— У нашому роді ніколи не було бездітних людей, моя люба.
Людмила Миколаївна торкнулася яскравих губ серветкою й відклала виделку.
Ресторан «Лілія» гудів чужими голосами, дзвенів посудом за сусідніми столиками, але саме за їхнім круглим столом раптом стало вкрай некомфортно.
Ліза відсунула від себе тарілку. Порція запеченої риби, на яку вона так чекала після важкого робочого дня, раптом здалася абсолютно несмачною.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка, шукаючи підтримки.
Роман захоплено водив пальцем по екрану телефону. Він вдавав, ніби перевіряє робочу пошту, хоча Ліза чудово знала: чоловік гортає стрічку з оглядами автомобільних запчастин.
— Людмило Миколаївно, у нас усе гаразд, — намагаючись опанувати себе, відповіла Ліза. — Ми приїхали привітати вас із ювілеєм. Давайте не псувати свято.
— А хто псує?
Свекруха ефектно притиснула руки до грудей. Велика срібна брошка на її ошатній сукні блиснула під ресторанними люстрами.
— Я, моя люба, як мати переживаю. Чотири роки одружені. Люди за цей час уже чергу в садочок займають. А ви все свої кар’єри будуєте. Точніше, ти будуєш.
Дядько Володя, що сидів навпроти, хмикнув, відсунув порожній келих і потягнувся за графином із соком. Тітка Тома співчутливо кивнула, не відриваючи погляду від Людмили Миколаївни.
Уся ця численна родина збиралася разом раз на п’ять років, але кожен із них вважав своїм святим обов’язком втрутитися в чужу сім’ю з цінними порадами.
— Справді, Лізочко, — промовила тітка Тома, поправляючи масивне намисто на шиї. — Годинник же цокає. Ромчик у нас ось який помітний хлопець.
Йому потрібен спадкоємець. А ти весь час у своїх костюмах бігаєш, світу білого у своєму банку не бачиш. Заради чого це все?
Ліза глибоко вдихнула. Їй захотілося встати й піти просто зараз.
Бежевий брючний костюм був єдиною пристойною річчю, яку вона встигла забрати з хімчистки перед цим нескінченним парадом лицемірства.
На роботі був аврал, вона ледь встигла до початку застілля.
— Моя робота дозволяє нам вчасно сплачувати іпотеку за трикімнатну квартиру, — спокійно парирувала Ліза, дивлячись прямо на тітку Тому.
Вона навмисно не стала вдаватися в подробиці. Не стала говорити, що останні вісім місяців тягне цей кредит практично самотужки.
Рівно відтоді, як Роман зі скандалом звільнився з посади начальника відділу продажів через конфлікт із керівництвом. Тепер він перебивався випадковими заробітками, цілими днями шукаючи місце, яке було б «гідним його рівня».
— Ой, та які там гроші потрібні на цю вашу іпотеку! — відмахнулася Людмила Миколаївна, перебиваючи невістку. — Ромочка у нас завжди вмів заробляти.
Чоловік у домі — голова. А жінка має думати про інше. Про продовження роду, Лізо. Про сім’ю, справжню сім’ю.
Ліза опустила погляд на свій щоденник, що лежав у відкритій сумочкі. Звичайний шкіряний блокнот на магнітній застібці.
Усередині, між сторінками, лежав складений навпіл аркуш паперу формату А4.
Ліза взяла його з собою вранці, плануючи під час обідньої перерви заїхати до клініки, щоб забрати результати аналізів, але графік змінився, і документ довелося везти з собою на ювілей.
Роман благав сховати цей папірець. Просив нікому не говорити. Ліза дотрималася слова рівно п’ять місяців, вислуховуючи натяки родичів на кожному сімейному зібранні.
— Мамо, ну годі вже, — нарешті озвався чоловік, не відриваючи погляду від екрана телефону. — Давай потім. Ми ж нормально сиділи, салати їли.
— Ні, Ромо, не потім!
Свекруха підвищила голос. За сусідніми столиками люди почали обертатися.
— Родина має знати, чому мій син страждає! Чому він змушений приходити в порожню квартиру, де навіть дитячим сміхом і не пахне! Ви молоді, вам треба жити, а у вас одні кредити та цілодобова робота!
Ліза примружилася, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування, яке вона придушувала в собі всі ці місяці.
— Ви вважаєте, що ваш син страждає? — уточнила вона, дивлячись прямо на свекруху.
— А хіба ні?
Людмила Миколаївна випрямила спину.
— У нашій родині, моя люба, бездітних ніколи не було. Ми всі народжували по троє — здорових, міцних! Мій дід з бабусею виховав десятеро дітей.
А Ромочка останнім часом ходить похмуріший за хмару. Йому потрібна дитина, а не твої звіти та наради!
Роман заворушився на стільці. Він спробував сховати телефон у внутрішню кишеню піджака, але промахнувся, і апарат впав на візерунчастий ресторанний килим.
— Мамо, досить обговорювати це при всіх! — просичав він, поспішно нахиляючись за телефоном. Обличчя чоловіка вкрилося червоними плямами.
— Я буду обговорювати це у присутності своєї родини! — відрізала свекруха.
Вона потягнулася до своєї лакованої сумочки, що стояла на сусідньому порожньому стільці.
Покопалася всередині, брязкаючи якимись дрібничками, і дістала товстий білий конверт. Поклала його на стіл просто перед Лізою.
Дядько Володя перестав жувати огірок. Тітка Тома витягнула шию, намагаючись розгледіти, що відбувається.
— Що це? — Ліза навіть не доторкнулася до конверта.
— Це, Лізочко, допомога від нашої родини, — з удаваним, нудотно-співчутливим тоном промовила Людмила Миколаївна. — Тут пристойна сума. Ми з родичами скинулися, хто скільки зміг. Вистачить на хорошу приватну клініку.
Ліза дивилася на щільний конверт, не вірячи своїм вухам.
— На яку клініку? Ви про що взагалі?
— На профільну! — гримнула свекруха, втрачаючи залишки ввічливості й переходячи в наступ. — Щоб ти пішла й обстежилася від А до Я!
Годі моєму синові руйнувати життя своєю кар’єрою. Це ж тобі лікуватися треба, моя люба! У Роми ідеальна генетика. Мій батько у сімдесят років…
— Годі.
Слово пролунало неголосно, але так резко, що дзвін виделок за їхнім столом миттєво припинився.
Ліза перевела погляд на Романа. Чоловік втиснувся в спинку стільця. Він навіть не спробував захистити дружину.
Просто сидів, винувато втупившись у тарілку, і чекав, поки дві жінки самі все вирішать. Цей боягузливий жест став останньою краплею.
Жаліти чужі почуття більше не мало жодного сенсу.
Вона не поспішаючи відстебнула магнітну застібку щоденника. Дістала складений навпіл аркуш із яскравою синьою печаткою медичного центру. Розправила його пальцями.
Ліза підсунула білий конверт із грошима назад до свекрухи, а зверху поклала медичний висновок.
— Прочитайте, Людмило Миколаївно.
Свекруха недовірливо поглянула на документ.
— Що це за фокуси? Знову твої банківські папірці?
— Офіційний висновок лікаря. Прочитайте. Вголос, якщо бажаєте. Особливо діагноз у самому низу, жирним шрифтом.
Ви ж щойно хотіли, щоб уся рідня знала правду про «нестерпні страждання» вашого дорогоцінного сина.
Роман різко підвів голову від тарілки.
— Лізо, не смій! — перелякано випалив він, хапаючись пальцями за край столу.
— Чому ж? — Ліза поглянула на чоловіка з презирством. — Нехай мама почитає про ідеальну генетику. Нехай дядько Володя послухає, на що саме вони скидалися.
Людмила Миколаївна зсунула брови. Вона злегка примружилася, вдивляючись у надрукований дрібним шрифтом текст. Медичні терміни давалися їй важко.
Дядько Володя тактовно втупився у свою тарілку з овочами, вдаючи, що його тут немає. Тітка Тома сиділа ні жива ні мертва, не наважуючись навіть поворухнутися.
Свекруха моргнула раз, вдруге. Срібна брошка на її грудях перестала тремтіти.
Обличчя, яке ще хвилину тому палало праведним гнівом і впевненістю у своїй правоті, раптом вкрилося червоними плямами, а потім різко зблідло.
Вона перевела розгублений, жалюгідний погляд на сина.
— Ромо… — вичавила вона застиглим голосом. — Що це означає? Чоловічий фактор… неможливість…
Папірець ледь затремтів у її пальцях.
— Те й означає, мамо, — злісно відрізав Роман, відвертаючись до вікна. — Задоволена? Влаштувала шоу з нічого! Я ж просив тебе не лізти!
Ліза мовчки підвелася з-за столу. Вона взяла свій тренч зі спинки стільця.
— Я мовчала з поваги до вас, Людмило Миколаївно, — промовила Ліза, перекидаючи пальто через руку. — Роман дуже просив поберегти ваше серце.
Казав, що ви не перенесете таку новину. Не хотів вас засмучувати.
Але бути цапом відбувайлом для вашої родини, поки ваш ідеальний син сидить на моїй шиї без роботи й ховається за вашим подолом, я не наймалася.
Вона взяла свої речі зі столу. Товстий конверт із грошима та медична довідка так і залишилися лежати перед ошелешеною ювіляркою.
— Можете витратити ці гроші на щось справді корисне. Заберіть їх собі, Романові все одно незабаром знадобляться кошти на орендовану квартиру.
Ліза розвернулася й пішла до виходу з ресторану.
Музика з колонок продовжувала грати, офіціанти поспішно носили підноси між столиками, але за столом Людмили Миколаївни більше не пролунало жодного слова…
До кінця осені Ліза завершила косметичний ремонт у спальні. Роман остаточно перевіз свої нечисленні коробки з речами до матері ще того самого вечора після ресторану.
Квартирне питання вони вирішили швидко, без зайвого галасу та скандалів.
Людмила Миколаївна більше жодного разу їй не зателефонувала й не написала. Мабуть, було надто складно дивитися в очі жінці, яка знала правду про їхню «бездоганну» родину.
Ліза не засмутилася. Жити з людиною, яка готова віддати дружину на поталу власній матері заради особистого комфорту, вона точно не збиралася.
