“Збирайся, ти їдеш жити в сім’ю…” – саме ці слова Тетянка мріяла почути вже не перший рік.
Дівчинка сиділа в загальній кімнаті, забившись у кут. У руках вона стискала ганчіркову ляльку, але грати з нею зовсім не хотілося.
Таня чекала, вона чекала, коли двері в кімнату відчиняться, у неї зайде завідувачка, ім’я якої дівчинка так і не навчилася вимовляти, а потім скаже їй найважливіші слова, які вона мріяла почути вже багато років.
-Ти чого сидиш? – звернулася до Тані її подружка Іра. – Ходімо грати.
– Я не хочу, – мляво відповіла Таня, а сама не зводила погляду з дверей. Ось-ось вони відчиняться, і від кожного скрипу в дівчинки завмирало серце.
Вона бачила вже знайому машину біля воріт дитячого будинку, отже, за нею приїхали. Чи не за нею? А раптом вони вибрали іншу дівчинку, наприклад, Аньку Самохіну або Юльку Івкіну? Тоді серце Тані розірветься на дрібні шматочки від розчарування і болю.
Двері відчинилися, і Таня майже підскочила на стільці. На порозі кімнати, у якій перебувало понад п’ятнадцять дітей, з’явилася завідувачка. Її звали Алевтина Аркадіївна, але для Тані її ім’я було настільки складним, що вона намагалася вимовляти його якомога рідше. За спиною в Алевтини стояли вони.
Це були люди, які хотіли забрати Таню до себе додому, і яких вона так сильно чекала.
Таня перебувала в дитячому будинку з чотирьох років. Зараз їй було шість, і останні два роки були для неї найскладнішими.
Колись вона жила в повній сім’ї, у неї були батьки, навіть кішка була.
Але одного дня тато чомусь розсердився на маму, вони сильно та довго сварились, а потім все затихло. Маму після того вона вже не бачила.
Ночами їй снився один і той самий сон: тато з обличчям ведмедя, його зуби вискалені, а мама злякано дивиться на нього, намагаючись сховатися, як кішка, що наробила якусь шкоду.
Їй було дуже страшно, а тато потім багато плакав.
Це був сон, який колись трапився в реальності.
Після цього приїхала поліція, швидка, сусіди збіглися. Тата забрали, маму теж, а Таня кілька тижнів жила в сусідів, після чого її забрали в дитячий будинок.
У цьому місці було важко і самотньо, хотілося до мами, навіть до тата хотілося попри те, що у снах дівчинки він був таким страшним. Від вихователів Тетянка дізналася про те, що її тата позбавили батьківських прав.
Тепер Таня була надана сама собі, жила серед таких самих, як і вона, дітей, спілкувалася з ними, але це спілкування не було схожим на те, що було в неї в той час, коли сім’я.
У неї теж були подруги, їм було весело разом, але ось із такими ж хлопцями, але вже в цьому закритому місці, їй було нелегко. Нікому було за неї постояти, своєї кімнати не було, були тільки спільні іграшки та необхідність дотримуватися розпорядку дня.
Потім з’явилися вони…
Приїхали звідкись, представилися Михайлом і Наталією.
Це були перші люди, які спілкувалися з Танею через півтора року після того, як вона потрапила в дитячий будинок. Таня втискалася в спинку стільця, смикала в руках свою ганчіркову ляльку, яку забрала з рідного дому, а ще не вірила в те, що хтось хоче забрати її із собою.
– Ти хотіла б жити в нас удома? – запитала Наталя, а Тані здалося, що ця жінка просто жартує або дражнить її.
Та хто ж у дитячому будинку не хоче потрапити в сім’ю? Тим паче, коли тобі постійно привозять цукерки та іграшки, ласкаво гладять по голові й обіцяють поїздку до моря?
– Так, – тихо відповідала Таня, а її серце розривалося від болю.
Михайло і Наталя точно такі самі слова говорили Юльці та Аньці, тож де гарантія того, що саме Таня опиниться в їхньому теплому і затишному домі?
Одного разу вона вже була в них, завідувачка відпустила її на всі вихідні. У Наталії та Михайла була своя донька Ліза, їй було десять, і вона якось зарозуміло дивилася на Таню, наче й зовсім була їй не рада.
Натомість Наталя і Михайло пригощали Таню кавуном, відрізали великий шматок торта, а тієї ночі вона спала в окремій кімнаті, а не у великій загальній спальні, де перебувало ще десятеро людей.
Наступного дня вони всі разом поїхали до парку, Таня каталася на гойдалках, їла солодку вату і попкорн, а в душі сподівалася на те, що цей день більше ніколи не закінчиться.
І навіть кисла фізіономія Лізи не зіпсувала Тані враження від проведеного весело часу.
Потім вони зникли, і Таня засумувала. Їй хотілося повторення цієї казки, що була в її житті. А незабаром Таню викликала до себе Алевтина Аркадіївна і сказала:
, що її хочуть удочерити.
– Як? – тільки й змогла запитати Таня, а її серце гулко застукало в грудях. – Мене хочуть забрати?
Алевтина Аркадіївна кивнула:
– Вони приїдуть за два тижні, коли отримають остаточне рішення комісії. Чекай.
Ці два тижні здалися Тані вічністю. Вона постійно стояла біля вікна, дивилася на вулицю і сподівалася побачити маленьку червону машинку, на якій вони разом їздили з дитячого будинку і назад, потім їздили до парку.
Тепер ця машина стояла біля воріт, а Михайло і Наталя стояли за спиною в завідувачки і насторожено зазирали в ігрову кімнату. Таня сиділа, не ворушачись, вона до жаху боялася того, що ці люди прийшли не за нею.
– Танюша! Копилова! – Алевтина Аркадіївна назвала її ім’я, а Тані здавалося, що земля розходиться під ногами.
Ні, це не її ім’я і не її прізвище, а Наталя посміхається не їй, а Михайло не їй махає рукою.
Вона немов уві сні вийшла в коридор. Її супроводжували десятки дитячих очей, які хотіли опинитися на її місці. Хотіли, але не могли, бо їх не обрали.
– Таню, збери всі свої речі й виходь у хол.
Завідувачка говорила таким голосом, що Тані все ще здавалося, що все це їй сниться. Вона відчувала, як часто б’ється її сердечко, як сльози готуються градом политися з очей, але вона боролася із собою.
Дорогою до будинку Наталії та Михайла Таня не зводила очей зі своєї прийомної матері. Найдивнішим, найболючішим і найпрекраснішим водночас було те, що Наталя була схожа на рідну матір Тані. Таки самий колір волосся, такий самий голос, навіть рухи рук були такими самими. І тому Тані до кінця не вірилося в те, що відбувалось. А диво сталося.
Вдома на них чекав накритий стіл, а ще бабуся. Виявилося, що мама Наталі приїхала, щоб познайомитися з новим членом родини.
– Тетянко, ти хочеш залишити своє прізвище чи стати як ми всі Романенко? – запитала бабуся ласкаво, а Таня навіть не знала, що відповісти. Вона хапала ротом повітря, з виделки падала їжа, а голос ніяк не хотів ставати впевненим.
Ще Таня ловила на собі глузливий і вельми незадоволений погляд Лізи, яка сиділа навпроти і раз у раз штовхала ногу Тані під столом.
Увечері, лягаючи у своє нове ліжко, Таня дивилася у вікно і їй здавалося таким незвичайним те, що в кімнаті була тиша.
Зазвичай хлопці перешіптувалися між собою, вихователька робила зауваження, а часом у спальні стояв справжній гул.
А тут тиша, тільки шум машин, що проїжджали за вікном.
Уранці Таня зіткнулася з Лізою у ванній.
– Тут немає твого рушника, – крізь зуби сказала Ліза, а потім зробила голос тихішим і процідила, – тут узагалі нічого твого немає. Тут усе не твоє!
– Таню, твій рушник жовтенький! – з кухні крикнула Наталя, і Таня впевнено увійшла у ванну.
Ліза обдала її холодним поглядом і спеціально штовхнула плечем, проходячи повз.
Весь перший тиждень Тані було одночасно і солодко, і неприємно. Солодкість вона відчувала від присутності в житті дорослих, які піклувалися про неї, навіть їжа вдома була якоюсь особливою і смак мала не схожий на той, що був у їжі в дитячому будинку.
А ось неприємності виходили від Лізи. Вона раз у раз натякала Тані на те, що вона – чужа, яка приїхала в їхній будинок завдяки доброті її батьків. Якби не вони, то жила б і далі Таня у своєму закритому закладі та гралася б із ганчірковою лялькою до повноліття.
– Я тут узагалі головна, а знаєш чому? – запитала одного разу Ліза, залишившись із Танею наодинці.
Таня звично мовчала. Ліза смерила її гордовитим поглядом, а потім сказала:
– Тому що я – рідна. Ти – ні. Ти не можеш назвати маму мамою, а тата татом. Так і будеш завжди мовчати як риба!
Після таких слів хотілося плакати, але Таня стрималася. Вона нічого не відповіла Лізі, бо заперечити було нічого.
Турбота від Наталії та Михайла була такою, якою була вже майже забута турбота матері й батька, ще за тих часів, коли в домі Копилових було все добре: мама була, батько любив маму й опікувався нею. Потім усе зламалося, і Таня опинилася в іншому світі, а тут знову доля подарувала їй шанс на повноцінну сім’ю.
Тільки ось Ліза ніяк не хотіла приймати її і вважати своєю сестрою.
Лдного дня, коли Наталя, завантажена пакетами, повернулася додому, вона попросила Таню принести зі спальні її паспорт.
– Він лежить у нижній шухляді комода в червоній папочці. Його кур’єру треба показати, він чекає внизу.
Таня кулею кинулася в спальню, щоб принести Наталі потрібний документ. Поспішала, випадково розсипала папери й папки, а потім раптом її погляд упав на папірець.
«Свідоцтво про усиновлення (удочеріння)», а в ньому вписано ім’я Єлизавета. Таня бігом віднесла Наталі паспорт, а сама обережно повернулася в кімнату.
Зібрала папери, склала їх у папку і ще раз переглянула документ. Точно такий самий був оформлений на неї саму, Таня його бачила. Отже, Ліза теж була прийомною донькою в сім’ї, але чи знала вона про це?
Вона не стала питати нічого ні в прийомних батьків, ні в Лізи. З того дня вона вже спокійніше ставилася до того, як поводилася старша сестра щодо неї. Таня намагалась і її, і Наталю, і Михайла зрозуміти.
Пара, у якої не було своїх дітей, намагалася зробити щасливими інших дітей. І Таня не може їх засуджувати, вона була готова їх любити. І навіть назвала Наталю мамою, через три місяці в житті дому Романенків. А потім тихо додала:
– І можна мені ваше прізвище?
Наталя посміхнулася крізь сльози й обійняла Таню:
– Звичайно, донечко. Тобі все можна.
