На порозі стояла жінка в сірій мутоновій шубі. Її обличчя було трохи знайоме Світлані, але згадати обставини знайомства вона не могла.
– Свєтка! – вигукнула жінка так голосно, що Свєта здригнулася. – Не впізнаєш, чи що?
Це ж я, Женька. Ну, Женька, сестра твоя четвероюрідна. Ми з тобою по вацапу тоді бачилися. Згадала?
Зателефонувати тітці Маші Свєту змусила мама. У тітки Маші був ювілей, і не привітати було непристойно.
А те, що Свєта в очі цю тітку Машу не бачила, маму не особливо хвилювало.
– Та я з нею в дитинстві в басейн ходила! – заявила мама таким тоном, ніби тітка Маша разів п’ять врятувала їй життя від холери, вовків та іншої нечисті. – Вона мені як рідна сестра!
Раніше мама якось не дуже була прихильна до родичів, але після пандемії взялася всіх розшукувати в інтернеті і активно листуватися.
І Свєту змушувала вітати всіх цих новознайдених родичів з численними святами.
Обличчя Жені і справді миготіло на одному з телефонних дзвінків, Свєта згадала: у тієї були широкі татуйовані брови, кирпатий ніс і грайлива родимка на щоці.
– Впізнала, – задоволено промовила Женя і протиснулася разом з двома господарськими сумками повз Свєту. – Я у тебе зупинюся, добре?
А то Петрівна, ну, яка друга дружина Генки Родіонова, пішла у засвіти того року, і тепер все, ніяк, квартирку прибрали до рук її родички.
Хто такий Генка Родіонов – Свєта не мала уявлення.
І найбільше їй зараз хотілося сказати нахабній Жені, що тут їй не готель, але говорити «ні» Свєта ніколи не вміла, і не тільки мамі.
– У нас тут тільки дві кімнати, – пробурмотіла Свєта.
– Ну так і нас ніби двоє? Або ти собі чоловіка знайшла?
Мама не тільки активно спілкувалася з усіма родичами. Вона ще й активно розповідала їм подробиці свого і Свєткиного життя.
І всі, звичайно, знали, що чоловік Свєтку кинув, шкодували її, мабуть, або зловтішалися.
– У мене ж дочка ще є, – нагадала Свєта, проігнорувавши питання про чоловіка.
Вона б, звичайно, не проти когось знайти, не була вона пристосована чоловічу роботу по дому виконувати.
Та й хотілося тепла і ласки, піклуватися про когось, а то дочка останнім часом наїжачилася і віддалилася.
Підлітковий вік, що тут скажеш…
– Тобі пощастило, що ти одна і що дівчинка, – зітхнула Женя, знімаючи шубу і вішаючи її поверх Світланиного пуховика. – У мене, он, троє синів, і допомоги від них нуль, а бруду – повний будинок.
Слухай, у холодильнику у тебе є щось? А то всередині в мене пустка. Вранці я не їм, жовчний пустує.
А поки до тебе дісталася, то взагалі ледь від голоду не зомліла. Чому не біля метро квартиру купила?
– Дорого біля метро, – похмуро відповіла Свєта і повела гостю на кухню.
На щастя, з учора залишився борщ, який Ліза відмовилася їсти, заявивши, що ось у подруги мама готує том-ям і авокадо завжди в холодильнику є.
Свєта погуглила, як готувати том-ям, і зрозуміла, що простіше купити авокадо.
– Смачний борщ, – похвалила Женя. – Тільки часнику потрібно, без часника не те.
Свєта хотіла нагадати, що хтось скаржився на жовчний, але, як завжди, промовчала.
– Ти до нас надовго? – невпевнено пробурмотіла вона, уявляючи, що скаже на таку гостю дочка.
– Поки не знаю, – весело відповіла Женя. – Час покаже.
Як Свєта і очікувала, Ліза вся скривилася, коли дізналася, що далека родичка поживе у них.
– Це обов’язково? Що, в готелі не можна пожити? Давай всіх бідних родичів у нас зберемо!
– Лізо, не груби!
– Чому відразу груби? Що я такого сказала?
– Еее, збав оберти, – втрутилася Женя. – Ти як з матір’ю розмовляєш?
– Як хочу, так і розмовляю!
Світлані було незручно перед гостею, але що тут поробиш. Одного разу вона насварила дочку, так та потім погрожувала, що щось із собою зробить.
Світлана повела її до психолога, після чого дочка заявила, що та не має права підвищувати на неї голос.
Вона й не підвищувала.
– Так, Свєтка, – сказала перед сном Женя. – Розпустила ти донечку…
Світлана працювала в бібліотеці. Їй там подобалося: тихо і спокійно, люди всі інтелігентні, книжки, знову ж таки, які вона могла читати цілодобово.
А що платять небагато: нічого не поробиш, зате підробіток можна встигати робити – Світлана робила переклади, англійську знала непогано.
Колишній чоловік все відправляв її в перекладачі, але перекладачем Світла не хотіла, занадто вже клопітно.
Чоловіка вона не звинувачувала: незрозуміло, взагалі, як вони зійшлися і стільки прожили.
Він любив галасливі свята і жити на широку ногу, а Світлана вважала за краще домашній затишок.
Дочка пішла в чоловіка, але він хотів сина. Тепер у нього два сини. І дочка, така схожа на нього, вже не потрібна…
Спала Свєта погано: Женя всю ніч хропла, та так, ніби це слони на всю округу трублять. Заснула лише під ранок і, звичайно, проспала.
Коли встала, в холодильнику вже не було ні ковбаси, ні сиру – довелося снідати підсохлим батоном.
Жені не було, дочка пішла до школи. Свєта зітхнула і пішла на роботу.
Куди Женя ходила, вона не звітувала. Поверталася після обіду і валялася на розкладачці, втупившись у телефон.
Іноді дзвонила своїм у село: голосно лаялася, розпитувала про численних родичів, про себе говорила, що все нормально.
Іноді повертала екран і показувала Свєті то одного сина, то іншого.
– Свина тобі цього не покажу.
Тільки через тиждень Свєта зрозуміла, що Женя мала на увазі чоловіка.
Ліза, зрозуміло, лютувала: грубила Свєті, грубила Жені, голосно коментувала стиль гості і скаржилася подругам по телефону, що квартиру скоро захоплять бідні родичі.
Женя говорила Свєті, що вона розпестила дочку, продовжувала нахвалювати її кулінарні здібності.
Сама ж ні продуктів, ні чого іншого не купувала, жила на всьому готовому, так би мовити.
Ще й злив у ванній засмітив. Місцевий сантехнік загуляв, і довелося шукати на дошці оголошень.
Приїхав чоловік, якого Свєта назвала повною протилежністю тих, хто ходив до неї в бібліотеку.
Він був грубий, гучний, слова всі такі ввертав, що Свєта червоніла до коренів волосся. Втім, змішувач полагодив і навіть грошей не взяв.
– З такої красивої жінки гроші гріх брати, – сказав він. – Там всього дрібничка була! Линяє у вас хтось, чи що? Волосся цілий ковтун!
Світлана подивилася собі через плече, чекаючи побачити там Женю, але її не було.
Вона аж задихнулася від обурення: це Женя повинна бути до смаку цьому мужику, не вона, пристойна жінка!
– Ну і чудово, гроші заощадили, – зраділа Женя. – Може, тортик якийсь купимо, відсвяткуємо?
Свєта ледь не випалила: що відсвяткуємо, невже ти їдеш? Але прикусила язика: не буде вона опускатися до цього рівня.
– Гаразд, – погодилася вона. – Буде тортик.
На дорогий грошей не було, купила звичайний «наполеон». Ліза, звичайно ж, почала кривити ніс і відправила свій шматок у смітник:
– Це ж просто цукрова бомба!
Женя, яка із задоволенням уплітала вже другий шматок, підняла голову від тарілки і сказала:
– Ти на це гроші заробила, щоб у смітник кидати? Люди від голоду страждають, а ти від жиру бісишся!
– Не твоя справа!
– А ось і моя! Грубіянка дрібна! Будеш так поводитися, жоден хлопець з тобою зустрічатися не буде.
Хлопці яких люблять: скромних, милих, делікатних. А ти як собака: тяф-тяф-тяф.
Ліза дивилася на Свєту, чекаючи звичного захисту, але Свєта сьогодні так втомилася, що зробила вигляд, ніби захоплено їсть торт.
Ліза розплакалася і втекла з кухні. Довелося вставати: треба заспокоїти її, а то, не дай Бог…
– Сиди! – наказала Женя. – Розпестила дівку.
– Не можна так, – заперечила Свєта. – Раптом вона щось із собою зробить?
– Ой, та вона так себе любить, твоя краля! Ти поглянь, як вона біля дзеркала крутиться і тисячу фоточок робить.
Як із подружками розмовляє, немов із челяддю якоюсь! Самовпевнена егоїстка, ось вона хто у тебе! І будеш бігати носа їй підтирати – зовсім втратиш дочку.
Щось у словах Жені здавалося Свєті правильним. Але погодитися з нею вона все одно не могла.
– Ну що ти дивишся на мене? Навчися вже права свої відстоювати! Дочка у тебе на шиї сидить: шістнадцять років, а по дому пальцем про палець не вдарить.
Я, он, приїхала без попередження: хоч би слово мені сказала, грошей там попросила або продуктів веліла купити. Так ні: мовчиш і терпиш. Це нормально, чи що? Ну, Свєтка, й безхребетна ти!
Спочатку захотілося розсердитися. Потім розплакатися. Але тут раптово на кухню увірвалася Ліза і накинулася на Женю.
– Не смій на маму наговорювати, чуєш, не смій!
Поки Свєта міркувала, що їй робити, бійка розпалася сама собою: раптово Ліза відсахнулася, здивовано дивлячись на свою руку. У кулаці у неї був жмут Женіного волосся.
– Я випадково, – злякано промовила Ліза.
Женя спокійно забрала у неї волосся, викинула його в сміттєве відро і сказала:
– Нічого, все нормально. Ти не винна.
Свєта і Ліза дивилися на Женю, все ще нічого не розуміючи, а вона опустилася на стілець і сказала:
– Це через хімію. Я ж чого сюди приїхала: лікуватися. Смішно так: кажуть, апетит повинен пропадати, а мені, навпаки, весь час хочеться їсти. А ось волосся, як і обіцяли, випадає…
Ніколи Свєта ще не відчувала себе такою винною: начебто і не винна ні в чому, звідки їй знати, що Женя лікується, але все одно страшенно соромно.
Скандал відразу згорнули. Дочка пішла до своєї кімнати, Свєта почала мити посуд.
– Та не переживайте ви так, – сказала Женя. – Нормально все у мене.
Наступного дня Ліза встала першою і приготувала грінки з авокадо, благо, що Свєта його купила.
– Їжте, – сказала вона Жені. – Вам потрібно правильно зараз харчуватися, я прочитала.
Увечері, коли Свєта повернулася додому, Женя вчила Лізу завивати волосся плойкою.
Навіщо везти плойку, якщо знаєш, що у тебе випаде волосся, Свєта не могла собі уявити, але Ліза була в захваті:
– Це ж крутіше, ніж дайсон! – заявила вона.
Коли через три дні знову засмітився злив, Свєта не стала засмучуватися і зателефонувала тому Анатолію, який допоміг минулого разу.
Він знову не взяв грошей, але натомість попросився на рибний суп. Світлана годувала його супом (Женю, нарешті, наздогнала відсутність апетиту, а Ліза, хоч і постаралася в якості нового життя з’їсти пару ложок, осилити його аромат не змогла), який вже збиралася вилити, і слухала розповіді про чудаків, які тримали у ванній двох кролів.
Через тиждень Женя зібралася додому. Ліза до того часу освоїла не тільки плойку, але ще пральну машинку, пилосос і навіть миття посуду.
Приготувала пудинг з чіа і манго, яким Свєта і Женя давилися, прикидаючись, що дуже смачно.
– Я там тобі трохи волосся залишила, – повідомила Женя, коли Ліза, задоволена, що її кулінарні успіхи оцінили по достоїнству, пішла робити уроки.
– Навіщо? – здивувалася Свєта.
– Наб’єш в злив, подзвониш Анатолію. І прошу тебе, не готуй рибний суп. Звари борщ, сало купи і спідницю цю чернечу зміни на щось більш…
– Це ще навіщо? – спалахнула Свєта.
– Ой, та ви ж погляду один від одного не могли відірвати, прямо купідончик вас вразив. Дивись, не прогав чоловіка: я запитала – він нормальний.
Не п’є і твої страви хвалив, а що ще треба? І не реви ти, все зі мною нормально буде. У травні приїду на контроль, нехай Лізка готується: у тебе, я сподіваюся, кімната вже буде зайнята…
У травні Женя не приїхала. У квітні всі втрьох поїхали на похорон: Свєта, Ліза і Анатолій.
Сини у Жені були всі на одне обличчя і носами шмигали в унісон. Старший з них на ім’я Володька з цікавістю поглядав на Лізу.
Та червоніла і відводила очі, поправляючи кучері, накручені плойкою.
Коли Свєта лаяла її, що вони на похорон йдуть, а не на весілля, Ліза огризнулася:
– Думаєш, тітці Жені приємно дивитися на нас кошлатих і замурзаних? Нехай бачить, що не дарма вона мені плойку подарувала.
Чоловік Жені, який виявився зовсім навіть і не свином, підійшов до Свєти і запитав:
– Слухай, у нас старший хлопець цього року школу закінчує. У ВНЗ вирішив вступати, уяви? Дуже розумний. Можна, він у вас поживе, поки гуртожиток не дадуть?
Свєта згадала слова Жені про те, що вона права свої відстоювати не вміє, і відповіла:
– Звичайно, нехай приїжджає…
