З Тарасом ми були разом три місяці. Йому тридцять вісім років, мені — тридцять чотири. Все розвивалося спокійно і без сюрпризів: букети, кафе, вечірні прогулянки.
Близько місяця тому в його орендованій квартирі почався ремонт. Не тому, що він так планував, а тому що сусіди зверху влаштували потоп.
— Оксано, чи можна я до тебе переїду на деякий час? — якось сказав він за вечерею. — Поки там все не приведуть до ладу. Заодно перевіримо та зрозуміємо, як нам живеться під одним дахом.
Я погодилася. Квартира у мене своя, взята в іпотеку. Живу одна, місця достатньо. Три місяці стосунків — цілком підходящий термін, щоб перевірити нашу сумісність у побуті.
У суботу вранці він приїхав. Дві важкі сумки і валіза. Я зустріла його в передпокої.
— Проходь, — посміхнулася я. — Зараз зварю нам кави.
Тарас увійшов до кімнати, завмер на порозі і уважно все оглянув. Його обличчя стало занадто серйозним, зосередженим, навіть якимось діловим.
— Так, — сказав він після паузи. — Шафу потрібно буде переставити. Мені вона на цьому місці не подобається.
— Куди саме переставити? — розгубилася я.
— До протилежної стіни. Тут вона тільки заважає.
Я остовпіла від такого різкого рішення від людини, яка тільки валізи свої в пепедпокій занесла. Ця шафа стояла на своєму місці п’ять років, і мене все влаштовувало.
— Тарас, вона завжди тут стояла. Мені так зручно.
— Тепер я теж тут живу. І мені некомфортно. Давай пересунемо її прямо зараз.
Я замислилася. Гаразд, нехай буде компроміс з поступками з мого боку.
Ми разом відтягнули шафу до вікна. Тарас задоволено кивнув. Я вирішила, що це просто перший день такий, що людина освоюється.
Увечері я зайнялася вечерею. Тарас розтягнувся на дивані, втупившись у телевізор, закинувши ноги на підлокітник, немов давно відчував себе тут господарем.
Почав скаржитися. Почав висловлювати невдоволення: телевізор, мовляв, занадто високо закріплений, шию доводиться тягнути вгору, дивитися незручно.
Запропонував перевісити його нижче. Я нічого не відповіла, лише продовжила смажити котлети до вечері на сковороді.
Після вечері увімкнула серіал і влаштувалася на дивані з чашкою чаю.
— Віддай, — промовив Тарас. — Дай пульт, я хочу новини подивитися.
Я мовчки віддала йому пульт і пішла в спальню. Лежала і прокручувала в голові цей день. Було таке відчуття, що почалося щось не те та йде не так.
Недільного ранку мене розбудив аромат свіжої кави. Тарас уже сидів за столом — у моєму халаті — і гортав стрічку в телефоні.
— Доброго ранку, — сказала я.
— Привіт. Що у нас на сніданок?
Відповіла, що можу зробити яєчню. Він незадоволено замахав руками, бо, бачте, він хоче млинців.
Я терпіти не можу возитися з тістом, але його це не цікавило. Чоловік, за його словами, зобов’язаний щільно снідати — адже він працює, сили потрібні.
Я без слів дістала борошно і почала замішувати тісто. У голові крутилася одна думка: у моєму домі розпоряджається всім лише він.
Тарас ще наполіг, щоб молоко було жирним, не знежиреним — млинці мають бути ситними.
Я спекла стопку, поставила перед ним. Він спробував, скривився.
— Трохи охололи. Наступного разу подавай прямо зі сковорідки.
У понеділок ввечері я повернулася з роботи вичавлена як лимон. Мріяла тільки про те, щоб швидке лягти і не рухатися. Тарас сидів за ноутбуком і навіть не подивився в мій бік.
— Оксано, що в нас сьогодні на вечерю?
Я запропонувала щось замовити, бо після такого непростого дня сил на приготування не залишилося.
Він відмовився: це занадто дорого. І йому потрібен борщ. Справжній, з м’ясом.
— Тарас, борщ вариться дві години, якщо не більше.
Він лише знизав плечима, даючи зрозуміти, що це не причина і що він чекає, коли я встану до плити.
— Ну то вари, що ж поробиш. Я почекаю.
Я стояла на кухні, нарізала овочі і відчувала, як всередині все закипає сильніше, ніж каструля на плиті.
Він тут лише другий день, а вже встиг перекроїти половину квартири. Роздає вказівки, ніби я йому зобов’язана за те, що він живе тут. А я чомусь мовчу і терплю.
Борщ почав вирувати. Я повільно помішувала його, намагаючись заспокоїтися.
У цей момент Тарас зайшов на кухню, озирнувся, ніби перевіряючи, що ще можна поліпшити, і майже відразу знайшов нову «проблему».
— Слухай, холодильник у тебе якось дивно стоїть. Давай переставимо його ось сюди.
— Тарас, він там підключений до розетки.
— Ну так вимкнемо і пересунемо. Мені так буде зручніше.
Я опустила ложку на стіл і повернулася до нього. І раптом абсолютно чітко усвідомила: це ж не припиниться.
Він буде постійно рухати мої меблі, змінювати все під себе, розпоряджатися, поки я не скажу «досить».
— Стоп.
— Що стоп?
— Ти тут всього два дні, а вже пересунув шафу, наполягаєш, щоб телевізор перевісили. Просиш готувати тільки те, що тобі подобається. Тепер ще й холодильник?
Він лише знизав плечима.
— Ну а що тут такого неприйнятного?
— Це моя квартира, Тарас. Я тут живу. А ти у мене лише гість.
— Який ще гість? Я до тебе переїхав, з речами.
— На час ремонту. На час.
— І що? Мені має бути комфортно. Адже я тут теж живу.
Я мовчки вимкнула плиту, пройшла в кімнату, відкрила шафу і дістала його сумки. Почала складати речі назад.
Тарас одразу з’явився в дверях. У голосі — розгубленість, майже паніка. Він питав, що я роблю. Я спокійно відповіла, що збираю його речі. Він виїжджає. Прямо зараз.
— Як зараз? Вже ніч!
— А що поробиш?! Треба було відправити тебе ще вчора. Ось сумки. Вихід там, де пересунута шафа.
Він завмер, дивлячись на мене широко розкритими очима.
— Оксана, ти серйозно чи жартуєш?
— Це зовсім не жарт. Ти увійшов в мій будинок і вирішив встановлювати тут свої порядки.
— Я всього лише пересунув меблі. На кухні хотів навести порядок. Підказав тобі, що можна приготувати, щоб ти голову не ломала.
— Ти почав розпоряджатися. Не радити і навіть не допомагати. А казати, що і як мені робити.
— Я пропонував, як краще!
— Я не просила робити «краще». Мене все влаштовувало і без твого втручання.
— Але моя квартира ще не готова!
— Це не мої турботи. Зніми номер у готелі. Або поїдь до батьків.
Тарас спробував щось ще пояснити, та я вже не слухала. Мовчки винесла його дорожню сумку і валізу в коридор і відчинила двері.
— Іди.
Він завмер на секунду, потім різко підхопив речі.
Вийшов, продовжуючи щось викрикувати — про невдячність і мою безсердечність. Я зачинила двері і повернула ключ у замку.
Опустилася на підлогу прямо в передпокої і глибоко вдихнула. Тиша. Довгоочікувана, спокійна тиша.
Повернулася на кухню, доварила борщ і повечеряла на самоті. Вперше за дві доби — у власному, лише моєму будинку.
Вранці від нього посипалися повідомлення. Він звинувачував мене в надмірній емоційності, міркував про компроміси. Я просто відправила його номер в блок.
Більше нікого не впущу, якщо людина з порога починає господарювати. Це мій будинок — і правила тут мої. Не влаштовує — двері відкриваються в обидві сторони.
