Коли Марія Семенівна принесла його з вулиці додому, він майже цілий місяць не злазив з підлокітника дивана. Лежав цілими днями і сумував.
Згадував своїх колишніх господарів, а точніше те, як вони з ним не по-людськи обійшлися…
… — Рудик, йди познайомся з котом, тільки лапи не розпускай, а ми тут зі Світланою Петрівною на кухні чаю вип’ємо та поговоримо, — звернулася Марія Семенівна до свого улюбленця.
Рудик мовчки пішов в іншу кімнату, де на нього відразу хтось зло зашипів.
Так, зрозуміло хто: Пиріжок, кіт Світлани Петрівни. Востаннє він бачив котів приблизно рік тому, коли був кошеням, тому зараз зовсім не знав, як поводитися.
Звичайна справа у котів.
— Не поб’ються? — схвильовано запитала Світлана Петрівна.
— Не переживай, — заспокоїла її Марія Семенівна. — Поладнають.
І дійсно, через хвилину шипіння припинилося. Поки жінки пили чай, коти уважно вивчали один одного.
Рудик на правах гостя сидів на підлозі поруч з диваном, а Пиріжок від переляку забрався на диван і смикав там кінчиком свого хвоста.
Так, про всяк випадок.
А може, тому що нервував? Можливо. Тому що причини нервувати у нього були.
У порівнянні з Рудиком, Пиріжок виглядав змученим і бідолашним: він був зовсім худенький.
Тому, напевно, і заспокоївся швидко, щоб не отримати по шиї ненароком. Однак Рудик і не збирався лапи розпускати. Не за цим його сюди запросили. У нього була справа набагато важливіша.
“Котом за викликом” він став випадково. Якось Марія Семенівна взяла його з собою на посиденьки до сусідки, а у сусідки було маленьке кошеня, яке вона підібрала на вулиці.
Та тільки вона вже сто разів пошкодувала, що підібрала, бо це кошеня в туалет ходило куди завгодно, але тільки не в лоток, який для нього був куплений з пенсії.
Загалом, сусідка засмутилася і вже думала про те, щоб викинути кошеня назад на вулицю.
Так, шкода дуже. Але спати на мокрому дивані, вдягати мокрі капці і ходити по мокрій підлозі, вдихаючи аромат, що розносився по всій квартирі, у неї зовсім не було бажання.
Марія Семенівна почала її вмовляти, щоб вона не брала гріх на душу.
Таку добру справу зробила, а тепер одним махом може позбутися всіх бонусів до карми.
Було видно, що сусідка сама не знала ще. Не знала, як правильно вчинити, тому треба було допомогти їй прийняти правильне рішення.
Марія Семенівна почала розповідати, як сама підібрала Рудика на вулиці і тепер вона найщасливіша людина на світі!
— Але він у тебе ж не гадив? — запитала сусідка.
— Не гадив, бо вже дорослий був. А був би кошеням, точно так само себе поводив би. Це нормально. Просто малюка треба навчити. Показати йому. Це вимагає терпіння.
— Та вчила вже. І так, і сяк. Ніяк не розуміє.
Рудик слухав цю розмову, слухав, а потім зістрибнув з колін господині і пішов у сусідню кімнату, де кошеня якраз готувалося зробити на підлозі чергову калюжу.
— Стій! — наче нявкнув Афоня і, швидко підбігши до малюка, дав йому легкого стусана лапою.
— За що? — здивовано витріщив на нього очі малюк.
— А тому що поводишся ти неналежним чином, ось за що! Де це бачено, щоб домашні коти так поводилися?
— А як треба?
— Ходімо!
Рудик, за запахом визначивши місце розташування лотка, повів малюка у ванну кімнату.
А той слухняно пішов за ним. Але оскільки пройти у ванну можна було тільки повз кухню, то сусідка, зрозуміло, побачила цю важливу процесію.
Побачила і обережно виглядала з-за рогу. А разом з нею і Марія Семенівна виглядала, бо їй самій було страшенно цікаво, що там відбувається і чим все закінчиться.
А відбувалося там найзвичайнісіньке: Рудик заліз у лоток і показав кошеняті, як треба.
Потім лапами присипав наповнювачем сліди скоєного і незворушно виліз із лотка:
— Ось так!
— А я й не знав, — жалібно пискнуло кошеня. — Думав, це господині лоток. Ану, зараз спробую.
І ви знаєте, у нього вийшло. З першого разу вийшло. Та ще й господиня його це все бачила на власні очі.
А ще йому дуже сподобалося ходити в лоток. Тому що зручно.
Сусідка після побаченого довго мовчала, але найголовніше: кошеня виганяти на вулицю не стала. За що його тепер виганяти?
Ось, яку добру справу зробив Рудик. Малюка врятував від великої біди, а не тільки в туалет по-маленькому сходив.
Правда, ця подія була тільки початком його запаморочливої кар’єри.
Хіба міг колись домашній кіт, викинутий на вулицю і підібраний жалісливою старенькою, подумати, що йому доведеться рятувати інших котів?
Ні, не міг.
Тому він і не думав про це. Коли Марія Семенівна принесла його з вулиці додому, він майже цілий місяць не сходив з підлокітника дивана.
Лежав цілими днями і сумував. Згадував своїх колишніх господарів, а точніше те, як вони з ним не по-людськи обійшлися.
Але любов старенької, її турбота і теплі руки повернули Рудикм до життя. А потім…
А потім воно ось як вийшло. Став допомагати іншим тваринам.
Напевно, тому що Рудик на своїй шкурі випробував, що таке жити на вулиці, і не хотів, щоб інші через це проходили. Навіщо їм це знати?
Напевно, тому й зголосився він навчити кошеня правильно ходити в туалет.
З цієї ж самої причини допомагав Рудик й іншим своїм родичам, від яких господарі думали або вже були готові позбутися з різних причин.
Напевно, багато хто б і позбувся, якби не сусідка Марії Семенівни, яка після того, як прийшла до тями, розповіла про цей дивовижний випадок своїй знайомій, а та попросила номер телефону старенької і попросила її приїхати разом з Рудиком:
— Може, у вас вийде напоумити кота.
А кіт її всі нові меблі в квартирі перетворив на лахміття і вже поглядав на нові шпалери.
Поговорив з ним Рудик по душах і…
…не повірите!
Кіт перестав чіпати меблі. До шпалер теж не торкався. Точив кігті тільки в призначеному для цього місці.
Що там такого Рудик йому нанявкав, ніхто не знає. Але головне ж не це. Головне, що спрацювало.
А ще головніше за все це, що Жорик тепер залишиться жити вдома, а не буде побиратися вулицями.
Ось яку добру справу знову зробив Рудик, а не просто коту тому по морді від душі надавав.
Потім знайома сусідки розповіла про це своїй подрузі, у якої теж були проблеми з домашніми улюбленцями.
Та на радощах поділилася номером Марії Семенівни зі своєю колегою, у якої кіт навадився боляче кусати за п’яти рівно о третій годині ночі.
А колега після чудодійного зцілення кота ще комусь шепнула…
Загалом, запрацювало сарафанне радіо на повну силу і багато хто почав звертатися за допомогою до Марії Семенівни.
Не всі, звичайно, а тільки ті, хто хотів «домовитися», дати своїм улюбленим вихованцям другий шанс.
Так став Рудик “котом за викликом”. Котам допомагав, кішкам, кошенятам.
Хтось скаже, що так не буває. Але ж було! Можете у Марії Семенівни запитати, якщо не вірите. Або у її сусідки.
А, втім, переконувати нікого в цьому ніхто не збирається. Адже головне зовсім не це.
Головне, що люди передумали своїх пухнастиків викидати на вулицю. Тому що не треба нікого виганяти, якщо можна домовитися.
На вулиці, повірте, і без них вистачає самотніх і нещасних тварин. От би їм ще допомогти…
А що ж Пиріжок? Ну пам’ятаєте, той кіт худенький, про якого на самому початку йшлося?
З ним все виявилося дуже просто. Рудик не вчив його, як правильно ходити в туалет (немаленький все-таки) і навіть лапами по морді не бив.
Не той випадок.
Пиріжок він набрид господині тим, що кричав цілими днями, як різаний. Особливо в лютому-березні, коли гормони в його організмі починають грати.
Рудик просто розповів йому історію про те, як його в молодості водили в один заклад з назвою «ЗооМедЦентр», де… легким помахом руки дядьки і тітки в білих халатах позбавляють котів їх головної гідності.
«Хочеш так само? Тоді продовжуй у тому ж дусі», — без жодного ентузіазму сказав йому Рудик.
Пиріжок подумав-подумав і вирішив, що краще буде поводитися тихо, але залишиться повноцінним котом.
Ще одна проблема була вирішена.
Знаєте, дуже добре, коли подібні проблеми вдається вирішити ось так просто.
Насправді для цього не завжди потрібно викликати котів. Досить просто прислухатися до свого вихованця і навчитися його чути.
А Марія Семенівна разом з Рудиком і зараз допомагають знайти спільну мову людям з котами.
