— Уявляєш, квіти принесла їй якась тварюка! — скаржився він. — І ремонт вона зробила. І на побачення вона ходить!
— А тобі що? Ви ж розлучилися, — знизав плечима друг.
— Та не в цьому справа! — підвищив голос Костя. — Вона ж… ну… моя колишня дружина. Як це виглядає?
— Як самостійна жінка, яка живе далі.
— Вона ж ніколи… вона ж без мене… — він замовк.
Друг ледь посміхнувся:
— Ось воно що. Ти думав, що вона без тебе пропаде?
Костя зі злістю вдарив долонею по столу.
— Вона повинна була сидіти одна! У неї ж дитина, вік… кому вона така потрібна?!
— Схоже, комусь потрібна, — хмикнув друг…
…Оксана навіть не відразу зрозуміла, що це саме він. Спочатку вона помітила лише силует на лавці біля під’їзду — сутулий, нервовий, роздратований, ніби облитий сірою фарбою.
Але коли автомобіль, в якому вона їхала, м’яко зупинився біля будинку, цей силует різко підвівся і почав махати рукою, ніби відганяючи комашню.
Вона вийшла з машини, поправила пальто, взяла в руки величезний букет троянд, і тільки тоді впізнала його.
— Костя? — її голос був холодніший за грудневий вітер.
Колишній чоловік підвівся і, не приховуючи огиди, вимовив:
— Мені потрібні документи. Ти де була? Я чекаю вже годину!
Оксана ліниво подивилася на свої троянди, потім на нього:
— Я сказала тобі по телефону, що мене не буде вдома. Ти сам вирішив сидіти тут на холоді.
— Від кого квіти? — Костя скривився так, ніби букет його образив.
— Не твоя справа.
Оксана плавно пройшла повз нього, навіть не запропонувавши зайти. Її спокій дратував його ще сильніше, і він не витримав:
— Я все одно зайду. Мені треба забрати документи.
— Зайти можеш. Але тільки за документами, — відрізала вона.
Вони піднялися в квартиру, зайшов. І тут Костя завмер як укопаний.
Квартира сяяла — дизайнерські меблі, нові штори, м’яке тепле світло.
— Що це за хороми? — запитав він, майже з погрозою. — Звідки гроші?
— Ти взяв документи? — спокійно поцікавилася Оксана.
— Не ухиляйся від питання. Я хочу знати, хто тут за все платить!
— Тебе це більше ніяким чином не стосується.
Вона буквально виштовхнула його за двері. Костя розгублено кліпав очима, немов його вдарили під дих.
Коли двері зачинилися, він прошипів:
— Та кому ти потрібна… у свої роки…
Але в глибині душі ворухнувся страх, який він не визнавав: вона йому знову стала цікава.
А Оксана згадала день, коли все зруйнувалося — і одночасно звільнило її…
…Тоді вона прийшла додому в обід: тиск впав, голова крутилася. Вона відкрила двері — і почула сміх. Чоловічий. І жіночий, дзвінкий.
Вона підійшла до спальні, і серце затремтіло, ніби його запустили в барабанну пральну машину.
— Христино, перестань… вона ж може повернутися, — почула вона приглушений чоловічий голос. — Ну що ти робиш… гаразд, тільки швидко…
А потім — стогони.
Оксана відчинила двері. Перед її очима — молода третьокурсниця, майже дівчинка, напівроздягнена, і Костя, який навіть не спробував відскочити чи прикритися.
— Ось і все, Оксано Андріївно, ви все дізналися, — посміхнувся він. — Якщо хочете розлучення, то розлучимося. Я не проти.
— Костянтин Павлович… ми… — заїкаючись пробурмотіла студентка.
— Закрий рота. Все буде нормально, — кинув він їй.
А потім повернувся до дружини і сказав:
— Ти ж давно знала, що у нас з тобою все… ну, так собі. Давай по-хорошому розійдемося.
Оксана нічого не сказала. Тільки підійшла до шафи, почала кидати його речі на підлогу і сказала одне:
— Іди геть.
Тоді він поводився як переможець.
— Та ти пропадеш без мене!
— Я відсуджу у тебе дочку!
— Я всім розповім, що це ти мені зрадила!…
…Тепер, через три місяці, він стояв під її дверима з очима побитого собаки.
— Оксана, ти чула, що він про тебе несе? — обурювалася Олеся, її найкраща подруга.
— Я чула, — посміхалася Оксана, наливаючи собі чай.
— Він каже, що це ти йому зрадила! Що він тебе кинув, бо ти розпусна пиячка!
Оксана розсміялася так щиро, що навіть подруга замовкла.
— Нехай несе що хоче. Люди, які мене знають, ніколи в це не повірять. Решта — не важливі.
— Але ж він скрізь тебе поливає брудом! На роботі, серед знайомих…
— Олеся, — вона подивилася їй прямо в очі, — мене це більше не зачіпає. Він — це минуле. Я нарешті живу нормально.
— Ти змінилася, — зітхнула подруга. — Повеселішала, покращала… Ти ніби почала дихати.
— Знаєш чому? — посміхнулася Оксана. — Тому що вдома більше немає людини, яка щодня говорила мені, яка я нікчемна.
Костя сидів на кухні у друга і нервово мочив чайний пакетик у чашці.
— Уявляєш, квіти принесла їй якась тварюка! — скаржився він. — І ремонт вона зробила. І на побачення вона ходить!
— А тобі що? Ви ж розлучилися, — знизав плечима друг.
— Та не в цьому справа! — підвищив голос Костя. — Вона ж… ну… моя колишня дружина. Як це виглядає?
— Як самостійна жінка, яка живе далі.
— Вона ж ніколи… вона ж без мене… — він замовк.
Друг ледь посміхнувся:
— Ось воно що. Ти думав, що вона без тебе пропаде?
Костя зі злістю вдарив долонею по столу.
— Вона повинна була сидіти одна! У неї ж дитина, вік… кому вона така потрібна?!
— Схоже, комусь потрібна, — хмикнув друг.
Костя відчув, як впав кудись вниз весь його світ. Він згадав Христину — красиву, але марну.
З нею було весело пару місяців, але жити разом? Вона навіть яєчню не могла посмажити.
А Оксана завжди була надійною. Затишною. Домашньою. Тихою. І десь глибоко всередині він знав: вона — єдина людина, яка його дійсно кохала.
Ось тільки тоді він цього не розумів та не цінував.
Наступного дня Костя знову прийшов до її дверей — у чистій сорочці, з гелем на волоссі і букетом пишних троянд, ніби збирався на перше побачення.
Він подзвонив. Оксана відкрила через хвилину — спокійна, зібрана, впевнена.
— Що тобі потрібно?
— Це тобі, — він спробував простягнути букет.
— Забери. У мене алергія на цирк.
— Я прийшов… ну… помиритися, — пробурмотів він.
— З ким?
— З тобою!
— Але ми розлучилися.
— І що? Ми можемо почати заново.
Вона розсміялася, але вже не ображено, а майже з жалем.
— Костянтин, ти ж мене три місяці тому виганяв, кричав, що я нікому не потрібна.
— Ну… — він ковтнув. — Я погарячкував.
— Ти роками зраджував мені.
— Це… ну… це все було несерйозно.
— Ти принижував мене.
— Був неправий.
— Ти говорив, що без тебе ми з дочкою довго не протягнемо.
— Ну, я тоді…
— Костя. Ти хочеш сказати, що зараз все зрозумів?
— Так.
Він наблизився до неї, намагаючись виглядати щирим:
— Давай спробуємо ще раз. Я буду іншим. Правда.
— Ні, Костя, ти не зрозумів. Я іншою стала.
Він хотів щось сказати, але в цей момент з кімнати пролунав чоловічий голос:
— Оксано, хто там?
Костя завмер. З кімнати вийшов високий міцний чоловік, зав’язавши пояс халата.
— Проблеми? — спокійно запитав він, дивлячись на Костю.
— Хто… це? — прошепотів колишній.
— Це мій чоловік, — спокійно відповіла Оксана. — А ти… моє минуле.
Костя відчув, як весь світ покотився під укіс. Він опустив букет. Троянди впали на підлогу, як зрубані голови.
— Сам підеш? — запитав чоловік. — Чи допомогти?
Костя інстинктивно відступив.
— І захопи свій віник, — крикнула Оксана, коли він біг вниз по сходах.
Він не зупинився. На вулиці Костя сів на ту саму лавку, де збирався з думками годину тому. У руці він стискав зім’яте стебло троянд.
«Як вона могла?..» — думав він. Але правда була одна — він сам зруйнував все, що у нього було.
Він сам довів її до сліз, потім до відчаю, а потім — до рішення, яке змінило її життя на краще.
Він згадав, як називав її куркою, істеричкою, нікчемою, потворою, жінкою, якою ніхто не зацікавиться.
А тепер поруч з нею був чоловік, який дивився на неї так, як він не дивився жодного разу.
— Як шкода… — прошепотів він.
Але усвідомлення прийшло занадто пізно.
Оксана стояла біля вікна своєї квартири, спостерігаючи, як він йде. На її обличчі не було ні злості, ні зловтіхи — лише легкий смуток.
— Стільки років витратила даремно, — тихо промовила вона.
Але, закривши вікно, вона посміхнулася. Тому що вперше за багато років відчувала себе вільною, бажаною і по-справжньому живою.
