— Сергію, де гроші на комунальні? До відключення світла залишилося три дні!
Галина стояла на кухні, стискаючи в руках пом’яті купюри — всього чотириста гривень.
У кутку на табуретці громіздко лежали неоплачені рахунки, червоні цифри яких, здавалося, світилися в напівтемряві.
— Віддав мамі на ліки, — буркнув Сергій, не піднімаючи очей від телевізора. — Вона хвора, не можу ж я відмовити рідній матері!
— Ліки? — голос Галини тремтів від обурення. — А що діти завтра в школу понесуть? Повітря жуватимуть?
— Ти завжди перебільшуєш! Знайдеться щось.
Галина ривком відкрила холодильник. На полицях самотньо стояли пляшка простроченого кефіру і засохлий шматок хліба.
— Ось воно, твоє «щось»! — Вона кинула хліб на стіл. — А ти в останній раз дітям що купував? Коли?
Сергій скривився:
— Не кричи на мене! Я для сім’ї намагаюся.
— Для якої сім’ї?! Для маминої?
У коридорі почулися кроки — діти поверталися зі школи. Галина швидко витерла очі рукавом халата.
— Мамо, хочеться їсти, — жалібно промовила дванадцятирічна Катя.
— Зараз, сонечко, — Галина дістала з шафки пачку макаронів. — Максиме, сідай робити уроки.
Шістнадцятирічний син мовчки пройшов повз батька, навіть не привітавшись. Ця холодність між ними тривала вже пів року.
Наступного дня Галина зустрілася з подругою Оленою в кафе поруч із банком, де та працювала.
У Олени була перерва, а в Галини — вікно між основною роботою в магазині та вечірнім прибиранням офісів.
— Галь, ти виглядаєш як побитий собака, — прямо сказала Олена, розмішуючи каву. — Знову твій Сергій гроші кудись дів?
— Олена, я більше не можу… Третій рік одна тягну сім’ю. Встаю о п’ятій ранку, додому приходжу о десятій вечора. А він все віддає цій… святій своїй матері.
— А він хоч розуміє, що робить?
— Розуміє! — Галина гірко посміхнулася. — Каже: «Сім’я — святе». Тільки про нашу сім’ю забуває. Вчора знову вісім тисяч мамі відніс. На «життєво важливі ліки».
— Вісім тисяч? Галя, це ж половина твоєї зарплати!
— А що я можу зробити? Скандал закачу — він два дні мовчить, потім починає: «Ти безсердечна. Мати все життя для мене жертвувала».
Олена похитала головою:
— І довго ти так будеш? Діти ж бачать, що відбувається.
— Максим вже відкрито ненавидить батька. А Катюшка весь час питає, чому ми живемо гірше за всіх у класі.
— Може, пора поставити питання ребром?
Галина відвернулася до вікна, де за склом лив сірий жовтневий дощ:
— Мені сорок п’ять, Олено. Куди я піду з двома дітьми?
Увечері в четвер Сергій прийшов додому з винуватим обличчям. Галина відразу зрозуміла — сталося щось серйозне.
— Мені мама дзвонила, — почав він здалеку. — У неї проблеми зі здоров’ям. Серйозні.
— Які ще проблеми? — втомлено запитала Галина, відриваючись від прасування Катіної шкільної форми.
— Їй потрібна операція. Термінова. Тридцять тисяч.
Праска випала з рук Галини, з гучним стуком впавши на прасувальну дошку.
— Тридцять тисяч?! Ти з глузду з’їхав? У нас таких грошей немає!
— Є. Я вже в банку домовився. Кредит нам дають.
— Без моєї згоди вже домовився?!
— Я чоловік у родині, я і вирішую!
Галина опустилася на стілець. За стіною було чутно, як Максим щось пояснював Каті — мабуть, допомагав з математикою.
— Сергію, — тихо промовила вона, — ми вже три кредити виплачуємо. На іпотеку грошей ледве вистачає. Якщо ще один візьмеш…
— Якщо моєї мами не стане, на твоїй совісті буде!
— А діти? Вони що, не твоя турбота?
Сергій відмахнувся:
— Діти в порядку. А мати…
Наступного дня він приніс довідку з банку — кредит схвалено під сімнадцять відсотків річних.
Галина мовчки підписала документи. Навіщо сперечатися, якщо він все одно свого доб’ється?
Через місяць зателефонувала зовиця Світлана.
— Галя, передай Сергію, бо не можу додзвонитися — мені допомога потрібна. Двадцять тисяч на машину. У мене діти, їх до школи возити треба.
— Свєта, — спробувала заперечити Галина, — нам самим кредити платити нічим…
— Слухай, у мене діти! — перебила невістка. — Мені машина життєво необхідна! А ти що, працювати не можеш? Інші дружини і по три роботи мають!
— Я вже на двох працюю…
— Ну так знайди третю! Мій брат не повинен через твою лінь страждати!
Увечері Сергій мовчки взяв документи і пішов у банк. Повернувся з новою довідкою — ще двадцять тисяч кредиту.
— Тільки не кажи мені нічого, — попередив він відразу. — Свєта права. Їй машина потрібна для дітей.
— А нашим дітям що потрібно? — запитала Галина.
— Наші не їздять — і добре. Ноги здорові.
У листопаді Галина вирішила відвідати свекруху — дізнатися, як пройшла операція.
Тамара Іванівна зустріла її в новому оксамитовому халаті, у вітальні красувався величезний шкіряний диван.
— Як самопочуття, Тамара Іванівна? Операція успішно пройшла?
Свекруха на мить розгубилася:
— Яка операція? Ах, це… Відклали. Лікарі сказали, можна і без неї. Зате меблі оновила, бачиш, які красиві?
У Галини потемніло в очах:
— На наші гроші купували?
— На які ваші? — обурилася Тамара Іванівна. — Сергійко мені допоміг, як годиться хорошому синові.
А ти, Галочка, жадібна якась стала. Мабуть, вік на характері позначається.
По дорозі додому Галина зайшла до Світлани. У дворі блищала новенька іномарка, а сама зовиця зустріла її в дорогому пальто.
— Гарне пальто, — сухо зауважила Галина.
— Дякую! На розпродажі взяла. Правда, дороге, але що поробиш — зима ж скоро.
— А дітям машину полагодила?
Світлана засміялася:
— Та яка машина? Я ж не божевільна — на своїх дітей витрачатися. Краще собі щось гарне куплю.
Галина повернулася додому і мовчки сіла на кухні. Максим, побачивши її обличчя, обережно запитав:
— Мамо, що сталося?
— Нічого, синку. Все як завжди.
У грудні прийшов лист з банку. Потім другий. Третій. Червоні конверти громадилися на кухонному столі, як вирок.
— Сергій, ми три місяці не платимо по кредитах, — сказала Галина, показуючи чоловікові повідомлення. — І іпотеку затримуємо.
— Ну і що я можу зробити? — роздратовано відповів він. — Зарплату ж не підвищили.
— Може, попросиш у матері або у Свєти? Вони ж на наші гроші обновки купували!
Сергій подивився на неї як на божевільну:
— Ти пропонуєш мені у матері гроші просити? Вона пенсіонерка!
— З новими меблями в кредит!
— Це не важливо. Це були вже її гроші.
У січні до них прийшов судовий пристав — кремезний чоловік у темній куртці, з папкою під пахвою.
— Документи на квартиру є? Опис майна складатиму.
— Який опис? — не зрозумів Сергій.
— Виконавче провадження. За борги по кредитах. Квартира під арештом, продавати будемо.
Галина опустилася на диван, ноги більше не тримали. Катя, почувши чужий голос, виглянула зі своєї кімнати і злякано запитала:
— Мамо, а дядько хто?
— Ніхто, донечко. Іди до себе.
Пристав методично записував: «Диван тримісний, телевізор, холодильник…»
— Зачекайте, — благала Галина, — у нас діти! Куди ж ми підемо?
— Не моє питання. Борги треба було вчасно платити.
Коли пристав пішов, Сергій сів на позначений диван і закрив обличчя руками.
— Це все через тебе! — раптом вигукнув він. — Ти мало заробляєш! Якби більше працювала, ніяких проблем не було б!
— Через мене?! — Галина не вірила своїм вухам. — Ти матері гроші віддав на диван! Свєті дав на пальто! А винна я?!
— Вони — сім’я! А ти повинна була допомагати і більше заробляти!
Максим вискочив з кімнати:
— Досить кричати! — крикнув він батькові. — Мама надривається на двох роботах, а ти тільки й знаєш, що в неї гроші відбирати! Я тебе ненавиджу!
— Не смій так говорити з батьком! — гримнув Сергій.
— Яким батьком?! Справжній батько дітей захищає, а не на вулицю виганяє!
У відчаї Галина схопила телефон і набрала номер свекрухи:
— Тамара Іванівна, нас з квартири виселяють! Допоможіть, будь ласка!
— А що мені робити? — холодно прозвучав голос у слухавці. — Я пенсіонерка, у мене самої грошей немає.
— Як немає?! Ми вам пів року гроші носили!
— Це були подарунки від люблячого сина! А тепер нічого в мене не просіть. Це ваші проблеми.
Слухавку поклали.
Світлана теж відмовилася допомогти.
— Слухай, Галь, я свої гроші вже витратила. Самі якось викручуйтеся.
Подруга Олена надала їм тимчасовий притулок у своїй однокімнатній квартирі. Чотири людини в одній кімнаті — це було тортурами для всіх.
— Максиме, прибери свої підручники зі столу! — нервувала Олена після роботи.
— А куди їх прибирати?! — огризався підліток. — Ми тут як у коморі живемо!
— Галь, може, знайдете щось своє? — обережно запропонувала подруга. — Я теж втомлююся…
— Ми шукаємо, Оленко. Але без задатку і довідок про доходи ніхто не здає.
Сергій більшу частину часу проводив у матері, заявляючи, що «не може перебувати в цьому хаосі».
Вечорами дзвонив і вимагав, щоб Галина «нарешті вирішила житлове питання».
— Мамо, а тато до нас повернеться? — запитала якось Катя.
Галина гладила дочку по волоссю:
— Не знаю, сонечко…
— А я не хочу, щоб повертався! — вигукнув Максим. — Він нас зрадив! Нехай живе з нашою дорогоцінною бабусею!
Через місяць Олена не витримала:
— Галь, вибач, але я більше не можу. Сусіди скаржаться, дільничний приходив. Знайди інший вихід.
Соціальна служба розміщувалася в старому будинку з облущеними стінами. Галина сиділа в черзі з двома дітьми, стискаючи пакет з документами.
— Сім’я Мартинових, — покликала співробітниця.
У кабінеті пахло затхлістю і безнадією. За столом сиділа жінка років п’ятдесяти із втомленими очима.
— Отже, тимчасове житло для малозабезпечених… — вона гортала папери. — Чоловік де?
— Пішов до матері.
— Зрозуміло. Аліменти подавати будете?
— Напевно…
— Житло надаємо на пів року. Потім потрібно буде з’їхати, знайти постійне місце.
Катя тихо плакала, сховавшись у Галини на плечі. Максим сидів похмурий, стиснувши кулаки.
— Мамо, — прошепотів він, — я ніколи не буду таким, як він.
Галина підписувала папери і думала про те, що із щасливої сім’ї вони перетворилися на соціальний випадок.
Тридцять років тому вона мріяла про білу сукню і вірне кохання. А отримала штамп у паспорті і кімнату в гуртожитку для безпритульних.
