— Мамо, де мій сніданок? — Яна увірвалася в спальню без стуку. — Я запізнююся до школи!
Ніна спробувала підвестися, але голова закрутилася. Термометр показував тридцять вісім і сім. Горло палило вогнем, у грудях хрипіло.
— Яна, я хвора… Візьми щось з холодильника.
— Там нічого немає! Одні твої йогурти для малої! — дочка стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. — Ти вічно тільки про неї думаєш!
З дитячої кімнати пролунав плач. Анечка прокинулася. Ніна змусила себе встати. Ноги підкошувалися, перед очима пливли кола.
— Ніна, а моя сорочка де? — Микита висунувся з ванної. — Блакитна в смужку?
— У шафі має бути…
— Немає! Ти вчора прасувала?
Ніна притулилася до стіни. Вчора вона весь день провела з температурою, намагаючись доглядати за молодшою дитиною.
— Ні, не встигла.
— Блін! У мене нарада! — чоловік роздратовано грюкнув дверима ванної.
Анечка плакала все голосніше. Ніна поплелася в дитячу, підхопила доньку на руки. Малятко притиснулося до неї, схлипуючи.
— Мамо! — крик Яни з кухні. — Тут взагалі немає чого поїсти! Навіть хліба немає!
— Гроші на столі, купи по дорозі що-небудь.
— Я не буду в булочну заходити! У мене зачіска! І взагалі, це твій обов’язок — годувати сім’ю!
Ніна мовчки пішла на кухню, тримаючи Анечку на руках. Дістала з морозилки котлети, поклала на сковорідку.
— І макарони звари! — скомандувала Яна, занурившись у телефон.
Поки готувався сніданок, Микита вийшов зі спальні в пом’ятій сорочці.
— Довелося цю одягнути. Виглядаю як бомж. Дякую тобі!
Ніна мовчала. Говорити було боляче, та й сил не залишилося на пояснення.
— У Свєтки сьогодні день народження, — повідомила Яна, накладаючи собі макарони. — Я після школи до неї піду. Повернуся пізно.
— Яна, мені дуже погано. Може, залишишся вдома? Допоможеш з Анею?
— Ага, зараз! Я пів року цю вечірку чекаю! І взагалі, я не просила народжувати мені сестру! Це ваші проблеми!
Дочка схопила сумку і вибігла з квартири, грюкнувши дверима.
Микита доїдав сніданок, гортаючи новини в телефоні.
— Микита, може, ти сьогодні раніше прийдеш? Я справді погано себе почуваю.
— Не можу. У нас корпоратив після роботи. Обов’язкова справа, сама розумієш.
— Але я ж хвора…
— Ну випий щось. Парацетамол чи ще щось. Ти ж не вмираєш. Тримайся якось.
Він чмокнув її в лоб — гарячий, вологий від поту — і пішов.
Ніна залишилася одна з півторарічною донькою. Анечка вимагала уваги, їжі, ігор.
Ніна на автоматі робила все необхідне, відчуваючи, як сили покидають її.
До обіду температура піднялася до тридцяти дев’яти.
Ніна якось погодувала дитину, поклала спати і впала на диван. У голові стукало, серце калатало.
Телефон завибрував. Повідомлення від Яни: «Мамо, скинь грошей на подарунок Свєтці. Терміново!»
Ніна не відповіла. Не було сил навіть взяти телефон.
Увечері першим повернувся Микита. Хмільний, веселий, з пакетом з магазину.
— Купив темного і чіпси! Футбол сьогодні! — він плюхнувся на диван, увімкнув телевізор.
— Микита, погодуй Аню, будь ласка. Я не можу встати.
— Що, зовсім погано? — він нарешті подивився на дружину. — Ти чому така червона?
— Температура висока. Весь день…
— Ну так швидку виклич, якщо зовсім погано. А Анька де?
— У ліжечку. Прокинеться скоро.
— Гаразд, погодую. Тільки нехай спочатку прокинеться.
Анечка прокинулася через пів години. Плакала, кликала маму.
Микита неохоче відірвався від телевізора, взяв доньку на руки.
— Чого ти ревеш? Іди до тата!
Але малятко рвалося до мами, плакало ще голосніше. Микита розгубився.
— Ніна, вона тебе хоче!
— Дай їй печиво з шафки. І сік.
— Де? Я не знайду!
Довелося встати. Світ захитався, вона йшла та трималася за стіну.
Ніна дістала печиво, налила сік у пляшечку. Анечка трохи заспокоїлася.
Яна повернулася після півночі. Ніна не спала — температура не давала заснути.
— Чому ти не відповіла на повідомлення? — з порога почала дочка. — Мені довелося у Свєткіної мами грошей позичати! Ганьба!
— Яна, я весь день з температурою під сорок…
— І що? Телефон взяти не могла? Дві секунди справи!
Наступного ранку Ніна прокинулася від того, що Микита тряс її за плече.
— Ніна, вставай! Мені на роботу пора, а Анька кричить!
Температура спала, але слабкість залишилася. Ніна встала, взяла дочку, почала одягати.
— А сніданок? — запитав чоловік.
— Зроби собі сам. Я Аню в ясла відведу.
— Сам? Та я не вмію! І часу немає!
— Навчишся.
Щось у її голосі змусило Микиту замовкнути. Він буркнув щось під ніс і пішов на кухню.
Коли Ніна повернулася з ясел, вдома був безлад. Брудний посуд, розкидані речі, пом’ята постіль.
Зазвичай вона відразу бралася за прибирання. Але не сьогодні.
Вона прийняла душ, випила чаю і лягла спати.
Увечері сім’я зібралася за вечерею. Точніше, за порожнім столом.
— Мамо, що на вечерю? — запитала Яна.
— Не знаю. Що приготуєш, те й буде.
— У якому сенсі? — дочка округлила очі.
— У прямому. Я більше не готую на всіх. Тільки для себе і Ані.
— А чому? — обурився Микита.
— Тому що в нашій родині, як я зрозуміла, кожен сам за себе. Ось і живіть так.
— Ніно, ти що? — чоловік спробував обійняти її, але Ніна відсторонилася.
— Я втомилася бути прислугою. Ви вчора прекрасно показали, що я для вас — просто обслуговуючий персонал. Безкоштовний.
— Мамо, ну я ж вибачилася! — збрехала Яна.
— Ні, не вибачилася. І батько теж. Ніхто навіть не запитав, як я себе почуваю.
— Ну вибач! — буркнула дочка. — Що тепер, голодом нас морити?
— Холодильник повний продуктів. Руки у вас є. Готуйте.
Перший тиждень був пеклом. Яна влаштовувала істерики, Микита бурчав і грюкав дверима.
А Ніна стійко трималася. Готувала тільки для себе і молодшої доньки, прала тільки їхні речі, прибирала тільки в дитячій.
— Мамо, у мене джинси брудні! Все брудне! — кричала Яна.
— Пральна машина на місці. Порошок у шафці.
— Я не вмію нею користуватись!
— Навчишся. Інструкція на кришці.
Микита ходив на роботу в пом’ятих сорочках, харчувався в кафе. Гроші танули на очах.
— Ніна, це ж розорення! Кожен день в кафе їсти!
— Готуй вдома. Дешевше ж вийде.
— Я не вмію!
— YouTube прийде на допомогу. Там мільйони рецептів.
Будинок занурювався в хаос. Брудний посуд, немиті підлоги, пил.
Ніна бачила все це, але не втручалася. Тільки підтримувала чистоту в дитячій.
Через два тижні Яна спробувала зварити макарони. Забула посолити воду, перетримала — вийшла каша.
— Мамо, допоможи!
— Ні. Вчися сама, доню.
— Ти ж мати! Ти зобов’язана!
— Я зобов’язана піклуватися про неповнолітніх дітей. Готувати тобі делікатеси в мої обов’язки не входить.
Хліб, молоко, крупи — все є. Голодною не залишишся.
Микита спробував посмажити яєчню. Спалив. Потім ще раз. Вийшло щосьбільш-менш їстівне.
— Дивись, Ніна! Я яєчню зробив!
Ніна кивнула і повернулася до своєї книги. Ніякої похвали, ніякого захоплення.
Через три тижні квартира нагадувала звалище. Яна ридала над горою брудної білизни.
— Мамо, ну будь ласка! Востаннє! Мені нема в чому до школи йти!
— Вчора весь день була вдома. Могла випрати.
— Я уроки робила!
— А я працюю віддалено, готую, прибираю за Анею, гуляю з нею. І все встигаю.
— Ти ж доросла!
— А ти хочеш дорослих прав? Гуляти допізна, отримувати гроші на розваги? Тоді й обов’язки дорослих виконуй.
До кінця місяця опір був зламаний. Яна навчилася прати, готувати прості страви, прибирати за собою.
Микита освоїв не тільки яєчню, а й макарони, і навіть простий супчик без піджарки.
Якось увечері Ніна прийшла з Анею з парку. На кухні накритий стіл, пахне їжею. Микита і Яна стоять з винуватими обличчями.
— Мамо, ми приготували вечерю, — тихо сказала дочка. — Я салат зробила, тато — курку запік.
— Дякую, — спокійно відповіла Ніна.
— Мамо, вибач нас, — Яна опустила очі. — Ми справді не розуміли… Як тобі важко… з нами.
— Ніна, ми більше так не будемо, — додав Микита. — Чесно. Будемо допомагати.
Ніна подивилася на них. Вони не стали іншими, ні. Але страх залишитися без мами і дружини, яка все робить, засів глибоко.
І тепер вони знали — якщо перегнуть палицю, мама може не пробачити.
Може залишити їх наодинці з брудним посудом і пом’ятими сорочками.
— Добре, — сказала вона. — Але запам’ятайте. Я не прислуга. Я — людина. Член сім’ї. І ставлення має бути відповідним.
— Ми зрозуміли, — кивнула Яна. — Правда зрозуміли.
За вечерею говорили мало. Але атмосфера змінилася.
Яна сама прибрала зі столу, Микита помив посуд. Дрібниці? Так. Але для Ніни це була перемога.
Вночі, вкладаючи Анечку, вона шепотіла:
— Ти у мене виростеш іншою. Самостійною. Не будеш вважати, що світ тобі винен. І чоловіка собі знайдеш такого, який тарілку за собою помиє без нагадувань.
Анечка сонно посміхнулася, обійняла маму за шию.
У спальні Микита чекав на неї з чашкою чаю.
— Тримай. Твій улюблений, з медом.
— Дякую.
— Ніна, а ти справді б нас покинула?
Ніна помовчала.
— Не покинула б. Але жити по-старому — точно б не стала. Я теж людина. І маю право на повагу.
— Ми справді більше так не будемо.
— Побачимо, — Ніна відпила чай. — Час покаже.
І час показав. Ні, сім’я не стала ідеальною. Яна іноді забувала помити за собою посуд, Микита — повісити сорочку.
Але головне змінилося — ставлення. Тепер вони бачили в Ніні не безкоштовну прислугу, а людину.
Дружину, матір, жінку, яка має право втомитися, захворіти, захотіти відпочити.
І це був початок. Початок нового життя, де кожен відповідає за себе, але при цьому допомагає іншим.
Де слово «дякую» звучить за приготовану вечерю. Де мама може прилягти вдень, і ніхто не буде обурюватися відсутністю обіду.
Маленька революція в окремо взятій родині. Але як же вона була потрібна.
