— У цій родині двічі одне й те саме не подають! — гримнув Аркадій Степанович, кидаючи тарілку з супом на підлогу.
Порцеляна розлетілася на дрібні осколки, бризки супу залишилися на стінах і кухонних шафках.
— Ти що, Аліна, думаєш, я це буду їсти? Вчорашнє місиво?
Аліна мовчки нахилилася, збираючи осколки. Руки тремтіли, але вона стиснула зуби.
Галина Матвіївна, її свекруха, кинула на чоловіка докірливий погляд. Вона давно звикла до його характеру.
— Аркадій, ну що ти… — почала вона, але свекор різко обірвав.
— Мовчи, Галина! Ти сама винна, що її не навчила.
Аліна підняла очі на чоловіка. Дмитро сидів за столом, занурившись у телефон, ніби нічого не відбувалося. Його байдужість вразила сильніше, ніж крик свекра.
— Діма, — тихо покликала вона.
— Що? — він навіть не підвів голови.
— Допоможи мені…
— Сама впораєшся, — кинув він, встаючи з-за столу.
Аліна зітхнула. Так останнім часом було щодня.
***
Коли Аліна виходила заміж, вона мріяла про велику і щасливу родину. Дмитро здавався їй турботливим і уважним. Він доглядав за нею, дарував квіти, говорив, що вона — його мрія.
Але після весілля все змінилося. Вона потрапила в дім, де чоловіки вважали жінок обслуговуючим персоналом.
Аркадій Степанович, глава сім’ї, був тираном. Його слово — закон. Він вимагав, щоб їжа була ідеальною, квартира блищала, а жінки мовчали.
Дмитро, хоч і не кричав, як батько, але копіював його поведінку. Він став холодним, байдужим, ніби забув, що Аліна — його дружина, а не служниця.
Аліна працювала віддалено. Вона була перекладачем, і її робота вимагала зосередженості.
Але свекор не вважав це роботою. Для нього це було «ледарюванням».
— Що ти там все в комп’ютері копаєшся? — лунав його голос з-за дверей. — Іди, помий посуд!
Одного разу, під час важливої телефонної розмови з клієнтом, Аркадій Степанович увірвався до кімнати.
— Аліна! — гримнув він. — Ти що, не чуєш? Я тебе кличу!
Аліна, намагаючись зберегти спокій, жестом показала, що розмовляє по телефону. Але свекор не вгамовувався.
— Ти що, глуха? — він підійшов ближче і вирвав телефон з її руки. — Я сказав, іди на кухню!
— Аркадій Степанович, я працюю! — спробувала пояснити Аліна, але він уже кинув телефон на ліжко.
— Працюєш? — посміхнувся він. — Сидиш тут, в інтернеті балуєшся, це ти називаєш роботою?
Клієнт на тому кінці дроту, звичайно, все чув. Аліні довелося вибачатися і переносити дзвінок.
***
Після чергового скандалу у Галини Матвіївни стався інсульт.
— Ну що, тепер ти за господарство відповідаєш, — сказав Аркадій Степанович, коли Аліна повернулася з лікарні. — Дивись, щоб все було як треба.
Дмитро мовчки кивнув на знак згоди.
Галина Матвіївна тепер була частково паралізована. Аркадій Степанович прийшов до лікарні до дружини, поглянув на неї і пішов додому.
Аліна сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку чаю, який вже встиг охолонути. З вітальні долинали голоси свекра і чоловіка. Аліна тихо поставила чашку на стіл і вийшла в коридор.
— Ну що, тепер вона овоч, — байдуже вимовив Аркадій Степанович. — Сама не ходить, нічого не може, тільки лежить.
— Так, — погодився Дмитро, його голос був таким же холодним. — І що нам з нею робити?
— Треба відправити її в будинок пристарілих, — продовжив свекор. — Нехай там за нею доглядають. Нам тут такого тягаря не потрібно.
— Згоден, — кивнув Дмитро. — Так буде краще.
Аліна не витримала. Вона встала і пішла до вітальні.
— Як ви можете так говорити? — її голос тремтів від гніву. — Це ваша дружина і твоя мати, Діма! Вона все життя піклувалася про вас, а тепер ви хочете її просто викинути? Як непотрібну річ?
Аркадій Степанович повернувся до неї.
— Ти що, хочеш за нею доглядати? — посміхнувся він. — Будь ласка. Але не тут. У неї є квартира. Забирай її туди.
— Ви чуєте себе? — Аліна дивилася на них з огидою. — Вона лежить у лікарні, а ви вже вирішуєте, як її позбутися?
— Аліна, досить, — втрутився Дмитро. — Ти не розумієш, як все складно.
— Складно? — вона засміялася. — Вам складно, тому що ви думаєте тільки про себе!
— Ти не маєш права нас судити, — різко сказав Аркадій Степанович. — Якщо хочеш за нею доглядати, роби це. Але не тут, я вже сказав.
Аліна стиснула кулаки.
— Добре, — сказала вона. — Я заберу її.
— Як знаєш, — знизав плечима Дмитро.
Вони продовжили обговорювати, як швидше оформити документи для будинку пристарілих, ніби Галина Матвіївна була вже не людиною, а непотрібною річчю.
Аліна вийшла з кімнати, її серце билося так сильно, що вона ледь могла дихати. Вона не могла повірити, що ці люди, які мали бути родиною, могли бути такими байдужими.
— “Терпи, Аліночко”, — згадалися їй слова Галини Матвіївни.
Але терпіти більше не було сил. Аліна повернулася до своєї кімнати, закрила двері і притулилася до них.
Вона відчувала, як сльози підступають до очей, але стиснула зуби. Плакати зараз не можна було.
— Як вони можуть? — прошепотіла вона. — Як можна бути такими… байдужими?
Вона підійшла до вікна, дивлячись на вулицю. Згадала, як Галина Матвіївна завжди намагалася її підтримати, як вчила її готувати, як розповідала про свою молодість…
— Я не дозволю їм так вчинити з вами, — сказала вона вголос, ніби Галина Матвіївна могла її чути. — Ви не будете одна.
***
— Ти серйозно збираєшся за нею доглядати? — запитав Дмитро, коли Аліна почала збирати речі.
— Так, — коротко відповіла вона.
— Ти розумієш, що це назавжди? Вона вже не стане колишньою.
— Я розумію, — сказала Аліна, не дивлячись на нього. — Але я не можу кинути її, як ви.
— Ми не кидаємо, — спробував виправдатися Дмитро. — Ми просто…
— Ви просто хочете позбутися її, — перервала його Аліна. — Тому що вам так зручніше.
Вона взяла сумку і вийшла з кімнати, залишивши його одного.
***
Квартира Галини Матвіївни була в жахливому стані. Облуплені шпалери, пил, бруд.
Але Аліна не здавалася. Вона відмила кожен куток, поклеїла дешеві шпалери, купила найпростіші меблі.
Коли Галину Матвіївну привезли, вона заплакала.
— Аліночко, ти ангел, — прошепотіла вона.
Аліна посміхнулася.
— Тепер ми разом, мамо.
Вона продовжувала працювати віддалено і доглядала за свекрухою. Було важко, але вона не скаржилася. Галина Матвіївна давно стала для неї рідною.
Одного вечора, коли Аліна закінчила роботу і сіла поруч з Галиною Матвіївною, та взяла її за руку.
— Аліночко, — слабким голосом сказала вона, — ти не шкодуєш, що залишилася зі мною?
Аліна подивилася на неї, і в її очах блиснули сльози.
— Ні, мамо. Ви для мене тепер найрідніша людина.
— Але ти молода, у тебе має бути своє життя…
— Моє життя — це те, що я вибираю сама. І я вибрала вас.
Галина Матвіївна заплакала.
— Дякую, донечко.
Аліна обійняла її.
— Моя мама давно пішла з життя, — тихо сказала вона. — А ви… ви стали для мене найріднішою.
Галина Матвіївна погладила її по руці.
— Ти моя донечка, Аліночко. Я завжди знала, що ти особлива. Ти знаєш, я завжди мріяла про дочку. У мене був тільки Діма, а він… — вона зітхнула. — Він став таким, як його батько.
— Не думайте про це, — посміхнулася Аліна. — Тепер у вас є я.
— Так, — прошепотіла Галина Матвіївна. — І я щаслива.
Дмитро кілька разів заїжджав до них, але тільки для того, щоб вмовити Аліну повернутися до нього.
— Ти взагалі думаєш, що робиш? — його обличчя було спотворене гнівом. — Ти кинула мене заради неї?
— Я не кинула тебе, — спокійно відповіла Аліна. — Ти сам вибрав, ким бути. Ти став таким самим, як твій батько.
— Ти не розумієш! — він схопив її за руку. — Це моя мати, я сам вирішу, що з нею робити!
— Ти вже вирішив, — холодно сказала Аліна, вивільняючись. — Ти хотів віддати її в будинок пристарілих.
Дмитро замовк.
— Іди, — повторила Аліна. — Ви більше не заподієте нам зла.
***
— Аліночко, — слабким голосом покликала Галина Матвіївна одного разу вночі.
Аліна відразу прокинулася і підійшла до неї.
— Що, мамо?
— Дякую тобі за все, — прошепотіла вона. — Ти зробила мене щасливішою.
— Та що ви, — Аліна взяла її руку. — У нас з вами ще все попереду. Ви обов’язково скоро одужаєте, і ми будемо насолоджуватися життям.
Галина Матвіївна слабо посміхнулася.
— Я знаю, що ти сильна. Ти впораєшся.
Аліна відчула, як сльози накочуються на очі.
— Я люблю вас, мамо.
— І я тебе, донечко.
Наступного ранку Галини Матвіївни не стало. Аліна зателефонувала чоловікові і свекру, але вони навіть не прийшли на похорон.
Зате з’явилися наступного дня.
— Ми даємо тобі два тижні, щоб звільнити квартиру і знайти житло, — заявив Аркадій Степанович.
— Квартира моя, — тихо сказала Аліна. — Галина Матвіївна оформила її на мене.
Свекор зблід.
— Що?!
— Ось документи, — Аліна простягнула папери.
— Ти думаєш, що все так просто? — шипів Аркадій Степанович, розмахуючи документами. — Ми через суд все заберемо!
— Спробуйте, — спокійно відповіла Аліна. — Мама все зробила правильно. Вона знала, кому можна довіряти.
Свекор завмер.
— Ти… ти ніколи не була частиною нашої родини!
— Вашої – ні. І слава Богу, — посміхнулася Аліна.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Аліна залишилася одна. Але вона не відчувала себе самотньою.
Вона дивилася у вікно і думала про те, як життя може змінитися. Але одне вона знала точно: вона більше ніколи не дозволить нікому принижувати себе.
