Ірина Михайлівна навідувалася до сина й невістки Ольги стабільно двічі на тиждень.
Щоразу, коли бабусю на порозі зустрічали онуки, вона здивовано сплескувала руками:
— У мене в гаманці всього двадцять гривень залишилося. А що на них купиш?
Онуки миттєво ніяковіли, опускали очі додолу й швидко тікали до дитячої кімнати.
Після того як ця історія повторилася на постійній основі, діти й зовсім перестали чекати від бабусі смаколиків.
— Мамо, зайди-но на кухню, — покликав жінку Павло.
Ірина Михайлівна швидко зачовгала на кухню й одразу сіла за стіл. Помітивши на ньому кошик із фруктами, вона голосно ковтнула слину:
— Ох, як же ви добре харчуєтеся. Як же вам пощастило. Я тільки мріяти про таке можу…
— Візьміть, — Ольга почервоніла й підсунула свекрусі кошик.
— Від бананчика й яблучка не відмовлюся, — жінка поклала перед собою фрукти. — Апельсин би теж іще. З собою можна взяти, якщо все не з’їм?
— Можна, — зніяковіла невістка, відчувши незручність.
Павло схрестив руки на грудях і, засуджувально дивлячись на матір, сперся спиною об одвірок.
— Припини вже розігрувати тут із себе бідну й нещасну пенсіонерку, — невдоволено нахмурився чоловік.
— Наче б то я багата колись була, — фиркнула Ірина Михайлівна, схопивши з кошика ще один банан.
— Мамо, я взагалі-то в курсі, що ти не така вже й бідна, як кажеш, — не вгамовувався Павло.
— Не розумію, чого ти на мене вз’ївся?! — ображено промовила мати й почала пхати у стару подерту сумку фрукти. — Піду я.
Ольга докірливо подивилася на чоловіка, бажаючи, щоб він перестав пиляти жінку.
— Олюсю, ти проведи мене до дверей, — звернулася Ірина Михайлівна до невістки.
Жінка поспішила за свекрухою, і коли вони опинилися удвох у передпокої, та їй шепнула:
— Дочко, у тебе гривень сто не буде на хліб?
Ольга зніяковіла, відчувши свою провину перед жінкою за те, що вона сама не спитала в неї щодо грошової допомоги.
Діставши з гаманця сотню, невістка задумливо подивилася на неї й поклала на місце.
— П’ятсот гривень, — шепнула Ольга й простягнула купюру.
Ірина Михайлівна хитро підморгнула жінці й швиденько випорхнула за двері.
— Знову грошей їй дала? — пролунав за її спиною голос чоловіка.
— Свої дала, — Ольга злякано здригнулася й докірливо подивилася на Павла. — Не розумію, чому ти так злишся на Ірину Михайлівну.
— Мене бісить, що вона прибідняється. У неї щоразу залишається всього двадцять гривень, — обурено відповів чоловік.
— Вона живе на одну пенсію, чому дивуватися? — Ольга стала на захист свекрухи.
— Ой, не треба мені ці байки розповідати. Постійно з порожніми руками приходить. На маленьку шоколадку навіть грошей немає. Не сміши мене.
Я свою матір знаю як облуплену. Не переживай за неї, вона харчується ще краще за нас із тобою. Просто жадібна, — обурено констатував Павло. — Ти їй ще й гроші даєш…
— Мені її шкода, — ображено промовила жінка. — Які в неї там можуть бути гроші? Не сміши. Можна подумати, в нашій країні пенсіонери живуть шикарно.
— За всіх не скажу, але моя мати точно не бідує, — продовжував наполягати чоловік.
Замість відповіді Ольга закотила очі.
Їй не вірилося, що Ірина Михайлівна добре живе.
Жінка була заміжня близько семи років і помітила, що останніми роками свекруха стала гірше жити.
У її квартирі за ці роки вона була всього тричі, але робила висновки з розповідей та одягу родички.
Ольга перейнялася жалем до свекрухи й коли та просила грошей, не відмовляла в допомозі.
— Ой, як у вас смачно пахне, — прийшовши чергового разу, промовила Ірина Михайлівна й втягнула ніздрями запах.
Невістка тут же запросила свекруху до столу.
Павло скривився й теж пішов слідом за дружиною та матір’ю.
— Мамо, ти ж у першій декаді пенсію отримуєш? — поцікавився чоловік.
Ірина Михайлівна завагалася, не знаючи, що відповісти синові, але тут же зметикувала, що брехати марно.
— Так, тиждень тому отримала, — невпевненим голосом промовила Ірина Михайлівна. — Вже й немає нічого…
— Двадцять гривень залишилося? — перебив її Павло й голосно розсміявся.
— Може, двадцять п’ять, — протяжно відповіла жінка.
— Шкода, хотів у тебе позичити, — усміхнувся чоловік, чим сильно ошелешив Ольгу. — Машину сьогодні на стоянці зачепив. Хотів перепозичити в тебе…
— Багато потрібно? — заголосила Ірина Михайлівна. — Я можу в приятельки попросити. Тільки вона під відсотки дасть. Були б у мене гроші, я б вам допомогла.
— Двадцять тисяч, — випалив Павло. — Ні, під відсотки я й у банку візьму.
— Ти мені нічого не казав про машину, — напівголосно промовила Ольга й похитала головою.
На цьому розмова щодо грошової позики була закрита. Ірина Михайлівна поїла й почала збиратися додому.
Однак, коли її пішла проводжати невістка, все одно скористалася моментом попросити в неї грошей на хліб.
Отримавши заповітну сотню, свекруха поспішно розкланялася й пішла собі.
— Не здумай давати їй більше грошей! — суворо промовив Павло. — Ти ж не віриш, що вона за місяць встигла витратити всю пенсію?
У неї немає кредитів та іпотеки. На що мати може витрачати гроші, якщо врахувати, що вона ще й у тебе клянчить?
— Ти знаєш, скільки вона отримує? — відповіла питанням на питання жінка.
— Вона каже, що дві тисячи. Це брехня. Давно немає таких виплат, — скривився чоловік. — Якщо приховує, значить, сума пристойна.
— Мені не шкода для неї, — байдуже знизала плечима Ольга. — Історію з машиною ти вигадав?
Павло у відповідь усміхнувся, і жінка зрозуміла, що мала рацію. На цій ноті розмова між дружиною та чоловіком закінчилася.
Однак повернутися до неї довелося за кілька днів, коли посеред ночі синові зателефонувала Ірина Михайлівна.
Плачучи й стогнучи, вона стала несамовито кричати в слухавку, що її обдурили люди у формі.
— Поліція, чи що? — уточнив Павло.
— От! Так! — захекавшись, відповіла Ірина Михайлівна. — Приїжджай, не знаю, що робити!
— Можна докладніше?
— Приїжджай! — скомандувала жінка. — Треба щось робити.
Павлові довелося одягатися й посеред ночі їхати до матері, щоб з’ясувати, що сталося.
Повернувся чоловік о шостій годині ранку втомлений та невдоволений. Ольга зустріла його на порозі з запитальним виразом обличчя.
— Її шахраї обдурили. Сто тисяч віддала їм, а ти казала, що вона бідна пенсіонерка, — вилаявся розгніваний Павло.
— По телефону, чи що, обдурили? — усміхнулася жінка.
— Так! Про це тільки глухий не чув, — похитав головою чоловік. — Тепер вона не побачить свої гроші. Добре, що кредитів не набрала, не знала, як онлайн взяти.
Сподіваюся, ти висновки зробила. До речі, я дізнався, що пенсія в (розповідь спеціально для сайту Цей День) неї сім тисяч гривень, за вислугою років та за віком. Для нашої місцевості цілком стерпна, тому більше ніякої допомоги. До того ж мені вона не дала позику, сказавши, що в неї немає, а для шахраїв — і рада старатися.
Після цього випадку Ірина Михайлівна зовсім з’їхала з котушок.
Вона стала щомісяця ходити по родичах і клянчити в них гроші на їжу.
Про це Павло дізнався від тітки, яка зателефонувала йому й поскаржилася на сестру.
Чоловік намагався достукатися до матері, але та твердила йому одне й те саме, що їй потрібно зібрати вкрадену суму.
— Щоб я не жебракувала, знайди сто тисяч, — поставила синові умову Ірина Михайлівна.
Павло відмахнувся від неї й сказав, що нічого не збирається робити, і що це Бог покарав її за жадібність.
