Марина завжди вважала, що їхня сім’я міцна.
П’ятнадцять років шлюбу, двоє дітей, квартира в іпотеці та машина.
Все як у людей. Але останнім часом щось пішло не так.
Почалося все з дня народження свекрухи.
Марина купила дорогий подарунок — золоті сережки з гранатами, як хотів Костя. Витратила майже всю свою премію. Хотілося порадувати маму чоловіка.
— Ось, мамо, це від нас усіх, — сказала Марина, простягаючи коробочку.
Свекруха відкрила, подивилася і якось дивно посміхнулася.
— Дякую, звичайно. Тільки навіщо так витрачатися? Мені б халатика якого-небудь вистачило.
Марина розгубилася. А Костя підійшов до матері і обійняв її.
— Мамо, це Маринка наполягла. Я казав, що тобі не потрібні такі дорогі речі.
Це був перший дзвіночок. Марина тоді промовчала. Але осад залишився.
Через кілька тижнів вони поїхали на ювілей до її батька.
Костя купив тестю набір інструментів. Найдешевший, який знайшов у будівельному магазині.
— Тату, це тобі від нас, — сказала
Марина, коли чоловік простягнув пакет… Батько дістав набір, покрутив у руках і поклав на стіл.
— Дякую, зятьку. Згодиться.
Увечері, коли вони вже їхали додому, Марина не витримала.
— Кость, а чому твоїй мамі ми даруємо золото, а моєму татові — дешеві викрутки?
— А що такого? Твій батько — практичний чоловік. Йому сподобалося.
— Справа не в тому, сподобалося чи ні. Справа в ставленні.
— Та годі тобі. Не вигадуй проблем на порожньому місці.
Марина знову промовчала, але всередині щось защемило.
Вона почала помічати закономірність: хворій свекрусі — дорогі ліки і доглядальниця, а її мамі — «нехай сестра допомагає»; синові Кості від першого шлюбу — гроші на навчання без питань, а її племінниці на лікування в борг грошей дати — скандал і відмова.
Відкривши зошит, вона підрахувала: на родичів чоловіка йшло втричі більше коштів, ніж на її рідню.
Одного вечора вона зважилася на розмову.
— Кость, мені здається, у нас якийсь перекіс у відносинах з батьками.
— У якому сенсі?
— Ну, дивись. Твоїй мамі ми допомагаємо постійно. Моїм — за залишковим принципом.
— Не вигадуй. Просто у моєї мами потреби більші.
— А може, справа в тому, що ти вважаєш свою рідню важливішою за мою?
— Знаєш що? Ти занадто багато думаєш про гроші. Це дріб’язково.
— Справа не в грошах, а в справедливості.
— Ой, тільки не починай ці жіночі підрахунки — хто скільки вклав, хто більше подарував. Це шлях в нікуди.
Марина хотіла заперечити, але в цей момент зателефонувала свекруха.
У неї зламався телевізор. Костя тієї ж миті зібрався.
— Ти зараз серйозно? — запитала Марина. — Ми посеред важливої розмови.
— Мама одна, їй потрібна допомога. Договоримо потім.
Він пішов, а Марина залишилася наодинці зі своїми думками.
І ці думки були невеселими…
Наступного дня вона зателефонувала подрузі.
— Лізо, скажи, я дійсно дріб’язкова? Рахую, хто скільки кому подарував.
— А в чому справа?
Марина розповіла ситуацію.
— Знаєш, — відповіла подруга, — справа не в подарунках. Справа в повазі. Якщо чоловік не поважає твоїх рідних, це показник ставлення до тебе.
Ці слова влучили в точку.
Марина раптом зрозуміла, що проблема набагато глибша, ніж їй здавалося.
Увечері вона знову спробувала поговорити з чоловіком.
— Кость, я хочу, щоб ти зрозумів. Мені важливо, щоб ти ставився до моїх батьків так само, як до своїх.
— Я нормально ставлюся до твоїх батьків.
— Ні, не нормально. Ти вважаєш, що допомагати потрібно тільки твоїй мамі. А мої — це як чужі люди.
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Скажи, чому ми їдемо до твоєї мами за першим дзвінком, а до моїх — тільки на великі свята і то заздалегідь плануємо та прораховуємо витрати?
— Тому що моя мама одна. А у твоїх є твоя сестра.
— А чому ми купуємо твоїй мамі золото, а моєму татові — інструменти?
Костя різко відклав телефон…
— Та що ти заладила з цими подарунками? Ти як бухгалтер, все по поличках розкладаєш! Це негідно.
Марина хотіла заперечити, але зрозуміла марність цієї розмови.
Вона мовчки вийшла з кімнати, а в голові крутилася думка: «Коли людина не хоче чути, вона завжди знайде привід звинуватити тебе».
Через тиждень сталося непередбачене.
Батько Марини потрапив до лікарні з серцевим нападом. Їй терміново потрібно було їхати в інше місто.
— Кость, поїдеш зі мною? — запитала вона.
— Не можу. У мене робота.
— Але ж ти міг би взяти відпустку за свій рахунок на кілька днів. Як трді, з мамою.
— Це інше. Там була екстрена ситуація.
— А серце — не екстрена?
— Ну, з ним же твоя мама.
Марина поїхала одна. У лікарні вона провела два тижні.
Костя за цей час зателефонував їй тричі. Зате щодня дзвонив своїй мамі.
Коли Марина повернулася додому, вона була іншою людиною. Щось у ній змінилося.
Вона більше не хотіла миритися з несправедливістю…
— Нам потрібно серйозно поговорити, — сказала вона чоловікові.
— Знову за старе?
— Ні. Тепер все по-новому. Я зрозуміла одну річ. Ти не вважаєш мою сім’ю частиною свого життя. Для тебе є тільки твоя мама і твій син. Решта — додаток.
— Неправда!
— Правда. І знаєш що? Я більше не буду миритися з цим. Або ми однаково ставимося до обох батьків, або кожен сам піклується про своїх.
— Тобто?
— Тобто я більше не даю гроші на подарунки твоїй мамі. І не беру участь у вирішенні її проблем. А ти не лізеш у мої стосунки з моїми батьками.
— Це ультиматум?
— Це справедливість.
Костя довго мовчав. Потім сказав:
— Знаєш, я не думав, що ти така меркантильна. Все по поличках розкладаєш, все рахуєш.
— Я не рахую гроші. Я рахую повагу. І її катастрофічно не вистачає.
У їхній родині встановився новий порядок — кожен сам дбав про своїх рідних. Але поділ тільки оголив проблему.
Одного разу Костя влетів у квартиру з палаючими очима:
— Мама просить взяти кредит на ремонт.
— Твоя мама — твоє рішення, — відрізала Марина. — Я не буду брати кредит на ремонт твоїй мамі, коли мій батько після серцевого нападу не може отримати нормальну реабілітацію.
Костя стиснув кулаки:
— Я сам візьму.
— Тоді і виплачувати будеш сам.
Костя взяв кредит. І через місяць з’ясувалося, що платити йому нічим. Його зарплати ледь вистачало на відсотки.
— Мариночко, може, допоможеш? — запитав він.
— Ні.
— Але ми ж сім’я!
— Саме так. І в сім’ї має бути рівноправність. А не так, що твоя мама — це наша спільна турбота, а мої батьки — тільки моя.
Ситуація загострювалася. Костя почав затримуватися на роботі. Марина все більше часу проводила у своїх батьків.
Їхній шлюб тріщав по швах…
У день п’ятнадцятиріччя весілля вони сиділи в ресторані. Навколо галасували щасливі пари, а між ними немов виросла скляна стіна.
— Знаєш, — нарешті сказав Костя, дивлячись кудись повз Марину, — я, здається, зрозумів, у чому проблема.
— Невже? — вона підняла брову.
— Ти занадто зациклилася на справедливості. А в сім’ї повинні бути компроміси.
Марина повільно поставила келих.
— Компроміси повинні бути з обох сторін, Костя. А у нас тільки я весь час поступалася.
— Це неправда! — він підвищив голос, і кілька відвідувачів обернулися. — Я завжди думав про нашу сім’ю.
— Про нашу? — Марина гірко посміхнулася. — Або про свою?
Костя різко встав.
— Знаєш що? Я втомився виправдовуватися. Може, нам варто пожити окремо? Подумати.
— Можливо…, — тихо відповіла вона, розуміючи, що це кінець.
Доївши вечерю, вони мовчки вийшли на вулицю, під дощ. Костя зловив таксі.
— Підвезти?
— Ні.
Дивлячись на габаритні вогні, що віддалялися, Марина гірко посміхнулася: п’ятнадцять років тому вони клялися у вічній любові, а сьогодні рахують, хто більше подарував, хто менше вклав.
Через тиждень телефон вибухнув дзвінком.
— Може, до психолога сходимо? — голос Кості звучав невпевнено. — Спробуємо врятувати шлюб?
— А він ще живий, наш шлюб? — тихо запитала Марина.
Марина помовчала. Потім сказала:
— Знаєш, Костя, я тут теж подумала. І зрозуміла одну річ. Справа в тому, що ми по-різному розуміємо, що таке сім’я.
— І що ж таке сім’я?
— Це коли всі рівні. Коли немає поділу на своїх і чужих. Коли батьки чоловіка і дружини — це спільні батьки.
— Я згоден.
— Правда? А як же твої слова про те, що я дріб’язкова і веду бухгалтерію?
— Я був неправий.
— Добре. Тоді давай перевіримо. Мій батько знову в лікарні. Поїдеш зі мною?
Пауза затягнулася.
— Кость?
— Так, я чую. Просто… У мене тут проект на роботі. Дуже важливий.
— Зрозуміло.
— Але я можу позичити грошей на ліки!…
— Не треба. Я сама впораюся.
Вона поклала слухавку. І в цей момент остаточно зрозуміла, що їхній шлюб закінчився. А все через відсутність поваги і рівності.
Через місяць вони розлучилися. Тихо, без скандалів. Поділили майно. Домовилися про дітей.
А Костя тим часом дарував парфуми своїй новій дівчині. І вона захоплювалася тим, який він щедрий.
Через півроку Марина випадково побачила їх у торговому центрі. Костя вибирав золоте кільце, а поруч стояла його дівчина з помітно округлим животом. Марина хотіла непомітно піти, але Костя її окликнув.
— Марин, познайомся, це Віка.
Дівчина привітно посміхнулася.
— Дуже приємно. Костя стільки про вас розповідав. Казав, що ви не змогли ужитися через якісь дурниці.
Марина ввічливо кивнула і перевела погляд на вітрину.
— Вибираєте обручки?
— Так, — гордо відповів Костя. — Через місяць весілля. І ти знаєш, я багато чого переосмислив. Тепер все буде по-іншому…
Коли вони прощалися, Віка відійшла до іншої вітрини, а Костя тихо сказав:
— До речі, моя мама переїжджає до нас. Буде допомагати з дитиною.
— А батьки Віки?
Він скривився.
— У неї тільки батько, і ми з ним не дуже… Загалом, рідко бачимося.
Марина раптово розсміялася. Костя нерозуміюче подивився на неї.
— Що такого смішного?
— Нічого, — похитала головою Марина. — Просто історія повторюється. Але тепер це вже не моя історія.
Вона вийшла з магазину з легким серцем, думаючи про те, що іноді потрібно втратити щось цінне, щоб знайти себе.
А через тиждень Марина зустріла людину, яка ніколи не питала про ціну подарунків, зате вміла дарувати найголовніше — повагу.
