У п’ятдесят сім років Степан завів на стороні іншу жінку Інгу.
З дружиною прожив трохи більше тридцяти років, не зраджував, був нормальним сім’янином.
Його мати Клавдія Петрівна ніколи б не подумала, що її син на старості років заведе на стороні чужу жінку.
Дочки обидві заміжні, живуть в іншому місті, вже й онуки з’явилися. І раптом таке…
Його мати дізналася про це раніше за дружину Світлану, не дарма ж кажуть, що дружина дізнається в останню чергу.
Якось сиділа Клавдія Петрівна на лавці біля свого під’їзду з сусідками, які завжди про все знали.
Степан з дружиною жили в дев’ятиповерховому будинку навпроти, у них навіть двір спільний.
Клавдії завжди було зручно, діти і онуки під боком, завжди допоможуть, якщо що. І допомагали. Але онуки подорослішали, поїхали і бабусі стало нудно.
З невісткою Світланою стосунки були хорошими і рівними, на рівні ввічливості, не сварилися і не лаялися, але й особливо любити одне одного не любили.
Світлана з молодості була не ласкавою не те, що зі свекрухою, але й з чоловіком і дітьми.
Іноді вони були в гостях у Клавдії, син жартома обіймав свою дружину, а та відразу ж його грубо відштовхувала:
— Відчепися від мене, набрид.
Свекрусі не подобалося, що Світлана відштовхує чоловіка, і вона тихо, щоб Степан не чув, казала:
— Донечко, будь ласкавішою з чоловіком, не тому що він мій син, а тому що він може піти до іншої, більш ласкавої.
Жінки бувають різні. Бувають такі, що приголублюють чужого чоловіка, тоді і прощавай дружино. Не ображайся, я добра тобі бажаю.
— Ой, та кому він потрібен, нікуди він не дінеться — різко відповідала Світлана, а мати сумно хитала головою.
Так і жили Степан зі Світланою, виростили дочок, видали заміж, залишилися вдвох.
Обоє працювали, нудно їм було. Добре хоч дача була, на вихідні туди виїжджали, там теж кожен сам по собі.
Світлана підпускала до себе чоловіка за настроєм, він це прекрасно знав, тому й вичікував момент, коли вона була в гарному настрої.
Одного разу навіть посварилися з цього приводу.
Степану хотілося приголубити дружину, і йому хотілося ласки, але вона, як завжди, відштовхнула чоловіка, як тільки він обійняв її.
— Відчепися, не чіпай, йди звідси… — і ще щось додала не дуже приємне.
— Світлано, ти думаєш, що я залізний? Мені теж хочеться ласки, доброти душевної, а від тебе тільки й чую: «відчепися».
— Не знаю, залізний ти чи ні, але не чіпайся, у мене немає настрою, голова болить. Та й взагалі, тобі скільки років, вже не молодий.
— І що? Я що, не мужик?
— Ой, відчепися ти зі своїми розмовами.
— А ти не думаєш, раптом я знайду іншу жінку, ласкаву, якій буду потрібен, — запитав Степан.
— Та кому ти потрібен. Не думаю, що тебе в такий вік осяє натхнення. Ти вже цей етап пройшов. Не влучив, а тепер вже пізно, хоч ти ще мужик нівроку.
— Ну-ну, — подумав чоловік, але вголос нічого не сказав, занурився в телевізор.
Незабаром Степан випадково познайомився з приємною жінкою, років на п’ять молодшою за нього.
Інга йшла з магазину з пакетом у руці і випадково підвернула ногу. Не помітила вибоїну на асфальті і в результаті сіла на ногу, а пакет вилетів з руки.
— Ох і не пощастило ж, — тільки й сказала вона крізь біль, — аби не перелом, ще цього тільки мені не вистачало.
Слідом йшов Степан, все бачив і чув, підскочив і допоміг підвестися жінці, підняв пакет і тримав у своїй руці.
— Обережніше треба, як нога? Може обійдеться без перелому, — він бачив, що вона тримала ногу у повітрі, боялася на неї встати.
Він обійняв її за талію і на одній нозі вона дострибала до лавки біля під’їзду.
Вона почала легко промацувати ногу і, зітхнувши з полегшенням, промовила:
— Ні, здається, перелому немає.
— Здається чи точно? Може швидку…
— Точно немає, ось дивіться, — вона встала, а на ту ногу злегка наступила, тримаючись за лавку. — Швидше за все, розтягнення.
— А де ви живете, я допоможу вам дійти до квартири.
— Тут і живу в цьому під’їзді, — Степан здивувався.
— А я в наступному, щось я вас раніше не бачив.
— Не знаю, три роки вже тут живу, син купив іншу квартиру, а цю подарував мені.
— Ну добре, тримайтеся за мене, доведу вас до квартири, який поверх?
— Восьмий, — вона, злегка наступаючи на ногу, дійшли до ліфта.
— Дякую, мене звати Інга, а вас?
— Степан.
— Я, мабуть, сама доберуся, дякую, можете йти, — сказала вона, коли під’їхав ліфт і відчинилися двері.
— Та годі вже, не можу ж я кинути поранену. Доправлю до місця.
Він допоміг Інзі відчинити квартиру, увійшов у коридор і поставив пакет на підлогу.
— Ну ось тепер моя совість чиста, — посміхався Степан, — можу спокійно йти.
— Дякую, а якщо хочете, я чаєм вас пригощу. Якось у боргу ходити я не звикла.
— А чом би й ні? Тільки скажіть, де і що у вас лежить, я сам зроблю чай.
Вони сиділи на затишній кухні Інги, поки він метушився з чаєм, розливав у чашки. Вона говорила, де і що знайти: цукерки, цукор, печиво. Сама між справою туго забинтувала ногу.
Виявилося, що Інга лікар-терапевт, живе одна, давно в розлученні.
І так добре було поруч з цією затишною і доброю жінкою з теплим поглядом, що він спіймав себе на думці, що додому йому зовсім не хочеться.
Знову натикатися на колючий і холодний погляд Світлани.
Інга багато розповідала, і її м’який голос лився так, ніби заколисував Степана.
Вони вже перейшли на «ти». Сиділи довго, але раптом його осінило:
— Інга, вибач, вже пізно. Напевно, набридли тобі гості. Як я сам не подумав, у тебе ж нога. Та ще подумаєш, що я невихований, — обоє засміялися.
— Добре, я закрию двері, — вона подала йому руку, а він трохи затримав її у своїй.
Степан повільно увійшов у свій під’їзд, у сусідній. Натиснув кнопку ліфта, жив на шостому поверсі.
Було пів на одинадцяту, Світлана спала. Він увійшов тихо і влягався обережно, щоб не розбудити дружину.
А вона й не прокинулася, мабуть, тільки що заснула.
Степану не спалося. Зустріч з Інгою перевернула його життя.
— Яка приємна і симпатична ця Інга. Затишно у неї і спокійно. Поруч з нею відчував себе впевнено, немов ми давні друзі.
Дружина спить поруч, а я до неї нічого не відчуваю. І вона навіть не подзвонила ввечері, не дізналася, де я затримався.
Заснув під ранок. Задзвонив будильник на телефоні дружини. Як завжди, спочатку встала дружина, потім він пішов у ванну, а потім на кухню.
Дружина вже пила чай, він сам собі налив.
— Ти вчора пізно повернувся? Я не чула, коли ти прийшов, — байдуже запитала дружина, мабуть, щоб не грати в мовчанку.
— Так. Затримався у матері…
— Ну, я так і подумала.
Роз’їхалися в різні боки на роботу.
Степан і на роботі постійно думав про Інгу. Після роботи спеціально сидів біля свого під’їзду і чекав на Інгу.
Побачив здалеку, вона йшла трохи кульгаючи. Він підхопився і пішов назустріч.
— Привіт, ось чекаю, а раптом знову щось… Як нога, ходить? — посміхався він.
— Ой, не дай Бог, мені цього достатньо. Ходить потроху, — Інга теж сміялася.
— Шкода, — жартома промовив Степан, — значить, на чай мене сьогодні не запросиш…
— Чому ж? Якщо хочеш, ходімо.
Знову довго розмовляли. Вона нагодувала його вечерею і пили чай. Інга дізналася з його слів, що він одружений.
Вона здивувалася:
— А як же дружина, вона не питала, де ти був вчора?
— Вона подумала, що я у матері. Моя мати живе навпроти в будинку. Та й їй все одно, так мені здається.
Цього вечора у них все сталося. Степан був задоволений і щасливий. Інга виявилася ласкавою і ніжною. Такого він з дружиною не відчував давно.
Так і зав’язалися у них стосунки. Зустрічалися часто, але ночувати він йшов додому.
Інга сама його відправляла, боялася, що його дружина дізнається про все, та ще й живуть вони в сусідньому під’їзді.
Дивно, але минуло пів року їхніх зустрічей. Степан втратив голову, вже думав про розлучення з дружиною, а Світлана навіть і не здогадувалася.
Вони з чоловіком жили немов у різних вимірах, навіть у вихідні вже не їздили на дачу, не хотілося ні тому, ні іншій.
Степан з Інгою ходили в кафе, в кіно, гуляли в парку вже й не ховаючись. Тільки до будинку підходили один за одним. Вона попереду, він позаду.
Клавдія, мати Степана, сиділа з бабусями на лавці, коли з роботи повз них пройшла Інга.
— Ось Клавдія, твоя майбутня невістка йде. Степан твій ще не розбігся з дружиною?
— З чого це? — здивувалася та.
— А ти ніби не знаєш. Всі знають, а ти не знаєш, — єхидно запитала Семенівна, — та між твоїм сином і цією лікаркою кохання. Давно вже вони його ховають.
— Як це? — не вгамовувалася Клавдія Петрівна.
— А так, запитай у Степана свого сама.
Розмова з матір’ю була не з приємних. Вона, звичайно, десь і розуміла сина, невістка завжди була грубою. Але Світлану шкода, у них сім’я, діти і онуки.
— Мамо, не втручайся, я сам сьогодні розповім дружині і вирішимо всі проблеми. Інгу я кохаю і хочу бути з нею, — рішуче сказав син.
Наступного вечора у Степана відбулася дуже неприємна розмова з дружиною.
— Свєта, я подаю на розлучення, я зустрів іншу жінку і покохав її. Вона інша, не така як ти. Ми з нею зустрічаємося, а ти навіть і не цікавишся моїм життям.
Світлана повелася непередбачувано, раптом розірвала на собі домашню футболку:
— Я посаджу тебе, скажу, що це ти зробив і побив мене…
Степан навіть відсахнувся від неї.
— Світлано, ти в своєму розумі?
— У своєму. Все-таки знайшов іншу бабу. Напевно, вже тоді вона у тебе була, коли ти натякав мені. Невже все-таки біс у ребро…
— Ні, тоді її не було. Я її тоді не знав. Давай, як нормальні люди розійдемося. Я не думаю, що ти дуже любиш мене, давно не помічаєш, що поруч живий чоловік є.
Степан поводився спокійно. Світлана рвала і метала. Але коли він пообіцяв, що піде і на квартиру не претендуватиме, забере тільки свої речі, вона заспокоїлася і погодилася.
Степан переїхав до Інги, з дружиною розлучився, з Інгою незабаром розписалися і живуть щасливо.
Дочки на батька ображені, не спілкуються, але він сподівається, що все-таки вони його зрозуміють та пробачать.
