Інна мила підлогу, опустивши голову. Вона звикла до того, що весь персонал жартував на її адресу.
Жарти були образливими, часом жорстокими, але вона ніколи не відповідала.
Не хотіла опускатися до рівня тих, хто її цькував. Не хотілося сперечатися і сваритися.
Їй завжди хотілося, щоб робочий день закінчився або щоб у ресторані було дуже багато народу, тому що тоді всі офіціанти були зайняті, і їм було б не до неї.
— Інна, а ти коли вулицею йдеш, всі, напевно, непритомніють від твоєї краси, — пролунав глузливий голос.
Вона навіть не обернулася.
— Та ні, всі вмирають відразу на місці. Тому що якщо така краса прийде вночі, заїкою можна стати.
У цю секунду в підсобці з’явився розлючений адміністратор.
— Якого біса ви всі тут зібралися? Зал повний, а жодного офіціанта немає. Ви що, хочете сьогодні ж почати шукати нову роботу?
Офіціантів тут же як вітром здуло. Інна з полегшенням видихнула.
Олександр бігло глянув на неї і вийшов. Саме він прийняв її на роботу. Інна була впевнена, що і тут їй відмовлять, тому що виглядала, м’яко кажучи, не дуже привабливо…
… У дитячому будинку, де вона виховувалася, їй сказали, що саме через це від неї відмовилися батьки. У неї було обпечене обличчя.
Ніхто нічого не знав достеменно, а тим більше Інна. Але, як сказав лікар, опік був отриманий, коли вона була зовсім маленькою, можливо, навіть до року.
При правильному лікуванні таких шрамів не повинно було б залишитися, але лікувати її чомусь не стали. Просто залишили в дитячому будинку.
Хоча, знову ж таки, ніхто не знав, а тільки припускали, що, можливо, в тій самій пожежі загинули батьки. Тому Інна і виявилася нікому не потрібна.
Вона, до речі, теж так вважала, тому що у неї в голові не вкладалося, що можна відмовитися від дитини, з якою вже жив, яку любив, виховував.
Вона навіть не намагалася шукати когось, тому що була впевнена, що всі її рідні загинули.
Коли Інна йшла з дитячого будинку, їй віддали стару фотографію. Сказали, що вона була з нею, коли дівчинку з лікарні перевели до дитячого будинку.
Можливо, цей знімок взагалі не мав до неї ніякого відношення, але Інна все одно зберігала його дбайливо. Думала, що на фотографії її мама.
На знімку стояла молода жінка. На руках у неї була дитина, а ще одна тримала її за руку.
Хто був на руках, було незрозуміло, а ось за руку її тримав хлопчик років п’яти-шести. Ось і все. Ніяких написів, ніяких позначок.
Навіть по фону нічого не можна було визначити, тому що жінка стояла на тлі неба і трави. Інна навіть не була впевнена, що фото зроблено в їхньому місті…
… Дівчина виглянула в зал. Сьогодні дійсно було багато людей. Давно у них не було такої завантаженості.
За столом, який був найближчим до того місця, де вона стояла, сидів чоловік. Він, мабуть, вже збирався йти, тому що допивав каву і розмовляв по телефону.
Чоловік був молодий, років тридцяти, ну, може, трохи більше. Чимось він привернув її увагу. Вона все дивилася і дивилася на нього.
Чоловік підвів очі. Вони на секунду зустрілися поглядом. І Інна відразу сховалася. Серце забилося. Вона, напевно, налякала цього гостя.
Хвилини через три знову обережно виглянула. Чоловіка вже не було, а під столом лежав гаманець. Мабуть, той самий гість упустив його.
Інна розгублено озирнулася. Ніхто не звертав на неї уваги. Столик вже протерли. Вона кинулася в зал, схопила гаманець і вискочила на вулицю.
Вона побачила його. Чоловік був уже на стоянці, йшов, мабуть, до своєї машини. Інна кинулася слідом:
— Стійте, зачекайте!
Незнайомець зупинився, здивовано подивився на дівчину, що наближалася.
— Ви до мене?
Інна підбігла до нього і, намагаючись не дивитися в обличчя, сказала, простягаючи гаманець:
— Ось, ви упустили, під столом лежав.
Чоловік розгублено поплескав по кишенях.
— Треба ж, як це я так? Дуже вам дякую. Там же всі картки, гроші.
Інна хотіла піти, але він зупинив її.
— Зачекайте, зачекайте.
Чоловік розкрив гаманець, дістав кілька купюр і простягнув їй.
— Ось, візьміть, будь ласка, це на знак подяки.
Інна стояла, закам’яніла, і дивилася на знімок, вставлений у гаманець.
— Що з вами? Ви вже бачили цю фотографію?
— Так, у мене є така сама. Я завжди думала, що це моя мама.
— Думали? Не розумію. А звідки вона у вас?
— Я не знаю. Мені її дали в дитячому будинку, сказали, що вона була зі мною, коли я потрапила туди, а більше нічого не було. І ось вона лежала в моїй особистій справі багато років.
Чоловік зблід.
— У дитячому будинку? А коли ви туди потрапили, скільки вам було років?
Інна дивилася злякано. Ніби прокинулася в одну мить.
— Не пам’ятаю точно. Мені сказали, що зовсім маленькою. Вибачте, я піду, мені потрібно працювати.
Вона побігла до ресторану. Їй було так страшно. І навіть думати не хотілося про те, що все може бути інакше, що не всі в її родині загинули і що від неї дійсно відмовилися.
Ні, нехай все залишається так, як є. Їй нічого не треба. Вона просто буде жити далі.
Наступного дня дівчина прийшла на роботу настільки розбита, що навіть Олександр запитав:
— У тебе все гаразд? Ти не захворіла? Якось погано виглядаєш.
Якби хтось інший це сказав, вона б подумала, що це про зовнішність, що її знову хочуть образити. Але адміністратор ніколи б цього не зробив. Тому Інна просто відповіла:
— Так, якось погано себе почуваю. Всю ніч не спала.
— Ось що, йди додому, відлежися, я Макарівну викличу.
— Правда? Ой, велике спасибі. Щось я зовсім нікуди не гожуся.
— Іди, іди, у тебе і так, вважай, вихідних немає.
Інна подивилася з вдячністю. У цьому світі їй не було нікого, хто б про неї подбав, тому такий прояв доброти був для неї дуже важливий.
Вона тільки-но загорнула за ріг, як біля ресторану зупинилася машина. Та сама машина, на якій вчора приїжджав гість, який упустив гаманець.
Він буквально вискочив і швидким кроком попрямував до ресторану…
… Інна вирішила прибратися вдома. Помити вікна. Стан, звичайно, був не дуже, адже вона дійсно так і не змогла заснути за всю ніч.
Але коли ще такий вільний день випаде? І настрій навіть покращився.
Сьогодні на зміні Свєтка. Людина, яка знущалася над нею більше за всіх, ніби Інна їй десь дорогу перейшла.
Якими тільки словами Світлана її не називала, якими тільки прізвиськами не нагороджувала.
І завжди стримана Інна, бувало, що й плакала через неї. Сьогодні вони не побачаться, а завтра тільки один день лишиться. Це набагато краще, ніж два.
Інна переодяглася в спортивний костюм, зняла косинку з шиї, де були найбільші шрами, і взялася за роботу.
Цей маленький будиночок на околиці їй виділила держава, і був він у жалюгідному стані.
Все своїми руками ремонтувала потроху, наскільки вистачало коштів. Звичайно, палацом будинок не став, але зараз в ньому можна було цілком нормально жити.
Інна дуже його полюбила, тому що це було єдиним місцем, де ніхто на неї не витріщався і ніхто її не ображав.
Вона відкрила вікно і почала мити. Біля будинку зупинилася машина. Інна завмерла. Вона відразу її впізнала. Вчора ж віддавала гаманець власнику.
— І що він тут робить?
Інна похолола. А раптом в гаманці хтось щось побачив, раптом витягнув щось з нього. І ця людина подумала, що це вона.
Інна впустила ганчірку у відро, бо з машини вийшов той самий гість. Дівчина відступила вглиб кімнати. Він її не побачив, але що робити?
Її охопила справжня паніка. Їй ніхто не повірить. Адже всі вважають, що вихованці дитбудинку, неважливо, скільки їм років, — злодії.
У двері постукали. Та дівчина так і не вирішила, що робити…
— Так, заходьте.
Вона з подивом дивилася на того самого чоловіка. Він був не один. Разом з ним — літня жінка. Вони увійшли.
— Здрастуйте, Інно.
— Здрастуйте.
Жінка підійшла до неї, спершись на палицю, а Інна прикрила шрами рукою.
Але бабуся відвела руку і довго вдивлялася в неї. Потім витерла сльози, що набігли їй на очі.
— Вона схожа на Ніну.
Інна взагалі перестала щось розуміти і повільно опустилася на стілець. Серце гупало.
З усього виходило, що вона не помилилася, що та фотографія в гаманці щось означала.
Чоловік помітив, що відбувається з дівчиною, і заговорив:
— Не лякайтеся, будь ласка, я вам зараз все поясню. Це Алла Іванівна. Мене звати Михайло. Ми думаємо, що ви моя сестра.
Інна відчула, як її світ руйнується, як вся та стіна, яку вона вибудовувала навколо себе, з гуркотом обсипається.
— Та фотографія, на ній ви?
— Так, я. Давайте я вам все розповім. Хоча, може, краще ти, бабусю.
Бабуся знову промокнула очі.
— Так, давайте я все розповім. Це моя вина в тому, що так вийшло. Я намагалася тебе розшукати, дитинко, коли зрозуміла, що накоїла, але не змогла.
Багато років тому мій син одружився таємно, бо знав, що я не схвалю його обраницю. Дівчина була занадто простою, до того ж сиротою.
За моїми тодішніми уявленнями, всі, хто виховувався державою, не могли вирости хорошими людьми. Ми ж жили завжди добре, гідно.
І мій син теж звик до такого життя, а я позбавила його грошей. Думала, він схаменеться, кине цю дівчину.
Вони зняли якийсь будинок, стали там жити. Мій син, який ніколи раніше не працював, влаштувався десь, утримував себе, її, і потім у них народився Міша, а пізніше ти.
Ваня не приїжджав, не показував мені онуків. А ж стільки років минуло. Я тільки від інших дізнавалася, як у нього справи.
Дізналася, що будує новий будинок, і зрозуміла — він прекрасно без нас справляється. І так сумно стало.
Я зрозуміла, що сам він не приїде. І я зважилася поїхати, накупити подарунків, вибачення попросити, але не встигла.
Вранці я збиралася їхати, а вночі новий будинок, в який вони вже переїхали, загорівся. Мабуть, десь неправильно зробили проводку.
Я знайшла всіх у лікарні. Всіх, крім тебе. Ти була в реанімації. Втім, і твого батька, і матір теж відвезли в реанімацію, правда, в іншу.
Міша лежав у звичайній палаті. Його кімната була найдалі від осередку пожежі. Я металася між сином і Мішею, а до тебе з’їздила всього раз.
Лікар мені сказав, що стан серйозний, що тебе переведуть в інше місто, але шанси все одно мінімальні. А ще він сказав, що, можливо, так буде краще, тому що ти дівчинка, а обличчя все зіпсоване.
Я більше не стала дізнаватися про тебе. Син і невістка не вижили. Міша перебував у жахливому стані. Похорон, лікарі і все таке…
А потім через два тижні я подзвонила, і мені сказали, що тебе відвезли в обласний центр.
Я дуже винна перед тобою. Я сказала Міші, що ти теж загинула разом з усіма. Думала, він ніколи нічого не дізнається, якщо ти виживеш.
Тим більше лікар сказав, що ти будеш інвалідом. Пробач мене.
П’ять років тому я зрозуміла, що не можу піти в могилу, не знаючи, що ж все-таки з тобою. І я поїхала в те місто, куди тебе перевели.
Мені сказали: «Так, була така. Вилікували її і відправили в дитячий будинок». І ніякої інформації більше не надали.
Я не могла тебе шукати відкрито. Тоді б Міша все дізнався і став би мене ненавидіти. Він дуже переживав, навіть через стільки років.
Якби ти в той момент була ще в дитячому будинку, я б розшукала тебе. А так ніяких слідів.
Бабуся схлипнула, а Інна раптом посміхнулася.
— А я не ображаюся на вас. Мені навіть якось легше стало.
Михайло дивився на неї здивовано.
— Легше? Чому?
— Тому що я все життя боялася дізнатися, що від мене відмовилася мама. А ви? Я ж вам, виходить, чужа.
Ви ніколи мене не бачили, любити теж не могли. Мою маму звали Ніна… А можна побувати у неї на могилі?
Міша кивнув.
— Тепер ти зможеш все. Взагалі все. І перше, з чого ми почнемо, — зробимо тобі пластичну операцію, щоб ти перестала від усіх цуратися.
— Що ви? Це ж жахливо дорого.
Міша посміхнувся.
— Звикай, сестричко, до того, що тепер у тебе великі можливості.
Минув рік. Інна оглядалася. Як же давно вона тут не була. Міша допоміг сісти бабусі і простягнув їй меню.
— Вибирай.
Тут же до них підлетіла офіціантка. Інна підняла очі. Світлана.
Обличчя Свєти витягнулося. Стільки прикрості, стільки заздрості було на цьому обличчі, що Інна розсміялася. Стало легко, і вона раптом сказала:
— Я відійду.
Олександр був у себе в кабінеті. Він підвівся їй назустріч, посміхнувся.
— Я завжди знав, що ти дуже красива.
Інна теж посміхнулася. Нарешті настав той самий час, коли вона могла дивитися на нього відкрито.
— Сашо, можна я запрошу вас на побачення?
Чоловік розсміявся.
— А я ось не знав, як мені це сказати.
А ще через рік у цьому ж ресторані гуляли їхнє весілля.
