— Дідусю, дивись! — Ліля прилипла носом до вікна. — Собачка!
За хвірткою металася дворняга. Чорна, брудна, зі стирчащими ребрами.
— Знову ця шавка, — буркнув Павло Іванович, натягуючи валянки. — Третій день крутиться. Іди-іди звідси!
Він замахнувся палицею. Собака відскочила, але не втекла. Сіла метрів за п’ять і дивилася. Просто дивилася.
— Дідусю, не ганяй її! — Ліля схопила його за рукав. — Вона, напевно, голодна і замерзла!
— Мені своїх турбот вистачає! — відмахнувся старий. — Ще блох принесе, заразу всяку. Геть звідси!
Собака піджала хвіст і відійшла. Але коли Павло Іванович зник за дверима, вона повернулася…
…Ліля жила з дідусем уже пів року, відколи її батьки загинули через аварію. Павло Іванович взяв онуку до себе, хоча ніколи особливо з дітьми не ладнав. Звик до тиші, до свого розпорядку.
А тут — дівчинка, яка плаче ночами і весь час питає: «Дідусю, а коли мама з татом повернуться?»
Як пояснити, що ніколи? Старий тільки крякав і відвертався. Важко їм обом було — і йому, і їй. Але діватися нікуди.
Після обіду, поки дідусь дрімав біля телевізора, Ліля тихо вислизнула у двір. У руках — миска із залишками супу.
— Іди сюди, Жужа, — шепотіла дівчинка. — Я тебе так назвала. Гарне ім’я, правда?
Собака підповзла обережно. Вилизала тарілку дочиста, а потім лягла, поклала морду на лапи. І так дивилася — вдячно, віддано.
— Ти хороша, — гладила її дівчинка. — Дуже хороша.
З того дня Жужа не відходила від будинку. Сторожувала біля хвіртки, проводжала Лілю до школи, зустрічала. А коли Павло Іванович виходив на вулицю, лунало на всю округу:
— Знову ти! Скільки можна?!
Але Жужа вже знала: ця людина гавкає, але не кусає.
Сусід Семен Миколайович, крутячись біля паркану, спостерігав за цим цирком. І якось сказав:
— Ти, Пашка, даремно її ганяєш.
— Чого це! Мені собака потрібна як зубний біль!
— А може, — почав Семен, — Бог її тобі не дарма послав?
Павло Іванович тільки пирхнув…
Минув тиждень. Жужа так і жила біля хвіртки — за будь-якої погоди, за будь-якого морозу.
Ліля, як і раніше, потайки виносила їй їжу, а Павло Іванович робив вигляд, що нічого не помічає.
— Діду, можна Жужу в сіни пустити? — клянчила дівчинка за вечерею. — Там тепліше буде.
— Ні і ще раз ні! — стукнув кулаком по столу старий. — У будинку тваринам не місце!
— Але вона ж…
— Ніяких «але»! Досить мені твоїх капризів!
Ліля надула губи і замовкла. А вночі Павло Іванович довго не міг заснути. Вранці він виглянув у вікно.
Жужа лежала, згорнувшись калачиком прямо на снігу. «Скоро віддасть душу Богові, чи кому там…», — подумав Павло Іванович. І чомусь стало гидко на душі.
У суботу Ліля пішла на ставок — покататися на ковзанах. Жужа, як завжди, причепилася слідом. Дівчинка сміялася, кружляла на льоду, а собака сиділа на березі і спостерігала.
— Дивись, як я вмію! — крикнула Ліля і помчала до середини ставка.
Лід тонко задзвенів. Потім — тріск. І Ліля провалилася.
Вода була чорною, крижаною. Дівчинку потягнуло під лід. Вона борсалася, кричала, але голос заглушали сплески.
Жужа завмерла на секунду. Потім кинулася до будинку.
Павло Іванович рубав дрова. Чує — гавкіт. Дикий, надривний. Озирається — собака носиться по двору, скиглить, підбігає до нього, хапає за штанину, тягне до хвіртки.
— Ти що, схиблена? — не розумів старий.
Але Жужа не вгамовувалася. Вила, металася, знову хапала за одяг. В очах — така тривога… І тут до Павла Івановича дійшло.
— Лілька! — крикнув він і побіг за собакою.
Жужа мчала вперед, озиралася — чи поспішає людина? І знову вперед, до ставка.
Павло Іванович побачив чорну пляму. Почув слабкі сплески.
— Тримайся! — закричав він, хапаючи довгу жердину. — Тримайся, онучко!
Він повз по льоду, той тріщав, гнувся, але витримував. Схопив Лілю за куртку, потягнув до берега. А Жужа весь час крутилася поруч — гавкала, підбадьорювала.
Коли дівчинку витягли, вона була синя. Павло Іванович розтирав її снігом, дув в обличчя, молився всім святим.
— Дідусю, — нарешті прошепотіла Ліля. — Жужа, де Жужа?
Собака сиділа поруч. Теж тремтіла — чи то від холоду, чи то від пережитого страху.
— Вона тут, — хрипло сказав Павло Іванович. — Тут.
Після цього випадку щось змінилося. Павло Іванович більше не кричав на собаку. Але і в будинок не пускав.
— Діду, ну чому? — не вгамовувалася Ліля. — Вона ж мене врятувала!
— Врятувала, врятувала. А місця для неї у нас все одно немає.
— Але чому?
— Тому що так у мене заведено! — гримнув старий.
Він сердився на себе. За що? Не розумів. Начебто все правильно каже. Порядок є порядок. А на душі — ніби кішки шкребуть.
Семен Миколайович заходив попити чаю. Сиділи на кухні, жували пряники.
— Чув, що сталося? — обережно почав сусід.
— Чув, — буркнув Павло Іванович.
— Хороша собака. Розумна.
— Буває.
— Таку треба берегти.
Павло Іванович смикнув плечем:
— Бережемо. Адже не ганяємо.
— Та вже не ганяєш. А в мороз де ночує?
— На вулиці і ночує. Собака вона чи не собака?
Семен похитав головою:
— Дивний ти, Паша. Життя онучці врятувала, а ти… Невдячність це називається.
— Нічого я не винен цій псині! — спалахнув Павло Іванович. — Нагодували, не б’ємо — і досить!
— Винен чи не винен. А по-людськи як?
— По-людськи — це людей любити, а не всяких кудлатих!
Семен замовк. Розумів — марно сперечатися. Але дивився з докором.
Лютий видався дійсно лютим. Завірюхи одна за одною, немов зима вирішила показати, хто тут господар.
Павло Іванович тільки встигав доріжки розчищати — на ранок знову кучугури по пояс.
А Жужа все там же, біля хвіртки. Схудла, як скелетик. Шерсть звалялася, очі потьмяніли. Але не йшла. Сторожувала.
— Дідусю, — Ліля смикала його за рукав, — поглянь на неї. Вона ж ледь жива.
— Сама вибрала тут сидіти, — відмахувався Павло Іванович. — Ніхто не змушував.
— Але вона ж…
— Досить! — гримнув старий. — Скільки можна про одне й те саме? Набридла вже зі своєю собакою!
Ліля образилася і замовкла. А ввечері, коли дід читав газету, тихо сказала:
— А сьогодні Жужи не було видно.
— І що? — не піднімаючи очей, буркнув Павло Іванович.
— Цілий день не видно. Може, захворіла?
— Може, пішла нарешті. Туди їй і дорога.
— Дідусю! Як ти можеш так говорити?
— А як треба? — він відклав газету, подивився на онуку. — Вона не наша! Розумієш? Чужа! Ми їй нічого не винні!
— Винні, — тихо сказала Ліля. — Вона мене врятувала. А ми навіть місця теплого не дали.
— Місця немає! — стукнув кулаком Павло Іванович. — Дім не зоопарк!
Ліля схлипнула і втекла до своєї кімнати. А старий залишився сидіти за столом. І чомусь газета більше не читалася.
Вночі розігралася така хуртовина, що будинок ходуном ходив. Вітер вив у трубі, скло деренчало, сніг шмагав по вікнах. Павло Іванович перевертався в ліжку, не міг заснути.
«Собача погода», — думав він. І відразу лаяв себе: «Яка мені різниця? Не моя справа!» Але різниця була. І він це знав.
До ранку вітер стих. Павло Іванович встав, заварив чай, виглянув у вікно. Двір замело по самі вікна. Доріжки зникли, лавка стирчала однією спинкою. А біля хвіртки…
Біля хвіртки щось чорніло в заметі. “Напевно, сміття якесь занесло,” — подумав старий. Але серце впало вниз.
Він накинув куртку, сунув ноги в валянки, вийшов у двір. Сніг був пухкий, глибокий — провалювався по коліно. Добрався до хвіртки і завмер.
У заметі лежала Жужа. Нерухомо. Сніг припорошив її майже з головою — стирчали тільки вуха та кінчик хвоста.
«Ну все, віджила своє..», — подумав Павло Іванович. І раптом відчув, як щось обламалося всередині.
Він нахилився, змахнув сніг. Собака ледь жива — дихала слабо, з хрипом. Очі не відкривала.
— Ех ти, — прошепотів старий. — Дурна. Чого не пішла?
Жужа здригнулася, почувши голос. Спробувала підняти голову, але сил не вистачило.
Павло Іванович стояв і дивився. «А чорт з ним», — подумав він і обережно підняв її на руки.
Собака була легка — одні кістки та шерсть. Але ще тепла. Жива.
— Тримайся, — бурмотів Павло Іванович, пробираючись до будинку. — Тримайся, дурна.
Він заніс Жужу в сіни, потім у кухню. Поклав на стару ковдру біля печі.
— Дідусю? — у дверях з’явилася Ліля в піжамі. — Що сталося?
— А, це, — запнувся Павло Іванович. — Замерзала вона там. Думаю, нехай відігріється.
Ліля кинулася до Жужи:
— Вона жива? Дідусю, вона жива?
— Жива, жива. Налий молока в миску. Теплого.
— Зараз! — дівчинка кинулася до плити.
А Павло Іванович сидів навпочіпки біля собаки і гладив її по голові. І думав: «Що ж я за людина така? Довів майже до загибелі. А вона все одно не пішла. Вірила, зараза».
Жужа ледь відкрила очі. Подивилася на нього — вдячно. І Павло Іванович відчув, як перехоплює горло.
— Молоко готове! — Ліля поставила миску поруч із собакою.
Жужа з трудом підняла голову, лакнула. Потім ще. І ще. Дід із онукою сиділи поруч і дивилися, як вона п’є. І раділи, немов якесь диво відбувалося.
До обіду Жужа вже сиділа. До вечора — ходила по кухні на тремтячих лапах. А Павло Іванович раз у раз поглядав на неї і бурчав:
— Тимчасово це все! Зрозуміло? Зміцніє — і на вулицю!
Але Ліля тільки посміхалася. Вона бачила, як дід потай підкладає Жужі найкращі шматки м’яса. Як вкриває її тепліше. Як гладить, думаючи, що ніхто не дивиться.
«Не вижене, — знала дівчинка. — Більше не вижене».
Вранці Павло Іванович прокинувся рано. Жужа лежала на килимку біля печі і дивилася на нього уважно, вивчаючи.
— Ну що, ожила? — пробурмотів старий, натягуючи штани. — Отож.
Собака махнула хвостом. Обережно, немов перевіряючи — чи не проженуть знову.
Після сніданку Павло Іванович одягнув куртку і вийшов у двір. Пройшовся вздовж паркану, подивився на стару будку біля сараю. Давно там ніхто не жив — років десять, напевно.
— Лілька! — крикнув він у будинок. — А ну йди сюди!
Дівчинка вискочила, за нею — Жужа. Собака трималася ближче до Лілі, але на Павла Івановича вже не косилася.
— Дивись, — старий кивнув на будку. — Дах продірявився, стіни підгнили. Думаю, треба б полагодити.
— Навіщо, діду? — не зрозуміла Ліля.
— А як навіщо? — буркнув він. — Місце пустує без діла. Непорядок це.
Він притягнув із сараю дошки, молоток, цвяхи. Почав лагодити дах, лаючись на все підряд — то цвях погнеться, то дошка не того розміру.
Жужа сиділа неподалік і спостерігала. Розумна виявилася — зрозуміла, для кого старається дід.
До обіду будка засяяла новим дахом. Павло Іванович приніс стару ковдру, постелив усередині. Потім поставив поруч миски для води та їжі.
— Ну ось, — сказав він, витираючи піт. — Готово.
— Дідусю, — тихо запитала Ліля, — це для Жужи?
— А для кого ще? — пробурмотів Павло Іванович. — У будинку їй не місце, а на вулиці жити треба по-людськи. Тобто, по-собачому.
Ліля кинулася його обіймати:
— Дякую, дідусю! Дякую!
— Гаразд, гаразд, — відмахувався він. — Не розпускай нюні. І запам’ятай — це тимчасово! Поки не знайдемо їй нормальних господарів.
Але сам прекрасно розумів — шукати нікого не буде. Та й Жужа тепер нікому не потрібна, крім них.
У той момент підійшов сусід Семен. Подивився на оновлену будку, на собаку, на задоволене обличчя Лілі. Хитро посміхнувся:
— Ну що, Паша, казав я тобі — не дарма Бог послав.
— Та відчепися ти зі своїм Богом, — буркнув Павло Іванович. — Просто шкода стало. Велике діло.
— Звичайно, шкода, — кивнув Семен. — Серце у тебе добре, тільки заховав його глибоко.
Павло Іванович хотів заперечити, але передумав. Дивився, як Жужа обнюхує нове житло. Як Ліля гладить її по голові. І розумів — тепер вони сім’я. Неповна, може, дивна, але сім’я.
— Гаразд, Жужа, — тихо сказав він. — Це тепер і твій дім.
Собака подивилася на нього довгим поглядом. І лягла біля будки — щоб бачити двері будинку, де живуть її люди.
