Настав день народження Вікторії. На свято зібралися майже всі найближчі родичі, хіба що крім матері – Ганни Михайлівни, вона жила в селі й не любила залишати свій дім.
У гості приїхали два брати – Олексій і Василь, їхні дружини та діти. Дім наповнився радісними криками, теплими обіймами та сміхом.
У найстаршої племінниці нещодавно зʼявилася дитина. Вона привезла її на свято тітки.
І чоловіка, звісно ж, теж. Ще приїхали двоє племінників, дорослі вже хлопці, які тут же зависли в кімнаті Ромки – сина Віки.
Поки жінки закінчували приготування святкового столу, двоюрідні брати вирішили обговорити одне трохи дивне питання.
— Уявляєте, мені баба Аня телефонувала минулого тижня! Каже, дід скарб в городі закопав. Розповів їй про це перед тим як його не стало! Шукає його вже тиждень, знайти не може! – зі смішком в очах розповів Гришка.
— Ага, чув я цю саму казочку! – відповів Ромка й ляснув його по плечу. – Каже, там старовинні монети й прикраси. Так я й повірив!
— Ой, та хіба ви бабу Аню не знаєте? Вона ж у нас завжди приколісткою була! – погодився з ними Матвій.
Раніше хлопців часто відправляли на літо до бабусі.
Там вони й здружилися свого часу.
Зараз підтримували спілкування, але частіше переписувалися в соцмережах, адже жили в сусідніх містах.
Зустрічалися в основному на сімейних посиденьках.
— Авжеж! – усміхнувся Гришка. – Пам’ятаю, як вона мені сказала, що якщо я назбираю рівно двісті колорадських жуків, то Святий Миколай виконає моє будь-яке бажання. Я півдня на городі повзав! А потім дід Петро сказав, що вперше про таке чує!
— Ага, а мені казала, що якщо принести десять відер води й перелити в діжку, то криниця спорожніє, а на дні я знайду скарб! Я дурень штук двадцять приніс, а вода так і не скінчилася! – посміявся Ромка.
— Бабуся наша, напевно, не в курсі, що всі ми здогадуємося в чому насправді діло! – погодився Матвій.
— Ти справді думаєш, що наша бабуся вирішила з нами таку штуку провернути? – усміхнувся Григорій. – От хитра. Стара вже, а все ще хитра!
— Точно-точно! – підтакував Матвій. – Це вона задумала нас дурити ось так!
Хлопців покликали за стіл, де вже зібралися інші гості.
Сім’я весело відсвяткувала день народження Вікторії, а наступного дня всі роз’їхалися по домівках.
Матвій усю ніч не міг заснути в домі своєї тітки. Все думав про скарб.
А раптом баба Аня не брехала? Дід і справді їм розповідав, що сам родом був з січовиків. Раптом не брехав і сховав козацькі скарби?
Загалом, доїхавши вранці до свого дому, він зібрав невелику дорожню сумку, сів за кермо своєї машини й поїхав у гості до бабусі. Їхати довелося години дві.
Усю дорогу він мріяв, що знайде дідовий скарб і ні з ким не ділитиметься. А чого ділитися?
Он, у Ромки й Гришки вже квартири є, хоч завтра женися, та й дівчата на приміті хороші маються.
Тільки йому по життю не щастить. А так квартиру купить, Марійку заміж покличе. Чому б і ні?
Приїхав він до бабусі, а вона аж скрикнула від радості, коли його побачила.
— Здоров був, мій хороший, як же я рада тобі! Їсти будеш?
— Привіт, бабусю. Їсти не хочу, давай потім? Кажи, де дід скарб закопав!
— Та якби ж я знала! Він же мені про нього перед самим своїм відходом розповідати почав, та до кінця історію так і не розповів, віддав Богові душу! Сама ходжу мучуся! – відповідала бабуся, але в очах її онук помітив якийсь дивний блиск.
— А ти не брешеш? Чи теж той анекдот знаєш?
— Який ще анекдот? – начебто не розуміючи, перепитала бабуся.
— А, неважливо! То як думаєш, з чого краще почати?
Бабця подумала трохи, а потім сказала.
— Он із того кутка. У нас там тепер картопля буде, але раніше малина була. Здається, серед колючок і вирішив сховати. Лопата в сараї, знайдеш?
— А глибоко копати треба?
— Та я не знаю, внучку, як пощастить. Гаразд, ти йди, а я поки піду обід готувати. Картоплю зварю, курочку затушкую, нагодую тебе, рідного!
Пішов Матвій за лопатою.
Копатися в городі він не дуже любив, але заради квартири міг і на таке піти. Дві години минуло, три, четверта пішла, немає скарбу.
Прийшов він до бабусі весь у милі.
— Ех, обдурила ти мене знову! Нема там нічого!
— Так я ж і не казала, що знаю, де він! – виправдовувалася баба Аня.
– Стій! Є ще одне місце. Там у кінці бачив старі кущі аґрусу! Колючі, як смерть! Сто відсотків там закопав. Ти їх викорчуй із коренем, тоді точно знайдеш!
— Знову в колючках?
— Ну так, дід же не дурень був, він знав, де ховати. Пам’ятаєш нашого Полкана? Він часто об ті кущі морду обдирав, теж там вічно щось копав. Може, теж скарб шукав?
Бабусині слова здалися логічними.
Пішов Матвій за інвентарем, ножиць набрав садових, сап і ще дечого, почав кущі викорчовувати.
Ще дві години з ними вовтузився. Знайшов пару собачих кісток, заритих під кущами, але ніякого скарбу.
— Ех, Полкане, Полкане! – сказав Матвій сам собі. – Ти тут явно не скарб шукав!
Втомлений і трохи злий онук знову пішов до бабусі.
Вона сиділа біля віконця й чай сьорбала. У дитинстві він часто чув такі звуки. Помітивши Матвійка, вона радісно усміхнулася й почала накривати на стіл.
— Бабусю, де золото? Де ще пошукати?
— Де-де, в анекдоті твоєму! – хитро відповіла вона. – І за кущі тобі окреме спасибі! Ягід на них уже сто років немає, а дід їх так і не викорчував!
Тут-то він про все й здогадався.
Мали рацію Ромка й Гриша. Немає ніякого скарбу…
— Його й не було? А як же дворянська родина діда?
— Ех, внучку, мені він теж замолоду цю казку розповів, усе думав, що я через це за нього заміж піду, а я й так закохана була, тому й погодилася. Він потім ще довго ці небилиці людям розповідав, щоб посмішити.
От і вам теж!
— І навіщо ти так зі мною? Не соромно?
— А тобі? Я ж просила рідню допомогти з городом. Жодна жива душа не приїхала, а всі знали.
Раніше, коли дід живий був, ви часто до нас у гості їздили. Хто за огірками солоними, хто свіжиною, хто за напоєм виноградним.
А як діда не стало, так і забули всі про мене. Як я одна город перекопаю?
Ти гляди, молодий і сильний, за пів дня впорався, а Люська б тиждень його копала, та не впоралася б. Куди їй?
Тонка, як берізка. Тільки лопати їй і не вистачало!
— Люська? – здивувався онук.
— А що, не чув? Мої онуки розбіглися, то я собі сусідську пригріла. У мене тепер живе. По дому допомагає. Скоро з навчання повернеться.
Варто було їй це сказати, як двері відчинилися й до хати (розповідь спеціально для сайту – цей день) зайшла молода дівчина років двадцяти.
І справді, тоненька, як берізка. Волосся кольору соломи, очі блакитні-блакитні. Зашарілася, коли хлопця побачила.
— Заходь, мила! Знайомся, це внучок мій молодший – Матвійко. Це Людмила, моя внучка названа. Прошу любити й шанувати!
Матвій тільки рота розкрив, а сказати нічого й не може.
Усе з голови вилетіло. І золото, і квартира некуплена, і Марія, якій тільки грошей і подавай. Усе кудись вивітрилося.
— Чого стоїш? Руки мий, їсти будемо. Я вже стіл накриваю! – сказала бабуся, хитро поглядаючи на них обох.
Матвійко затримався в бабусі ще на день, а потім пару разів на місяць став приїжджати.
Приблизно через пів року повіз із собою й Людмилу, коли в неї навчання закінчилося.
Бабуся, звісно, знала, що сумуватиме за Людмилою, але все ж раділа, що Матвій таки знайшов своє золото.
Хай і не так, як розраховував, але знайшов!
Тільки от Люся ріднішою за всіх рідних їй виявилася.
Вони з Матвієм тепер часто приїжджати стали, сумувала вона за селом, та й за бабусею теж.
Ганна Михайлівна тільки й раділа, що гості в домі частіше бувати стали.
Та й допомагати більше не відмовлялися.
