У Ірини та Андрія був спільний бізнес. Але, треба віддати належне, що чоловік доклав до нього більше зусиль.
Іра була простою жінкою, з чуйною душею, поки їхній бізнес не набрав обертів.
“Як гроші, все-таки змінюють людей!” – дуже часто думав про свою дружину Андрій.
Так і цього разу, в непорозумінні на роботі, Іра знову перегнула палицю.
— Андрій! Досить вже з себе робити крутого боса! Так, ти — начальник, але іноді мені здається, що ти зовсім не на своєму місці!
Ірина говорила це таким гордовитим тоном, ніби це вона, а не хтось інший, була тут незадоволена.
— Та що ти?! — сказав спокійним тоном, без подиву, Андрій. — А де ж моє місце?! — з цікавістю запитав він.
Відповідь Ірини не змусила себе чекати.
– Десь там, у глухому селі, в корівниках і з доярками! – жестикулюючи руками і показуючи на двері, з деяким глузуванням, сказала Ірина.
Після цих слів вона почала збирати папки зі звітами і швидко йшла до дверей на вихід.
– Я на обід, можливо трохи затримаюся! – грюкнувши дверима, вийшла з кабінету.
“І куди ж це ти так поспішаєш, – подумав про себе Андрій. – Чи не до нового співробітника, з яким я тебе вчора бачив у кафе”.
Ні, Андрій не був підкаблучником і завжди знав собі ціну. Просто не любив ці бабські скандали.
Завжди вірив і намагався в будь-яких ситуаціях знаходити компроміси.
Так, сьогодні слова Ірини зачепили Андрія як ніколи, а можливо, він просто втомився, і це була остання крапля розчарування.
Андрій приїхав додому, зібрав сумку найнеобхідніших речей, перевірив готівку в гаманці і сів у машину.
– А куди їхати? – подумав він. – Де мене чекають?!
Подивився в навігатор і вибрав місто, яке знаходилося від нього за триста кілометрів…
… Даша любила природу. Вона могла перебувати на вулиці днями і ночами безперервно.
Цілий минулий тиждень були дощі, а сьогодні погода радувала яскравим, зігріваючим сонечком.
Тому Даша навіть не ховалася в тіні, а навпаки, піднімала обличчя до сонечка, заплющила очі і посміхалася.
Було прохолодно, тому Даша накинула на плечі пухову хустку і поправила плед, щоб не було видно ніг в її інвалідному візку.
Нова книга привертала всю увагу дівчини, вона дуже любила читати і робила це щодня.
У цьому невеликому саду, на околиці міста, де Даша знала кожне дерево і кущ, вона відчувала себе як вдома.
— Добрий день, дівчино! Гарний сьогодні день, правда? — почула Даша приємний голос поруч із собою.
Вона озирнулася навколо з упевненістю, що співрозмовник звертається не до неї. Поруч більше нікого не було.
— Добрий день! Так, гарна погода… — з соромом сказала дівчина, не відводячи погляду від своєї книги.
— Мене звати Андрій, — промовив співрозмовник.
Даша прикрила книгу, затиснувши палець між сторінками, і підняла очі.
— Я Даша, — боязко відповіла мила дівчина. — А Ви хіба не бачите, що я на інвалідному візку?! — зречено сказала Даша.
Андрій присів на лавку поруч і, не замислюючись, з посмішкою відповів:
— Так я теж не любитель бігати. Піші прогулянки — корисніші для здоров’я.
Даша дивилася на Андрія з недовірою і захопленням одночасно.
Адже раніше з нею теж знайомилися чоловіки, але як тільки вони дізнавалися або бачили коляску, відразу «зливалися», як це модно зараз говорити.
Роздуми Даші перервав телефонний дзвінок.
— Так, мамо. Я скоро буду — сказала дуже швидко Даша і закрила книгу, поклавши її в свій невеликий рюкзачок.
Андрій чув розмову і поспішив запропонувати свою допомогу:
— Даша! Дозвольте, я Вас проводжу… Тільки не подумайте нічого поганого… Я справді — від душі!
Андрій був першим, після матері, хто доторкнувся до ручок цього візка. Раніше Даша справлялася з цим сама і нікому не довіряла…
Біля будинку стояла Ольга Петрівна і нервово дивилася по сторонам, чекаючи дочку.
Вона чекала побачити що завгодно, крім того, що побачила! Мати Даші хотіла кинутися щодуху і вирвати ручки коляски з рук Андрія.
Ольга Петрівна дуже розумна і чуйна жінка. Їй просто довелося стати жорсткішою, адже п’ять років тому з її дівчинкою таке сталося.
Улюблена і єдина дочка збиралася заміж, але на одній з вечірок, її майже чоловік, дозволив собі випити зайвого і сісти за кермо…
Він відбувся легким переляком, а вона… У підсумку Вовка сказав, що дружина-інвалід йому не потрібна.
Дочку довелося рятувати в усіх сенсах цього слова. Після такого довіри до всіх цих «наречених» не було ні у Даші, ні у Ольги Петрівни.
Мати поспішила назустріч молодим людям і допомогла дістатися додому Даші сама.
— Даша! Ти будь розсудливішою! Сама знаєш, чим це все закінчиться! Всі вони однакові! По-іншому навряд чи буде! — з докором міркувала мати.
Даші цієї ночі не спалося. Вона знову і знову прокручувала зустріч з Андрієм в голові. Їй звичайно не давала спокою ця думка.
Симпатичний, добре одягнений, молодий чоловік, на вигляд років тридцяти, подивився на інваліда.
Все більше і більше відгукувалися в душі слова мами… Напевно, це дійсно так…
Кілька днів Даша не була в «своєму» саду. А коли там з’явилася, помітила Андрія.
— Даша! Ну, нарешті! Я думав, ти вже тут не з’явишся! — йшов, посміхаючись, до неї на зустріч, молодий чоловік.
Ця посмішка була настільки щирою, доброю і приємною, що на мить у дівчини закрутилася голова.
Молоді люди почали спілкуватися, Даша розповідала Андрію про своє місто, про улюблені місця і книги.
Молодий чоловік слухав супутницю затамувавши подих і всі теми, порушені нею, відгукувалися в його серці.
Андрій теж поділився з Дашею своїми мріями, наприклад, він хотів відкрити в цьому місті книжковий магазин, а може і не один.
Коли Даша з’явилася вдома, Ольга Петрівна бачила, що дочка захопилася не на жарт.
— Мамо, прошу, не хвилюйся! — ніжно сказала Даша, взявши маму за руку. — Андрій, він дуже хороший, добрий і чуйний, і сьогодні він прийде до нас у гості.
Він принесе мені нові книги. Будь ласка, будь з ним люб’язна, для мене це дуже важливо!
Ольга Петрівна, звичайно, хотіла знову розлютитися і розповісти, що всі чоловіки однакові.
Але, дивлячись на дочку, на її променисті очі і теплоту в них, коли вона говорила про Андрія, вирішила дати йому шанс. Але самій бути насторожі.
Чаювання відбулося. Чесно кажучи, Ользі Петрівні сподобався молодий чоловік. Але, частка сумніву в ній, якась все ж залишилася.
— Ну, дружина і що?! Це питання часу. Я завтра приїду, і ми все вирішимо! — доносилася з кухні розмова Андрія по телефону.
— Я знала! Я так і знала! — вбігла на кухню Ольга Петрівна і, озираючись, тихо прикрила двері.
Шепотом, але грізно сказала:
— Одружений! Ти хоч знаєш, що моя Дашенька цього не перенесе?! Як ти міг?! Забирайся з нашого дому!
Андрій спробував пояснити ситуацію, але на кухні з’явилася Даша.
— Що це ви тут шепочетеся? – посміхнулася дівчина.
З її слів і променистої, щирої посмішки було зрозуміло, що розмови вона не чула. Це й на краще – подумали і Андрій, і Ольга Петрівна.
Мама дуже не хотіла засмучувати дочку, вона берегла її і намагалася від усього захистити.
Тому вирішила — нічого не розповідати, якщо вони припинять спілкування.
У підсумку, як вона зрозуміла, так і вийшло. Адже Даша з Андрієм не бачилися вже тиждень.
— Андрій! Заспокойся! Навпіл, так навпіл, — сказала Ірина. — Я просто не розумію, твоя терміновість у цій величезній сумі, не може почекати?!
Ірина підписувала папери на розлучення і поділ майна і продовжувала міркувати.
— Іра, давай ми не будемо втручатися в особисте життя один одного?! — спокійним голосом промовив Андрій.
Отримавши всі необхідні документи, Андрій приїхав до будинку Даші і, отримавши дозвіл, піднявся в будинок.
Ольга Петрівна була вдома. І такої нахабності вона стерпіти не змогла.
— Даша! Він одружений! Виганяй його звідси геть! — закричала жінка і тремтячими руками показувала на двері.
— Так! Я був одружений! Але це в минулому! Ось документи, — простягаючи кілька аркушів у папці, впевненим голосом сказав Андрій. — Даша! Ольга Петрівна! Я вас прошу! Не сердьтеся!
Давайте, не будемо втрачати час. Збирайтеся. Нам час їхати.
Жінки переглянулися і в один голос запитали:
— Куди?
Андрій набрав телефонний номер і увімкнув гучний зв’язок:
— Доброго дня, Андрію Михайловичу! Це менеджер клініки, Ви залишали заявку на лікування та операцію, грошові кошти ми отримали в повному обсязі, тому чекаємо на Вас!
— Даша! Ти будеш ходити! Я зроблю для цього все! — сказав Андрій і взяв дівчину за руку.
Даша не могла в це повірити, адже це було її єдине бажання. Сльози котилися по щоках, а губи тремтіли в легкій посмішці.
— Пробач мене, синку! — прошепотіла зі сльозами Ольга Петрівна і обійняла Андрія.
— Так, ну досить розводити сирість! Ходімо краще чаю вип’ємо, та й збиратися нам у дорогу пора. Дорога довга! — сказав Андрій, обіймаючи однією рукою Дашу, а іншою Ольгу Петрівну.
