Двері Настя відкрила не відразу. Стояла з ключами в руці, ніби не впізнавши дзвінок.
Пальто мокре, парасолька в краплях, на пакеті з молоком — надірвана ручка.
Вечір добігав кінця, під’їзд вже пах чиєюсь вечерею і чиїмось котом.
За дверима — Валентина Григорівна. Шарф в’язаний, туфлі лаковані, валіза на коліщатках, в руках пакет з чимось гарячим.
І голос — як у актрис зі старих фільмів: бадьорий, з відтінком драми.
— Світло моє ясне! Я до вас на три дні! З пирогом. З вишневим. Павлик любить. — Вона вже в коридорі, поки Настя тільки видихає. — Ну що ж ти мене не попередила, що код змінили?
Я вже поїхала, потім з валізою назад — ледве знайшла вашого двірника, запитала у нього код.
Настя мовчить. Киває кудись за плече, ніби там — хтось ще. Хоча в квартирі тихо. Неприємно тихо.
— А Павло? — Валентина перевзулася, озирнулася: у передпокої — один гачок вільний.
Немає чоловічої куртки. Немає черевиків. Ні його запаху, ні його хаосу.
— Пізніше буде, так? Вечеряти разом сядемо, я якраз плов привезла. Петро, тато Павла, підтягнеться.
Він у справах спочатку заїхав до знайомого, треба було терміново. — А Саша? Ще в садочку, напевно?
Настя чомусь посміхається — коротко, ніби хтось смикнув за ниточку.
— У нього нарада затягнулася.
— А-а, ясно. Робота-робота, ну… — Валентина замовкає.
Очі бігають. Занадто швидко. Вона помічає: на полиці тільки одна чашка.
У ванній — розпочатий шампунь, але тільки один. На холодильнику — дитячі малюнки, а фотографії Павла зникли.
На кухні вона ставить пиріг на стіл, акуратно розкриває контейнер з пловом, бере Настіну руку.
— Ти, головне, не переживай. Все буває. Ось видихни. Сядемо, поїмо. Тато приїде — ви з ним посмієтеся. Він у нас добряк.
Настя киває. Сідає. Бере тарілку, але не їсть. Чайник закипає, голосно, ніби лається.
Трохи пізніше вони разом пішли за Сашею. Валентина несла рукавиці і термос з компотом, Настя йшла мовчки, тримаючись за кишені.
У ліфті, по дорозі назад, вони стикаються із сусідкою Оленою. Та посміхається, потім зривається на звичний, швидкий тон:
— Настя, твій колишній знову з тією фарбованою в торговому був? З коляскою? І з дитиною не возиться зовсім, так?
Валентина втискає губи в нитку. Не дивиться ні на Настю, ні на Олену.
— Олена… — тільки й видихає Настя.
— Ну а що? Я ж правду кажу. Все одно всі все знають.
Увечері, коли Валентина витягує ковдру з шафи і ретельно складає ліжко на дивані, вона раптом зупиняється. Довго тримає подушку в руках.
Потім, не дивлячись:
— Він пішов? Де мій син? Що сталося?
Настя стоїть у дверях кухні. Спина пряма, руки на чайнику.
— Три місяці тому. Сказав, що пішов на зустріч. І не повернувся.
— До неї?
Настя не відповідає. Тільки дивиться повз.
Валентина сідає. Ковдру кладе поруч. На коліна ставить сумку. Дістає інший пиріг. Маленький, у пластиковій формі.
— Я пекла, спеціально для вас. Він же казав, що у вас все добре… Що ви разом на море хочете влітку… Він же…
Вона раптом втрачає дихання. Ніби довго піднімалася сходами.
Настя підходить. Але не торкається. Просто ставить поруч чай.
У кімнаті тихо. За вікном — гуде старий тролейбус.
Настя стоїть біля вікна. Валентина сидить, не ворушачись. У кожної — своя тиша.
Двері грюкнули з характерним клацанням — Петро завжди зачиняв їх із силою, ніби нагадуючи про себе.
Увійшов бадьоро, в куртці з хутряним коміром, з пакетом мандаринів і газетою під пахвою.
— Ну, здрастуйте, красуні! Ось я і зі здобиччю! Мандарини — абхазькі, солодкі. Як у дитинстві.
Він роззувся, повісив куртку, пройшов на кухню. Там — тиша і три погляди.
Один — втомлений, Настін. Інший — тривожно прямий, Валентинін. А третій — радісний, дитячий.
Саша, почувши голос діда, кинув печиво і кинувся йому назустріч, вчепився в штанини, як у дерево, і задер голову, сяючи очима.
— Чого замовкли? — Петро не зрозумів. — Я не вчасно?
— Павло… — почала Валентина, але голос зірвався. Вона подивилася на Настю, ніби просила дозволу.
— Павло пішов, — сказала Настя. Спокійно, ніби сто разів це повторювала. — Три місяці тому.
Пакет з мандаринами м’яко впав на стіл. Газета — слідом. Петро сів. Помовчав. Довго дивився у вікно, ніби там шукав пояснення.
— Ви що тут накоїли? — раптом голосно. — Та ти ж його довела, Настя.
Тиснула, пиляла, як цвяхи у дерево встромляла. Я його голосу не впізнавав — він додому йшов, як на каторгу!
— Петро, — тихо сказала Валентина.
— А що, Петро? Що? Все шито-крито, а тепер — здрастуйте! Ти його просто… — він махнув рукою. — Зіпсувала.
Настя не відповіла. Тільки взяла чашку, віднесла до раковини.
Але в кімнату не пішла. Стояла спиною, ніби думала — піти чи залишитися.
Валентина мовчала. Обличчя зблідло. Вона підвелася, підійшла до Петра, стиснула йому плече. Той відреагував не відразу.
— Він сказав мені, що у них все добре. Саша здоровий, Настя молодець, планують відпочинок. Ти розумієш, що він брехав? — її голос зривався. — Мені. Матері.
Петро підвів очі. І вперше не знав, що сказати.
— Я… Я думав… — Він запнувся. — Він же не дитина. Сам вирішує. Може, у нього хтось…
— У нього давно хтось є, — сказала Настя, не обертаючись. — Він живе з нею. З тією самою, з роботи. З якою листувався у ванній.
Петро встав, пішов на балкон. Зачинив за собою двері. Запальничка запалала в сутінках, як маяк. Він не робив цього при онукові. Але зараз не витримав.
— Я подзвоню йому, — сказала Настя. — Нехай сам пояснить.
Валентина нічого не відповіла. Тільки закрила очі.
На екрані телефону — номер «Павло». Дзвінок. Гудки. Потім голос, втомлений:
— Так?
— Приїжджай. Зараз. Тато з мамою тут. Треба поговорити.
Пауза. Довга. Потім — «Добре». І гудки.
Настя подивилася у вікно. Там, за склом, хтось чистив доріжки від снігу. Біла ніч. Зимова. Беззвучна.
Через двадцять хвилин знову клацнув замок. Павло увійшов — як у чужу квартиру.
На ньому був той самий пуховик, з якого Настя одного разу виймала жуйки і чеки.
Волосся трохи розпатлане, запах чужих парфумів ледь вловимий. Він завмер на порозі.
— Всім привіт… — сказав глухо.
Саша підбіг, але завмер на півкроці. Павло незручно присів, притягнув його до себе.
— Привіт, друже. Як ти?
— Ти з нами не живеш, — сказав Саша. Не докором, як факт. Павло притиснув його до себе, але очей не підняв.
У кухні зависла тиша. Петро вийшов з балкона, запах диму тягнувся слідом. Валентина дивилася на сина так, ніби бачила його вперше.
— Ти мені казав… — почала вона. — Ти мені казав, що все добре. Що Настя молодець. Що Саша щасливий. Ти брехав мені, Пашо?
— Я не хотів вас засмучувати.
— А її? — Валентина кивнула на Настю. — Ти і її не хотів засмучувати? Або зручно було просто… зникнути?
Петро раптом заговорив, тихо:
— Чому ж ти свою матір підставив?
Павло сів. Поклав руки на стіл, ніби здавався.
— Я нікому не зобов’язаний. Ні вам, ні їй. Я пішов, бо не хотів брехати. Я з Настею більше не міг бути. І з вами теж.
— Пішов, бо не зміг залишитися і говорити, як чоловік, — кинула Валентина. — Ти зрадив не тільки її, але й нас і ебе.
Настя сиділа в кутку. Мовчки. Ніби їй тепер більше нічого не треба було знати. Вона вже все знала.
Валентина підійшла до сина. Торкнулася його плеча. Долоня тремтіла.
— Ти не був таким, Пашо. Я пам’ятаю тебе іншим.
Він нічого не відповів. Тільки закрив очі. Саша знову виглянув на кухню. Цього разу не побіг. Тільки стояв у дверях і дивився.
Павло встав, відступив на крок, подивився на всіх. Обличчя стало твердим, ніби маска застигла.
Він різко розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима — не голосно, але виразно. Як крапка в кінці розділу.
Настав ранок. За вікном — вогке світло і свіжий сніг на підвіконні.
Петро читав газету, Саша їв кашу в дитячій, Валентина щось перекладала на кухні, а Настя стояла біля вікна.
Настя випрямилася, її голос став рівнішим:
— Я можу зібрати техніку, яку ви дарували. Мікрохвильовку, мультиварку, чайник. Заберіть, якщо хочете.
Я все одно хотіла зробити ремонт. Зміни не завадять. Просто здається правильним розчистити все дощенту.
Валентина різко обернулася.
— Ти з глузду з’їхала? Ранок тільки почався, а ти вже про майно. Нам тут ділити нічого.
Ми не крахобори. Нам треба вибачитися. А не техніку забирати.
Саша в цей час сидів у кімнаті. Грав машинками на килимі. Потім виглянув:
— Бабусю, а тато прийде?
Валентина подивилася на нього. Глибоко вдихнула. Опустилася поруч. Погладила по голові.
— Прийде, Сашенька. Але трохи пізніше. Ти поки мультик хочеш подивитись?
Саша кивнув.
Настя стояла біля дверного косяка. Ні сліз, ні злості. Просто якась внутрішня глухота. Як після довгого шуму — коли звуки зникають, а у вухах тільки тиша.
Вона поставила чайник. Він зашумів, як фон на тлі їхнього мовчання.
Попереду — просто день. Новий, звичайний. Але з відчуттям, що все починається заново.
Пахло милом і сухим повітрям. Валентина стояла у ванній, мила раковину, повільно, ніби виконувала медитацію. Настя зайшла — хотіла взяти рушник, але завмерла.
— Залиш, — сказала Валентина, не обертаючись. — Я сама.
Настя не відповіла. Взяла рушник і поклала поруч. Постояла.
— Я не злилася на вас, — сказала нарешті. — Я просто… втомилася пояснювати, що не винна одна.
Валентина сперлася на край раковини. Похитала головою.
— А я злилася. На себе. Що не доглянула. Що не хотіла бачити.
Я ж думала — у вас все добре. Розумієш? Все: кохання, сім’я, щастя. Я ж всім так розповідала.
Настя кивнула. Вони стояли в тісній ванній — дві жінки, пов’язані сином, будинком, минулим.
— Вибач, — сказала Валентина. — За все. Я справді вважала, що ти… ну, що ти ніби не втримала.
А тепер дивлюся на тебе — і розумію, що ти трималася за всіх нас. Навіть коли не треба було.
Настя сіла на край ванни. Тихо:
— Я себе триматиму. Тільки себе. Більше нікого.
З кухні долинув голос Саші: «Мамо, де шкарпетки з акулами?» — і щось гупнуло.
— І його, — додала Настя. — Його ще трохи потримаю.
Вони посміхнулися. Не розгублено, а якось по-жіночому — втомлено і по-справжньому.
Пізніше, біля дверей, вони довго обіймалися. Петро стояв поруч, ніяково переминаючись з ноги на ногу.
— Я теж був неправий, — пробурмотів. — Просто нас, чоловіків, не вчать говорити. Ні в дитинстві, ні потім.
— Вчіться, — сказала Настя. — Поки є з ким говорити.
Він кивнув. Саша вибіг, взувся сам — трохи не в ті черевики — і побіг сходами вперед, проводжати.
— Ми тебе покличемо, — сказала Валентина. — Або ти нас. Ми все одно… ми ж рідня, куди нам подітися.
Настя кивнула. Обійняла.
Квартира була майже порожня. Меблі — стримані, коробки біля стіни, на підвіконні — тільки чашка.
Настя поставила в неї ложку, залила окропом, відкрила вікно. Потягнуло прохолодою і чимось новим.
Саша лежав на підлозі, малював зеленим фломастером небо.
— Чому не блакитним?
— А тому що буде весна, — сказав він. — А весна — вона зелена.
Настя дивилася, як він водить рукою по аркушу. Потім підійшла, поправила йому комір.
— Підемо потім за хлібом?
— Так! І за мандаринами. Тільки щоб з листочками!
Вона посміхнулася.
За вікном гудів трамвай. Хтось сміявся внизу. Світло падало на підлогу. І в цьому світлі було все — і біль, і прощення, і те, що починається.
Настя сіла поруч. Просто посиділа. Без страху. Вперше — без страху.
