Телефон був рожевий. Незграбний такий, з якоюсь блискучою штучкою на камері. Остання модель, зрозуміло.
— Дивись, Олена, що мені Андрій подарував! — Галина Петрівна сяяла, як новорічна ялинка, простягаючи мені цю рожеву красу через стіл. — На ювілей! Ось так, піклується про матір.
Я дивилася на телефон. Потім на свекруху. Потім знову на телефон.
Вісімнадцять тисяч дев’ятсот дев’яносто гривень. Я пам’ятала цифру. Кожну цифру.
Тому що виводила їх на екрані своєї картки, коли Андрій попросив… ні, не попросив. Вимовив.
«Олено, кинь мені для мами на телефон, окей? У мене зараз на картці порожньо, аванс тільки через тиждень. А їй на день народження треба щось подарувати».
Окей. Звичайно окей. Які можуть бути питання?
— Гарний — вичавила я.
— Дуже.
— Правда ж? — Галина Петрівна вже показувала своїй подрузі Тамарі Іванівні, яка прийшла на ювілей. — Андрій завжди знає, що мені потрібно!
Ще в дитинстві… пам’ятаєш, Тома, як він мені перші капці на восьме березня зі своїх грошей купив?
Тамара Іванівна кивала, захоплено цокаючи язиком. Я посміхалася. Наливала чай. Різала торт.
Той самий торт, який я пекла до півночі, бо купити готовий — не те.
«Мама любить домашнє», — уточнив Андрій. І я пекла.
— А пам’ятаєш, Галя, як мій Вовка мені на шістдесят взагалі нічого не подарував? — зітхала Тамара. — Сказав, мовляв, сама собі купи, що хочеш. Ось це я розумію — невдячність! А твій Андрійко… золотий хлопчик!
Я дивилася на цього золотого хлопчика, який сидів на дивані з пляшкою пінного, занурившись у свій телефон. Звичайний якийсь. Потертий.
— Андрію, — покликала я тихо, проходячи повз на кухню.
Він навіть не підвів голову.
— Що?
— Можемо поговорити?
— Потім, Олено. Тут Вовка в Доті застряг, мені треба…
Потім. Завжди потім.
Я стояла біля раковини, мила посуд і думала. Про те, як Андрій недбало кинув мамі: «З днем народження, мамо! Ось, тримай».
Про те, як вона розплакалася від щастя. «Мій синочок такий турботливий…»
А коли Тамара Іванівна прямо запитала: «Андрій, а скільки таке диво коштує?», він відповів, не моргнувши оком: «Та не важливо, мамо, головне, щоб тобі сподобалося».
Майже дев’ятнадцять тисяч гривень для нього не важливо.
— Олена, а де салат олів’є? — крикнула з кімнати Галина Петрівна. — Ти ж його робила?
— Зараз принесу!
Я робила. Звичайно робила. Дві години варила, різала, змішувала. Тому що покупний це не те. Тому що «мама любить все домашнє».
Салат розлетівся за п’ять хвилин. Галина Петрівна знову показувала телефон, цього разу сусідці Зінаїді Степанівні.
— Ви бачили? Андрій подарував! Сам вибирав, сам купував!
Я сіла на кухні, налила собі води. Розхвилювалася. Від чого?
Від злості? Від образи? Не знаю. Може, від усвідомлення того, що я… що я взагалі?
Якась невидимка. Яка пече торти, ріже салати, переказує гроші. А потім стоїть у кутку і слухає, який чудовий у Галини Петрівни син.
— Оленко, іди сюди! — покликав Андрій.
Я підійшла. Він сидів все так само — на дивані, з пляшкою, але тепер поруч з мамою.
— Слухай, мама хоче нові штори в зал. Ти можеш завтра з нею сходити? Подивіться, виберіть.
Я мовчала.
— Олено?
— На які гроші? — запитала я. Голос прозвучав дивно. Якимось чужим.
Андрій моргнув.
— Ну… як завжди. Замовите, потім оплатимо.
— Оплатимо — це хто?
Він подивився на мене з подивом.
— Ми. Олено, ти чого?
— Я? — У мене вирвався смішок. Істеричний такий. — Нічого. Просто хочу зрозуміти. Ми… Це ти і я? Або тільки я?
— При чому тут…
— При тому — я показала на рожевий телефон у руках свекрухи. — Що цей подарунок від «турботливого синочка» я оплатила. Я. Зі своєї картки. Своїми грошима.
Тиша. Галина Петрівна завмерла з телефоном у руках. Тамара Іванівна застигла з чашкою чаю. Андрій дивився на мене, як на божевільну.
— Олена, ти про що? — Голос свекрухи затремтів. — Андрій сказав…
— Андрій попросив мене «кинути гроші» — я говорила повільно, чітко. — Тому що у нього на картці порожньо.
І я кинула. Дев’ятнадцять тисяч гривень. На телефон, який він вам потім «подарував».
Рожевий телефон затремтів у руках Галини Петрівни.
— Синку?
Андрій встав. Обличчя червоне:
— Олена, ти взагалі про що? Яка різниця, з чиєї картки? Ми ж сім’я, у нас спільний бюджет!
— Ах, спільний! — Я засміялася. Може, занадто злісно. — У нас спільний бюджет, на твою думку.
Це коли я оплачую твої подарунки мамі, твої хмільні посиденьки з друзями, твою нову приставку? А потім слухаю, який ти турботливий син та друг?
— Ти зовсім очманіла? — Андрій зробив крок до мене. — При гостях взагалі!
— А ти не очманів? — видихнула я. — Привласнювати мої гроші і видавати їх за свою щедрість?
Галина Петрівна встала. Телефон поклала на стіл. Повільно. Акуратно.
— Значить, це не Андрій…
— Ні. Це я. Невидима Олена, яка пече торти, ріже салати, оплачує подарунки і стоїть осторонь, поки його мама захоплюється «золотим хлопчиком».
Сльози. Я їх не стримувала. Нехай бачать. Нехай усі бачать.
— Олена — Андрій спробував взяти мене за руку. Я відсмикнула. — Олена, ну вибач, я думав…
— Думав, що я промовчу? — Я дивилася йому в очі. — Думав, що мені не прикро? Що я не людина?
— Я хотів сказати не це…
— А що? — Я зробила крок до нього. — Коли береш гроші з моєї картки, обіцяючи повернути, але так і не повертаєш?
Коли просив «підкинути на ремонт машини», яка стоїть у гаражі? Коли…
— Досить! — гримнув він.
— Так, досить — я кивнула. — Дійсно досить.
Я пройшла в спальню. Дістала сумку. Почала складати речі.
— Ти куди? — Андрій стояв у дверях.
— До мами.
— Олена, не влаштовуй сцен! Ну вибачся перед мамою, і…
Я обернулася:
— Вибачитися? — Слово застрягло в горлі. — Я повинна вибачитися?
— Ну ти ж її засмутила! При гостях!
Він серйозно.
— Розумієш, Андрій, — я закрила сумку. — Я втомилася. Втомилася бути зручною. Втомилася бути невидимкою. Втомилася оплачувати твою «турботу».
— Та я тобі все поверну!
— Коли? — я засміялася. — Як ті п’ять тисяч минулого місяця? Або дев’ять — позаминулого?
Він мовчав.
— Ось і я про те саме.
Я взяла сумку. Пройшла повз нього. Повз застиглу Галину Петрівну з її рожевим телефоном. Повз гостей, які дивилися куди завгодно, тільки не на мене.
Біля дверей обернулася.
— Галино Петрівно, з днем народження…
Вийшла. Грюкнула дверима. На сходовому майданчику зупинилася. Просто стала подихати.
Телефон завибрував. Андрій.
«Олено, повернися. Поговоримо нормально».
Я подивилася на повідомлення. Не відповіла…
Бо нормально поговоримо потім. Можливо. А може… А може, досить бути зручною.
Мама зустріла мене на порозі в халаті і бігудях. Пів на десяту вечора.
— Оленка? — вона придивилась до виразу мого обличчя і відразу зрозуміла. — Заходь.
Не питала нічого. Провела на кухню, поставила чайник, дістала варення. Малинове. Те саме, яке я любила з дитинства.
— Розповідай, — просто сказала вона.
І я розповіла. Все. Про телефон, про «золотого хлопчика», про кредити, які я оплачувала, про ремонт машини, про обіцянки повернути. Про те, як я стала невидимкою у власній родині.
Мама слухала мовчки. Тільки чай наливала, варення підкладала. А коли я замовкла, витерла мені сльози своєю хусткою.
— Донечко, а ти його кохаєш?
Я відкрила рот. Закрила. Подумала.
— Не знаю, мамо. Чесно не знаю. Я кохала того Андрія, який залицявся до мене п’ять років тому. Який дарував квіти просто так. Який слухав мене. А цей… цей тільки використовує.
— Тоді навіщо терпіла?
Питання в лоб. Як завжди у мами.
— Думала, він зміниться. Думала, я не права. Думала…
— Думала, що любов… Це терпіти? — мама накрила мою руку своєю. — Любов – це повага, донечко. Взаємна. А у вас… у вас односторонній рух. Ти їдеш, а він у телефоні сидить.
Точно. Я засміялася крізь сльози.
— Мамо, а пам’ятаєш, як ти з татом…
— З татом у нас було інакше — перебила вона. — Ми сварилися, так. Але ми чули одне одного. А твій Андрій… він тебе взагалі бачить, чує?
Ні. Не бачить. І не чує…
Я лягла спати у своїй кімнаті. На тому ж ліжку, де читала романи і мріяла про принца.
Принц виявився… звичайним. Дуже звичайним чоловіком, який звик, що за нього все вирішують. Спочатку мама, потім дружина.
Вранці прокинулася від дзвінка.
— Олена? — голос Галини Петрівни. Тихий якийсь. — Можна мені з тобою зустрітися?
Я мовчала.
— Будь ласка. Мені… мені треба поговорити з тобою.
Ми зустрілися в кафе біля мого будинку. Вона прийшла перша, сиділа біля вікна, нервово теребила серветку.
— Дякую, що прийшла, — промовила вона, коли я сіла.
Я кивнула.
— Олена, я… — вона помовчала. — Я всю ніч не спала. Думала. Про тебе, про Андрія, про себе.
Я чекала.
— Я погана свекруха, так? — Вона посміхнулася криво. — Не відповідай. Я знаю.
Я завжди вважала, що ніхто не гідний мого хлопчика. Що він особливий. Що йому всі винні. І я… я його так виховала.
Тиша.
— Вчора, коли ти пішла, я запитала Андрія. Чи правда, що ти оплатила телефон. Він… він спочатку брехав.
Казав, що ти вигадуєш. А потім зізнався. І ще про кредити розповів. Про машину. Про все.
Галина Петрівна дістала з сумки той самий рожевий телефон.
— Ось. Візьми. Поверни. Забери свої гроші.
— Галина Петрівна…
— Ні, ти візьми! — вона ледь не кричала. — Я не можу на нього дивитися! Як беру його в руки, бачу твоє засмучене обличчя.
Бачу, як ти стояла на кухні і мовчала, поки я хвалилася. Господи, як же мені соромно…
Вона заплакала. Тихо так, у серветку. Літня жінка, яка раптом зрозуміла, що її син не золотий хлопчик, а звичайний егоїст.
— Олена, пробач мене. За все. За те, що повчала тебе, як готувати. За те, що критикувала твоє прибирання.
За те, що вважала, що ти недостатньо хороша для мого Андрійка. А насправді це він недостатньо хороший для тебе.
Я не очікувала. Чесно не очікувала таких слів.
— Я не хочу твоїх грошей, — сказала вона тихо. — І телефон залиш собі.
— Але… Мені не потрібні гроші, Галино Петрівно. Мені потрібна повага. Розумієте?
Вона кивнула.
— Розумію. Тепер розумію.
Ми сиділи мовчки. Пили каву. Дві жінки, яких один чоловік зробив нещасними.
— Олена, а що ти будеш робити? — запитала вона.
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Думаю. Поживу поки що у мами.
— Він дзвонив?
— Сто разів уже. Я не беру.
— Правильно, — несподівано вимовила Галина Петрівна. — Нехай подумає. Нехай зрозуміє, що втратив.
Я здивовано подивилася на неї.
— Ви на моєму боці?
— Я на боці справедливості, — вона зітхнула. — І на боці здорового глузду. Моєму синові тридцять два роки, Олена. Тридцять два!
А він так і не подорослішав. Тому що я не дала. Тому що ти не дала. Ми його балували, прощали, робили за нього. А він звик.
— І що тепер?
— Тепер — вона подивилася мені в очі. — Тепер йому час подорослішати. Самому. Без нас.
Ми попрощалися. Я йшла додому, до мами, і думала про те, що життя дивна річ. Вчора моя свекруха була ворогом, а сьогодні вона перша, хто мене зрозумів.
Увечері прийшов Андрій. Мама відкрила двері, подивилася на нього і коротко заявила:
— П’ять хвилин. Більше не дам.
Він увійшов.
— Оленко…
— Говори — сказала я.
Сиділа на дивані, обійнявши коліна. Захист такий.
— Вибач. Я козел. Я ідіот. Я…
— Далі що?
Він розгубився.
— Як… що?
— Ти козел і ідіот… Це ти сам зрозумів чи мама підказала? — я дивилася на нього спокійно, дивно спокійно. — Давай чесно, Андрій. Що ти зрозумів? Що саме?
Він сів на край дивана. Далеко від мене:
— Я зрозумів, що використовував тебе. Що був егоїстом. Що сприймав як належне все, що ти робила.
— Далі.
— Далі… — він запнувся. — Олено, я хочу виправитися. Чесно. Давай почнемо спочатку. Я поверну всі гроші, буду…
— Стоп — я підняла руку. — Андрій, ти мене кохаєш?
Питання зависло в повітрі.
— Звичайно кохаю! — випалив він. — Ти ж моя дружина!
— Це не відповідь — я похитала головою. — Ти мене кохаєш чи кохаєш те, що я для тебе роблю?
Тиша. Незручна.
— Не знаю — сказав він тихо. — Чесно не знаю, Олено. Ми разом сім років. Я звик.
Ти завжди поруч, завжди допоможеш, завжди зрозумієш. А це любов чи звичка — я не розібрався.
Ось чесність. Перша за довгий час.
— Дякую, — сказала я. — За чесність.
— І що тепер?
— Тепер, — я встала. — Тепер тобі час іти. Мені потрібен час, щоб подумати. Зрозуміти, чи хочу я бути з людиною, яка не знає, чи кохає вона мене.
— Оленко…
— Іди, Андрію. Будь ласка.
Він пішов. Повільно. Обернувся біля дверей. Хотів щось сказати. Не сказав.
Минув тиждень. Потім другий. Я ходила на роботу, поверталася до мами, читала, гуляла. Думала. Про те, що я хочу від життя. Від стосунків. Від себе.
Андрій писав щодня. Довгі повідомлення. Про те, як сумує. Про те, як все зрозумів. Про те, як хоче змінитися.
Я читала, та не відповідала.
Галина Петрівна зателефонувала на третьому тижні:
— Олена, як ти?
— Нормально. Думаю, поки що.
— Андрій зовсім змарнів. Схуд. На роботу влаштувався ще на одну. Каже, борги тобі буде віддавати.
— Добре, — сказала я. І не відчула… нічого. Ні жалю, ні радості. Порожнечу.
— Олена, а ти… ти повернешся?
— Не знаю, Галина Петрівна. Чесно не знаю.
Через місяць я сиділа в тому ж кафе. Одна. Пила каву, дивилася у вікно. На вулиці йшов дощ. Осінь. Моя улюблена.
Телефон завибрував. Андрій.
«Олено, я знайшов квартиру. Однокімнатну. Зняв сам, на свої гроші. Хочу жити окремо від мами.
Хочу навчитися бути відповідальним. Не заради тебе. Заради себе. Але якщо ти даси шанс… я буду старатися. По-справжньому».
Я дивилася на повідомлення. Потім на дощ за вікном. Потім знову на повідомлення.
Шанс. Дати шанс. А може, дати шанс собі? Зрозуміти, чого я хочу. Не зважаючи на чужі очікування.
Набрала відповідь:
«Андрій, я рада, що ти змінюєшся. Правда. Але мені потрібен ще час. Щоб зрозуміти, чи хочу я бути з тобою.
Не тому що звикла. А тому що кохаю. Дай мені цей час. Будь ласка».
Відправила. Відповідь прийшла через хвилину:
«Добре. Я почекаю. Скільки потрібно».
Я видихнула. Відкинулася на спинку стільця. Подивилася на своє відображення у вікні.
Вперше за довгий час побачила себе. Не невістку. Не дружину. Себе. Олену. Яка має право вибирати. Право вимагати поваги. І це було щось звільняюче.
Я допила каву. Посміхнулася своєму відображенню.
Що буде далі? Не знаю. Чи повернуся до Андрія? Можливо. А може — ні. Але тепер це буде мій вибір. Усвідомлений. Вільний.
Не з жалю. Не зі звички. Не зі страху залишитися самотньою. А з любові. До себе. Спочатку.
Рожевий телефон я лишила Галині Петрівні. Нехай користується. Нехай пам’ятає про те, що гроші не головне.
Про те, що у кожної невидимки одного разу закінчується терпіння. І вона стає видимою. Дуже видимою.
