— Що, прямо з ложечки погодувати? — з підколом запитала Юля сестру на прохання погодувати дванадцятирічного племінника Артема.
Вони жили в сусідніх будинках.
— Тільки не треба бруду! — вимовила Таня свою улюблену фразу. — Ти прекрасно знаєш, що в цьому віці діти їдять самі!
— Тоді в чому справа? Він що, не вміє у тебе користуватися плитою? Ми вже в десять років з тобою прекрасно розігрівали собі обід!
— Та все він вміє! Просто у нас немає обіду — я вчора не встигла приготувати!
Юля помовчала. Як це, не встигла приготувати дитині обід? Але ж вчора була неділя!
І запитала:
– А чому не встигла?
— Були справи! Це ти у нас в декреті вдома сидиш! А деяким, між іншим, працювати треба!
Це була чиста брехня. Сестра і в будні не надто надривалася, а вже в неділю тим більше.
Качати права було безглуздо: потрібно було діяти за принципом «Кинь вчити — краще допоможи матеріально!» На це завжди і розраховувала Танька.
— Ну, добре — нехай приходить! — зітхнувши, сказала Юля.
Перебування Артема абсолютно не входило в її плани.
—Дякую, сестричко, — з полегшенням промовили по той бік телефону. Зухвала Танька знала, що сестра не відмовить.
Адже тепер з навчанням почалася якась нісенітниця, і хлопчик багато часу займався дистанційно, перебуваючи вдома: сьогодні у нього був той самий дистанційний день.
Ні-ні, не варто думати, що Юля не любила сестру і племінника. Але просто останнім часом Артема стало в її житті занадто багато, а вона ж лише тітка.
А, як говорить мудре східне прислів’я, харчо кожен день теж набридає. І харчо в особі племінника тітці дуже набридло.
По-перше, все відбувалося, так, що від племінника вдома був один дискомфорт.
Така ж картина стояла перед очима тітки, коли Артем приходив в гості.
При його появі приходили в рух до цього нерухомі вази. Падала на підлогу посуд і телефони. Губилися ключі і потрібні дрібниці.
Зовні дуже приємний і худенький хлопчик створював навколо себе жахливий хаос, причому, тупотів під час пересування по квартирі, як слон.
І створювалося враження, що з якогось кабінету біології втік скелет і, стукаючи своїми кістяними п’ятами по підлозі, хоче сховатися в старенькій двокімнатній квартирі від ненависних учнів.
Увійшовши в передпокій, хлопчик завжди кричав:
— Тітонько Юля, де мої капці?
Так, саме кричав. І його абсолютно не хвилювало, що, можливо, спить його двоюрідна сестра.
Хоча капці завжди стояли на видному місці.
А потім слідувало друге важливе питання:
— Коли будемо їсти?
Воно задавалося відразу після приходу, незалежно від часу доби. У питанні могло змінюватися тільки останнє слово. Коли будемо снідати, обідати чи вечеряти? Племінник був постійно голодний!
Можливо, виною цьому був підвищений «обмін речовин», як казала його бабуся, мама Юлі і Тані.
А, може, в мозку Артема відбувався якийсь розумовий процес, що вимагав постійних калорій і кілокалорій для всіх цих аксонів, дендритів і синапсів.
А також — достатнього формування сірої речовини, хоча вважається, що до восьми років вона повинна бути вже сформована.
Як варіант, в животі у племінника жив якийсь бичачий ціп’як, який щодня вимагав прірву смачної їжі.
Але факт залишався фактом. І про щось подібне було сказано у одному літературному творі: «та він весь будинок обгриз!»
Для Юлі ці візити оберталися значними витратами. Вони з донькою Анею харчувалися просто і невигадливо.
Та й грошей у них особливо не було, бо чоловік Юлі зник у невідомому напрямку незабаром після появи дочки, як це часто буває в сучасному світі.
Чи то він не був готовий до батьківства. Чи то його почав дратувати плач дівчинки. Чи то дружина погіршала після пологів – це залишилося нез’ясованим.
Він просто зібрав речі – і все.
Причому, вони не були офіційно розлучені. Юлі було не до цього. Тому, регулярних аліментів теж не було. Так, невеликі надходження.
А у Тані з фінансами все було в порядку. Але, чомусь, у жінки не виникало думки передати сином, який мав хороший апетит, деякі продукти.
Юлька була б рада будь-чому. Або, хоча б, передати деяку суму на прожиток кволого ненажери.
Совісній Юльці піднімати це питання було соромно. І хлопчик продовжував їсти, як то кажуть, задарма. А як у Артема поміщалася вся ця купа їжі, залишалося загадкою.
Як там співається в пісеньці? Ти сказав, що я загадка? Давай, спробуй, відгадай!
Відповіді не було. Але, в будь-якому випадку, годувати племінника було треба.
І не локшиною:
— Тітко, а де котлетка?
Крім того, будучи єдиною дитиною в сім’ї, Артем не звик ділитися. І дуже навіть простими речами!
Тому часто з’їдав все печиво, що стояло на столі, припасене до чаю на кілька днів, і постійно цікавився:
— А ще немає? А чому?
Так, сучасні дітки дорослішали пізно — років так до тридцяти.
І уявити такого хлопця, незграбного і постійно голодного,який працює на заводі, як це часто траплялося в невеличких містах, було просто неможливо!
Та й завод, що випускає якісь, наприклад, машинні деталі, перестав би існувати на другу добу: щось вибухонебезпечне обов’язково б випало з невірних рук племінника.
Юлька стала підробляти на комп’ютері, благо спокійна дочка дозволяла це робити.
Так, дворічна Анечка дозволяла, а дванадцятирічний Артем – ні.
З приходом племінника навколо починав творитися безлад. До того ж, він весь час намагався взяти двоюрідну сестричку на руки, які навіть ложку тримали непевно.
А про важку дівчинку і говорити нема чого!
Один раз Юля ледь встигла її підхопити! І цього разу було достатньо, щоб не залишати дитину з допитливим Артемом, пустотливі ручки якого залишали бажати кращого.
Тітка спробувала попросити племінника, щоб він не брав Аню на руки, але тут все відбувалося, як з капцями: він через хвилину про це забував.
Тому дівчинка завжди перебувала з мамою поруч. І, звичайно ж, туди відразу ж переміщався племінник. А це – звуки зі смартфона, постійні прохання попити, поїсти і крики:
— Ура, я вже на шостому рівні!
До того ж, на час літніх канікул Танька відправляла сина на тривалий час до своїх батьків на дачу…
На якій жила і Юля.
А ще були зимові канікули, перерви між чвертями і вихідні дні. І дівчині все стало набридати.
Хтось із глузуванням скаже: щось – занадто пізно! Раніше треба було гнати племінника поганою мітлою!
І буде неправий: Юля дуже любила Таню – вони залишилися без мами, коли Юлі було п’ятнадцять, а Тані – вісімнадцять.
Тато незабаром покохав іншу жінку і пішов у ту сім’ю, народивши собі сина.
Грошима допомагав, але дочками не цікавився. І Таня замінила Юлі матір. Тому Юля і тягнула так довго.
А тепер дівчину почала дратувати надто вже безпардонна поведінка сестри: сіла на шию і ноги звісила! Адже раніше такою Таня не була.
Що було тому причиною, з’ясовувати не хотілося: нехай це, поряд з апетитом племінника, теж залишиться загадкою!
І вирішила терпляча Юля, яка все-таки знайшла вихід із ситуації: вони жили на орендованій квартирі, термін оренди якої вже добігав кінця.
І дівчина просто не стала цей термін продовжувати.
А знайшла собі гарненьку невелику студію на протилежному кінці міста, в спальному районі – подалі від сестрички і улюбленого племінника!
І набагато дешевше.
“Приземленого” Артема боялися відправляти на далекі відстані. Це тільки коротку дистанцію до сусіднього будинку він міг подолати без пригод.
А далі – все: забув адресу, переплутав станцію метро, не знайшов автобусну зупинку – вже були прецеденти.
Значить, сюди племінник не дістанеться! Бінго!
Напередодні Нового року Юля вирішила зробити собі королівський подарунок. Їй захотілося зустріти свято в новому місці – адже подарунками дівчину не балували.
А як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш.
За пів години веселі вантажники завантажили нехитрий скарб, і до вечора Юлька з донькою вечеряли в новій квартирі.
— Ви де? — пролунав у понеділок рано вранці в телефоні голос сестри.
— Як, де? Ми, взагалі-то, спимо, — Юля, намагаючись говорити пошепки, вийшла на кухню, щоб не розбудити доньку.
— Летаргійним сном, чи що? — з насмішкою запитала Танька. — Артем каже, що він навіть ногами стукав!
— Артем? Який Артем? — запитала ще не прокинувшись Юля.
І тут до неї почало доходити… Сестра нахабно відправила племінника на колишню квартиру, як робила дуже часто, бо в цей час вони завжди були вдома.
— Зовсім вже дах потік? Давай, прокидайся — мені на роботу треба! Зараз знову Артема пошлю!
— Таню, не треба посилати нікуди сина! — ласкаво промовила дівчина! — Нас там немає — ми переїхали!
— Куди? — остовпіла сестра? — Як і чому переїхали?
— А як переїжджають? Там і ми переїхали!
— Чому, Юля?
— Закінчився термін договору, а господиня не захотіла продовжувати! — збрехала Юля.
— А куди ж ви перебралися?
— Ой, в одне чудове місце! — і дівчина назвала адресу, що знаходиться на іншому кінці міста, далеко в спальному районі.
— А чому так далеко? – не відставала Таня, у якої все пішло трохи не за планом.
— Що значить далеко? На роботу мені нескоро, та й робота у мене віддалена. Двір прекрасний. Поруч парк і ставок. Прямо у дворі – дитячий садок і школа. Все – в крокової доступності! А ти кажеш – далеко!
— А чому ти не порадилася зі мною?
— Не хотілося тебе відривати від справ: адже по неділях ти особливо зайнята! — не змінюючи ласкавого тону, продовжила Юля.
— Але можна було б знайти квартиру ближче до нас! — не вгамовувалася сестра. — Чому від нас так далеко?
— А ти здогадайся! — сказала Юля і відключилася.
Таня навіть не встигла сказати своє звичне «Тільки не треба бруду!»
Юлька вимкнула телефон і пішла досипати. Або просто трохи полежати в ще теплому ліжку.
Адже в світанкових сутінках так добре мріяти! Особливо, в тиші, коли поруч тихенько сопіла Аня.
Адже зараз у них у передпокої міг тупотіти Артем і кричати своє звичне:
— Тітко Юлю, а де мої капці?
Дівчина щасливо посміхнулася і закрила очі.
