Катя народила дві години тому. Її разом із синочком Микитою вже перевели до палати й залишили саму.
Дівчина дивилася на спляче малятко й не уявляла, що з ним робити.
— Невже ти справді мій син? — посміхаючись, запитувала вона.
Потім діставала телефон і робила вже соте фото. А після, звісно, надсилала чоловікові Іллі.
«Який він маленький! Я навіть не уявляю, як візьму його на руки! Але дуже чекаю на це!» — із захопленням писав він.
«Я й сама поки що боюся. Ось він прокинеться, і що з ним робити?» — з купою смайликів відповідала Катя.
Пологи пройшли досить легко. Звичайно, було боляче, нестерпно боляче, але Катя, чомусь, готувалася до гіршого.
Добрі подружки розповіли різні жахи, ось Катя й думала, що мало не однією ногою на тому світі стоятиме.
Але ні, все пройшло нормально. І вже через годину після появи синочка дико захотілося їсти. А як їй дозволили вставати, вона вже пройшлася по пологовому будинку.
Напевно, їй просто пощастило – так швидко оговталася. А може, Катя просто до всього ставилася простіше.
У палату її привезли першою. У ній було три ліжка, значить, когось підселять. Хоча Катя народила в листопаді: як з’ясувалося, це несезон. Навіть тут є якась сезонність, що дивно.
Тому пологовий будинок був наполовину порожній. Досить тихо, лише з пологового залу долинали крики. Слава Богу, у Каті все вже закінчилося.
Синочок прокинувся, закрихтів. Катя дуже обережно взяла його на руки, навіть не зовсім розуміючи, чи правильно вона це робить.
На ляльках було легко тренуватися, коли вона ходила на курси. А тут все ж жива людина, ще й така жвава.
До вечора дівчина вже трохи освоїлася, медсестра показала їй, як сповивати дитину, як міняти їй підгузки. І синочок навіть поїв, що було дуже хорошим знаком.
Взагалі, Катя вважала, що новонароджені діти завжди плачуть і чогось вимагають.
Але чи то їй і з сином пощастило — він виявився вкрай спокійним, та ще й сонею, чи то знову всі навколо брешуть.
І вона занудьгувала. Микитко спить, з чоловіком обговорила вже все, що могла. Як, втім, і з подругами, і з батьками.
Не можна ж вічно висіти на телефоні, хотілося вже якогось людського спілкування.
Катя навіть думала пройтися по інших палатах, з дівчатами поговорити. Але тут її молитви були почуті – до неї привезли ще одну новоспечену матусю.
Коли лікарі пішли, Катя одразу почала базікати.
— Привіт, мене звати Катя.
— Привіт, я Рита.
— У тебе хто?
— Донечка.
— Супер! Я взагалі теж мріяла про дівчинку, але тепер розумію, що це неважливо. Здорова дитина і добре. Як назвали?
— Поки що ніяк.
Катя бачила, що її сусідка по палаті спілкується неохоче. І вона стримала себе: не у всіх все проходить так само легко.
Може, їй погано. Може, вона приходить до тями, відпочити хоче. А тут Катя зі своєю балаканиною.
— Ти, напевно, втомилася. Вибач. Я просто з ранку тут, мені було нудно. Не буду тебе турбувати.
Рита кивнула, а потім додала:
— Я, справді, втомилася.
Катя взяла телефон, але тут прокинувся Микита. Вона поміняла йому підгузок, зробила ще кілька фото (ну, неможливо ж зупинитися!), а потім погодувала його.
Пару хвилин подивившись кудись у стелю, хлопчик знову заснув. Каті навіть хотілося розбудити його: та скільки ж можна спати?! Але вона вирішила, що це дурна затія.
І тільки-но Микитка заснув, як прокинулася донька Рити.
Вона заплакала, як кошеня. Микита плакав уже якось по-чоловічому, а Ритина дівчинка лише нявкала.
Рита подивилася на неї, але не поспішала підходити.
— Тобі допомогти? — запитала Катя. — Я ще не фахівець, але вже дечому навчилася.
Рита зітхнула, звісила ноги з ліжка, а потім кивнула.
— Медсестра ще не приходила… Можеш їй підгузок поміняти, а то я поки боюся.
— Звичайно.
Катя, як козеня, підскочила до доньки Рити. Поклала її на пеленальний столик і швидко все зробила, пишаючись собою. Ну ж бо вроджений талант до материнства!
— Ось і все! Може, спробуєш погодувати?
— Я попрошу, щоб медсестри сумішшю погодували.
Катя нахмурилася. Вона була категорично проти того, щоб у пологовому будинку догодовували.
Адже це нормально, що в перший день ще немає молока. Але вирішила не нав’язувати свою думку.
Однак все ж запитала:
— Ти не збираєшся годувати потім?
— Я не знаю.
Це все було дивно.
«Може, у неї депресія? Як вона там? А, післяпологова! Тоді, може, треба якогось фахівця? Хоча, навряд чи такі є в державних пологових будинках».
Усі ці думки промайнули в голові Каті, а оскільки вона була дуже емоційною, мабуть, і Рита вловила їхній зміст.
— Я розумію, що не виглядаю щасливою матір’ю. Але я справді не відчуваю жодного щастя, — тихо промовила вона.
— Можна? — Катя вказала на дівчинку в колисці.
— Так, будь ласка.
Вона взяла її на руки й почала заколисувати. Невдовзі дівчинка перестала плакати й, здається, знову заснула.
Значить, все-таки всі діти в перші дні ще такі соні.
— Це не моя справа, — сказала Катя, повернувшись до свого ліжка, — але якщо хочеш, можеш поділитися.
Мудрою мене можна назвати з натяжкою, але я вмію добре слухати. А ще нікого не засуджую.
Рита поглянула на свою доньку і, начебто, хотіла щось розповісти, але тут увійшли медсестри.
Вони показували Риті, як доглядати за дитиною. Вона лише кивала, але було ясно, що їй нічого з цього робити не хочеться.
І коли вони пішли, Рита знову повернулася до себе на ліжко.
— Це була незапланована дитина? — запитала Катя, киваючи на дівчинку в колисці.
— Ні, ми дуже хотіли цю дитину. Принаймні, я так думала.
— Пологи були складні?
Рита знизала плечима.
— Та як у всіх…
— Тоді я не розумію…
Катя дивилася на свою сусідку, чекаючи, що та щось скаже. Вона дійсно не розуміла причин такої поведінки. І це вже явно не втома.
Так, не всі мами можуть сказати, що в першу ж секунду зрозуміли, що шалено полюбили свого малюка. Та й сама Катя поки не розуміла, що відчуває.
Але все ж є інтерес, цікавість. Це ж твоя дитина! І це так дивно! Ще кілька годин тому її ще не було.
А ще є відповідальність, яка зароджується відразу, ведена материнським інстинктом. То що ж тоді спонукає Риту ігнорувати власну дочку?
— Мене чоловік покинув, — тихо промовила Рита. — За тиждень до пологів. Сказав, що зрозумів, що не готовий бути батьком і чоловіком.
Рита сумно посміхнулася, але Катя бачила, що вона ледь тримається, щоб не розплакатися.
— Ось же негідник! — не витримала Катя.
Так, тримати емоції під контролем — не її коник.
— Так. Негідник. Ось тільки тепер я не розумію, як мені жити далі. Я боюся, що не зможу дати своїй доньці гідне життя, виховання, любов…
Він пішов тиждень тому, висмоктавши з мене всі сили. Залишив мене одну розбиратися з усім цим. І я така розгублена…
Катя, не витримавши, встала і підійшла до Рити. А потім обійняла її.
— Послухай, він — негідник. Це ми вже вирішили. Але ти й сама не розумієш, що він зробив тобі подарунок. Твоя донька тепер не буде рости з негідником, ти це розумієш?
— А якщо я не впораюся? — піднявши на Катю очі, повні сліз, запитала Рита. — Я навіть на руки її боюся взяти!
— Пффф! Усі бояться! А хто каже, що не боїться — бреше! Я в цьому впевнена. Послухай, у тебе є рідні, друзі?
— Так, мама. Сестра ще є. Подруги. Навіть свекруха, у нас з нею дуже хороші стосунки.
— І чого ти тоді хвилюєшся? Ти оточена людьми, які тобі допоможуть, я в цьому впевнена. А якщо раптом знадобиться ще якась допомога, дзвони мені.
Я й сама, правда, поки не уявляю, що робитиму з тим подаруночком у колисці, але, впевнена, разом ми розберемося.
— Дякую, — посміхнулася Рита.
Знову заплакала її донька. Спочатку закряхтіла, а потім почала нявкати.
— Вимоглива, — посміхнулася Катя. — Візьмеш її?
Рита кивнула.
— А ти допоможеш?
— Звичайно!
Їх виписували в один день. За ті три дні, що дівчатка були вдвох у палаті (більше до них так нікого й не підселили), вони дуже здружилися.
Рита трохи відійшла, почала посміхатися. Почала займатися донькою, почала її годувати.
Говорила про майбутнє, про те, як облаштували кімнату для доньки.
Звичайно, вона ще не до кінця оговталася, але вже почала сприймати ситуацію і планувати їхнє з донькою життя. Що дуже радувало Катю.
Перед випискою Рита підійшла до своєї нової подруги.
— Дякую тобі. Якби мені трапилася інша сусідка, я не знаю, як би я впоралася.
— Та годі, — махнула рукою Катя. — Ти б і сама впоралася! Але мені приємно. Хто тебе зустрічає?
— Мама, свекруха, подруги… Цей навіть на виписку не приїхав. І слава Богу! Всі нерви б мені попсував! А тебе? — посміхнулася Рита.
— Чоловік, батьки і друзі. Якщо чесно, я навіть до кінця не знаю, хто там буде. Я рада всіх бачити. І всіх хочу познайомити з Микитою.
Рита поглянула на сина Каті й посміхнулася йому. Нехай він і не розуміє, але Риті хотілося подарувати йому промінчик тепла за його чудову маму.
— А я ім’я доньці придумала, — сказала Рита.
Її вже покликали на виписку, дитину вже забрали, і вона стояла у дверях з речами.
— Так, і яке?
— Катерина. Чудове ім’я…
— Рито…
— Я, правда, так хочу. Будемо на зв’язку.
— Обов’язково!
Рита пішла, а Катя перестала складати речі й сіла на ліжко. На очах були сльози. Але це були сльози радості.
Вона не вважала, що зробила щось дійсно важливе для Рити. Просто опинилася в потрібний час у потрібному місці.
Але їй так хотілося вірити, що в неї все буде добре. І Катя не брехала: вона дійсно допоможе, якщо її допомога буде потрібна.
Але щось їй підказувало, що Рита й сама впорається.
— Ну, що, Микитко, нам теж час, — посміхнулася вона. — Тебе там тато зачекався. Як чудово, що він у тебе такий чудовий.
