— У тебе хороший чоловік, — задумливо промовила Лара, коли Слава пішов вкладати дітей (гості теж вирішили залишитися на ніч), і подруги залишилися вдвох.
— Так, мені дуже пощастило з ним, — погодилася Тоня.
Свекруха, яка приїхала вранці за онуками, теж встигла познайомитися з Ларисою, а ввечері покликала Тоню на розмову…
…— Тонька?.. Антоніо?!
— Лариса?.. Лара?!
Тоня обернулася на жіночий голос, і першим ділом у її голові сплив спогад про те, що ця однокласниця завзято вимагала, щоб її називали саме Ларою, а не Ларисою.
За непокору можна було й по носу отримати. А вже потім Тоня впізнала подругу в обличчя.
— Ох, яка ти! — не стримала вона захопленого вигуку.
Лара й справді виглядала чудово у свої 32 роки.
Незважаючи на те, що в неї була інша зачіска, та й схудла вона сильно, але знайоме, майже юне обличчя було впізнаваним.
Одягнена однокласниця була стильно і дорого, наскільки Тоня могла судити. Загалом, така собі успішна красуня!
Тоні на свою зовнішність і одяг теж не можна було скаржитися, але з Ларою не зрівнятися.
— Як ти? Де ти? — закидала її питаннями Лара. — Слухай, давай зайдемо в кафе, поговоримо. Сто років не бачилися.
Після випускного вони дійсно не бачилися жодного разу. І нехай у школі особливо подругами не були, але й ворогами теж.
А ось так випадково зустрітися через стільки років, та ще й у місті за двісті кілометрів від їхнього райцентру — це ж просто якесь диво!
— Або тебе вдома чоловік і п’ятеро діточок чекають? — весело запитала подруга, помітивши, що Тоня завагалася.
— Не в такій кількості, звичайно, але чекають. Зараз! — Тоня зважилася, дістала телефон: — Мамо, а ти сьогодні ж маєш вихідний? Угу, угу…
Я тут однокласницю зустріла, уявляєш? Можеш, будь ласка, Ваню з Лізою зі школи забрати?
У слухавці весело щось відповіли, і Тоня задоволено посміхнулася.
— Дякую, мамо! Бувай!
— Ого! І твоя мама сюди переїхала? — здивувалася Лара.
— Що? А! Ні, моя мама так і живе в нашому місті. Я зі свекрухою розмовляла. Вона у мене просто супер — як же ще її називати?
— Серйозно? — Лара ще більше здивувалася. — Вперше таке бачу. Ми з моєю мало не билися. Ну, відпросилася? Підемо? Чи ще чоловікові доповідатимеш?
— Слава не любить, коли його відволікають. Якщо загубить мене — мама йому все пояснить.
Вони просиділи в кафе три години. Тоня розповіла, що вийшла заміж на третьому курсі інституту і закінчувала його вже заочно, оскільки через рік у них зі Славою народився Ванька, а ще через три — Ліза.
Дочка з’явилася на світ, коли вони вже жили в цьому місті — на малій батьківщині чоловіка, де йому вдалося влаштуватися на роботу за своєю «енергетичною» спеціальністю.
Спочатку було важкувато — дякувати Богу, батьки допомагали, — але тепер у них свій котедж у передмісті, обоє працюють, діти ростуть.
Свекруха, Тетяна Павлівна, золота людина — завжди їм допомагає, підтримує.
Тоня посміхнулася, згадуючи своє знайомство з нею. Тоді мати Слави вперше приїхала в інше місто, щоб бути присутньою на реєстрації шлюбу сина.
Тоня страшенно хвилювалася, боялася їй не сподобатися.
Дівчиною вона була доброю, турботливою, товариською, але хтозна — чого тільки про цих свекрух не розповідають.
Тетяна Павлівна пильно спостерігала за нею весь вечір, але не критикувала, жодних зауважень не робила.
А потім Тоня випадково почула її розмову по телефону. Як вона зрозуміла, якась подруга цікавилася, яка, мовляв, наречена Слави?
— А мама, ну тоді ще для мене Тетяна Павлівна, суворо так відповідає: «Хіба мій син міг вибрати погану дівчину? Ось саме. І не задавай мені більше таких дурних питань!» Уявляєш?
— Ну так, — кисло посміхнулася Лара. — І що, потім не показала своє справжнє обличчя?
— Показала, — Тоня раптом стала серйозною. — Прекрасне, добре, турботливе й любляче обличчя.
— Та годі! Не ображайся. Ти б бачила мою свекруху…
За словами Лари, вона вийшла заміж дуже вдало — мало не за олігарха місцевого розмаїття, але ненадовго.
Встигла, щоправда, народити доньку Аріну, а через чотири роки подружжя розлучилося.
— Його матуся нас і розлучила, — впевнено заявила Лара. — Постійно твердила своєму улюбленому синочку, що я й дурна, й меркантильна, і йому не пара. А він же на роботі головний, а з матусею — теля телям. Ось і домоглася вона свого.
— Шкода…
— Та чого там шкодувати? — відмахнулася подруга. — Аліменти він мені платить шикарні, і при цьому на його незадоволене обличчя дивитися не треба.
Я сюди з коханим приїхала, але у нас з ним якось не склалося. Тож я вирішила — буду жінкою вільною, красивою і щасливою. Хто хоче, нехай «заміж» іде — мені не треба!
Обговорили, звісно, ще всіх знайомих, обмінялися телефонами й розійшлися задоволені одна одною.
Чесно кажучи, Тоня не очікувала, що знову побачить Лару зовсім скоро, але та зателефонувала буквально через тиждень.
— Слухай, ти казала, що ви у своєму будинку живете — може, шашлики влаштуємо? Дітей познайомимо, ну і взагалі, — защебетала у слухавку Лара.
— Та можна. Чому б і ні? — злегка запнувшись, відповіла Тоня.
Взагалі-то, вона не дуже хотіла тісно дружити з колишньою однокласницею.
Та була надто активною і втомлювала балаканиною, але відмовляти було незручно.
Чоловік не заперечував проти гостей, і у вихідні Лара приїхала до них з 10-річною Аріною.
День минув чудово: посмажили шашлики, випили пару пляшечок червоного, діти досхочу поплескалися в невеликому басейні.
— Гарний у тебе чоловік, — задумливо промовила Лара, коли Слава пішов укладати дітей (гості теж вирішили заночувати), і подруги залишилися вдвох.
— Так, з ним мені дуже пощастило, — погодилася Тоня.
Тетяна Павлівна, яка приїхала вранці за онуками, теж встигла познайомитися з Ларою, а ввечері покликала Тоню на розмову.
— Ти знаєш, що я у ваші справи ніколи не лізу, — нагадала вона, — але тут інша справа.
— Що таке, мамо? — Тоня навіть трохи злякалася.
Такою серйозною і зосередженою свекруху вона бачила всього пару разів, і це було не до добра.
— Ти б не водила додому цю свою Лару… Гнила вона. Ти, донько, не ображайся — тільки добра від цієї жінки чекати не доводиться.
— Мамо, та ти її бачила п’ять хвилин!
— Все, що треба було, я побачила, — відрізала Тетяна Павлівна, і тут же м’яко додала: — Повір мені.
Не вірити свекрусі у Тоні підстав не було — та дійсно ніколи її не обманювала і з непотрібними порадами не лізла, — але й так відмовити Ларі вона теж не могла.
Втім, домашні справи-турботи, робота, чоловік не дали їй добре все обміркувати.
Однак за Ларою, яка приїжджала в гості, вона почала пильніше спостерігати. Нічого поганого не помітила.
Хіба що приятелька щоразу з’являлася до них розфарбована і в досить відвертих нарядах, але до Слави близько не підходила, та й він на неї особливо не дивився.
Якось само собою вийшло, що зустрічати Новий рік Лара з дочкою мали у них.
Підготовка йшла повним ходом: купувалися подарунки, прикрашалася ялинка, складалося меню, і всім було весело.
З якого переляку дорослі вирішили відзначити католицьке Різдво (суто символічно), ніхто потім і не згадав. І випили, здається, небагато, але всі були втомлені й незабаром пішли спати.
Лара з дочкою вже традиційно залишилися ночувати, як і Тетяна Павлівна, яка зазвичай їхала до себе додому.
— Я якось втомилася, за кермо сідати не хочу, — зітхнула вона.
— Звичайно, залишайся, мамо. Твоя кімната — завжди тільки твоя, — відповіла Тоня.
І сама Тоня ледь дійшла до ліжка й відключилася. Прокинулася вночі й зрозуміла, що страшенно хоче пити.
Зазвичай на тумбочці в неї завжди стояла пляшка з водою, а тут вона кудись поділася.
Обережно, намагаючись нікого не розбудити, Тоня попрямувала на кухню і завмерла на сходах — схоже, у будинку спали не всі.
— Тільки через дитину я дозволяю тобі залишитися до ранку, — пролунав із кухні тихий, але просто крижаний голос свекрухи.
— А потім ти вилетиш з цього дому і більше тут не з’явишся. Зовсім здуріла, що на чужого чоловіка вішаєшся!
— Я не у вас в гостях! — огризнулася Лара. — Нема чого тут командувати!
— Обережніше на поворотах! — це вже чоловік. — Ти чула, що тобі сказали. Ми не хочемо засмучувати Тоню, але й тобі цього зробити не дозволимо.
— Ненормальні! — злісно кинула Лара. — Та ще й святоші! — і вискочила з кухні, буквально промчавши повз Тоню і сховавшись у гостьовій кімнаті на першому поверсі.
— Мамо, ну чого ти не спиш? — втомлено запитав Слава. — Що я, якийсь дурний? Я ж бачив, що ця… око на мене поклала, але вона мені нафіг не потрібна.
Я Тоню люблю, і зраджувати їй ні з ким не збираюся — тим більше з такою щучкою. Ще не вистачало!
— Ну, переживала я, синку, — буркнула Тетяна Павлівна. — Я все про тебе знаю, але вже занадто хвацька ця Лариса.
Я ж казала Тоні! А ти дивись, нічого їй не кажи. Я простежу, щоб ця Ларка біля нас більше не з’являлася.
— Сам простежу, мамо, — було чутно, як Слава посміхається.
— Я сподіваюся, — свекруха, мабуть, посміхнулася у відповідь. — Підемо спати, а то через цю, пробач Боже, завтра весь день голова болітиме.
Тоня швидко повернулася в спальню, вскочила в ліжко.
Вона зробила вигляд, що спить, коли чоловік акуратно поставив на тумбочку поруч із нею пляшку з водою.
Здається, сьогодні всі показали свої справжні обличчя…
