи мою реакцію. — Дівчата мене підтримують.
Майно поділимо за законом. Половина бізнесу, будинку, квартири — все навпіл. Я заслужив компенсацію за роки в твоїй тіні.
Я дивилася на них і не впізнавала. Тридцять років я будувала цю фортецю, а виростила всередині неї чужих людей.
Еля і Віка дивилися на мене не як на матір, а як на прикру перешкоду на шляху до отримання спадщини.
— Значить, підтримали? — тихо запитала я.
— Мамо, будь реалісткою, — пирхнула Еля. — Твій час минув. Ти вже трохи застаріла. Віддай татові те, що йому належить, і їдь на дачу. Вирощуй свої півонії. Тобі ж самій так буде легше.
Всередині мене все змінилося. Мої колишні почуття зникли. Залишився тільки розрахунок. Той самий, з яким я закривала збиткові філії.
— Добре, — сказала я голосно.
Ігор моргнув. Він чекав обурення або погроз.
— Що добре?
— Ти правий. Я втомилася. Я стара жінка, яка пережила не один удар долі. Навіщо мені ця імперія?
Я нахилилася і дістала з сумки папку. Товсту, важку.
— Я готувалася до передачі справ. Думала, зробити це пізніше, але раз такий привід… — я поклала папку на стіл. — Тут документи. Я виходжу зі складу засновників.
Переписую справу на вас трьох — Ігоря, Елю і Віку — сто відсотків часток у компанії. Забирайте. Все. Склади, магазини, рахунки.
Очі Ігоря загорілися. Віка навіть телефон відклала.
— Все-все? — уточнила Еля, облизуючи губи. — І той комплекс на Набережній?
— Абсолютно все, — кивнула я. — Тільки є умова. Оформлюємо зараз. Тут же є нотаріус, Аркадій Львович, старий друг нашої родини.
Як добре, що ви прийшли на моє свято! Він все завірить. Я хочу піти з цього банкету вільною.
— Звичайно! — Ігор уже махав рукою нотаріусу. — Аркадій, йди сюди!
Вони підписували документи прямо на столі, відсунувши тарілки з їжею. Руки у них тремтіли від нетерпіння.
Вони бачили заголовки: «Договір дарування частки», «Вступ у права», «Генеральна довіреність».
Вони не вчитувалися. Бажання отримати все і відразу стало найкращими ліками проти їхньої обережності.
— А ту квартиру, трикімнатну в центрі, теж перепишеш? — запитала Віка, ставлячи підпис.
— Вона на балансі фірми, — збрехала я, не моргнувши оком. — Тепер вона ваша. Володійте.
Коли останній підпис був поставлений, я акуратно склала свій примірник у сумку і встала.
— Дякую, мої дорогі. Ви мене звільнили.
— Та йди вже, мамо, — відмахнулася Еля, цокаючись з батьком. — Не псуй свято. Ми тут план розвитку обговоримо.
Я вийшла з ресторану. Осінній вітер вдарив в обличчя, але мені не було холодно.
Я дістала телефон і вийняла сім-карту. Клац — і маленький шматочок пластику полетів в урну.
Поїзд «Київ – Відень» рівно постукував колесами. Так, я зібрала речі і попрямувала до Австрії.
Я сиділа в СВ, пила чай і дивилася на ліси, що пропливали повз. На столику лежав новий телефон з новою сімкою.
Дзвінок пролунав рівно о десятій ранку. Ігор. Номер я дала тільки йому — «на екстрений випадок».
— Тамара! — у слухавці був такий крик, що провідниця в коридорі, напевно, здивувалася. — Тамара, що це?!
— Доброго ранку, Ігор. Як голова? Ігристий напій був свіжим?
— Який напій?! Ми в банку! Рахунки заарештовані! Тут якийсь борг… Мільйон двісті!!
— Мільйон триста п’ятдесят, — спокійно поправила я, відкушуючи шоколад. — З відсотками вже мільйон триста п’ятдесят тисяч. Я ж казала, Ігор, бізнес — це важко.
— Ти підставила нас! — верещала поруч Еля. Я чула її стан навіть без гучного зв’язку. — Ми продамо активи!
— Не вийде, — м’яко сказала я. — Активи в заставі у банку. Я взяла цей кредит пів року тому, щоб врятувати фірму після твоїх, Ігор, ризикованих інвестицій. Пам’ятаєш?
Ти просив не лізти, казав, сам розберешся. Ось я і розібралася. Взяла кредит під поручительство засновників.
— Але поручитель — ти! — захрипів чоловік.
— Була я. До вчорашнього вечора. Ви підписали не тільки вступ у права, але й додаткову угоду про повну зміну відповідальних осіб.
Пункт 8.4. Ви що, не читали? Тепер борг ваш. Солідарний. Це означає, що банк забере не тільки фірму, але і ваші особисті машини, дачу, і ту квартиру Віки, якою вона так пишалася.
У трубці зависла тиша. Чутно було тільки чиєсь важке дихання.
— За що? — тихо запитав Ігор. — Ми ж сім’я…
— Сім’я? — я посміхнулася. — Сім’я — це коли в скрутну хвилину подають руку, а не келих з ігристим напоєм, щоб відсвяткувати розлучення.
— Мамочко, — заридала в трубку Віка. — Мамо, ми все повернемо! Приїжджай, ми порвемо папери!
— Не вийде, дитинко. Реєстр уже оновлено. І ще одне, милий. Найголовніше.
Я зробила паузу, дивлячись на своє відображення в темному склі.
— Пам’ятаєш, дев’яносто п’ятий рік? Ти тоді повернувся з роботи, а я зустрічала тебе з коляскою?
— Ну? — насторожено буркнув він.
— Ти завжди пишався, яка у дівчаток статура. Казав, що вони — копія твоїх родичів.
— І що?
— У дев’яносто п’ятому я не народжувала. Стан мого здоров’я тоді став критичним, лікарі діагностували ушкодження репродуктивної системи. Я імітувала живіт.
А дівчаток забрала зі спеціальної установи для дітей у сусідньому районі. Їхня біологічна мати відмовилася від них за ящик «біленької».
— Брешеш… — прошепотів він.
— Документи в скриньці, ключ надішлю поштою. Спадковість має велике значення, Ігор.
Я дивилася на вас вчора: та ж жадібність, те ж бажання отримати все просто так.
Я намагалася виховати з них достойних людей. Не вийшло. Все повернулося до витоків.
— Ти… ти не людина…
— Я людина, яка втомилася тягнути на собі тих, хто тільки користується плодами чужої праці. Радійте, дівчатка. Ви тепер власниці бізнесу. Виживайте.
Я натиснула «відбій» і заблокувала номер.
За вікном сяяло сонце. Вперше за сорок років я їхала не у відрядження, не на переговори, не вибивати борги.
Я їхала жити. У маленький будиночок, оформлений на моє дівоче прізвище, про яке вони навіть не пам’ятали.
